I
Нещодавно я прийшов до церкви: не за екзотикою чи потребою ритуалу. За спокоєм. Обдарований священик-монах( ці люди, як і всі інші, є також пересічними і талановитими; останніх значно менше) говорив про Господа, який вміє здіймати найважчі душевні каміння, про благісність і благовістя для тих, хто хоче повірити, про скорботу і тугу як обов’язковий наслідок внутрішнього конфлікту.
І я направду почував себе спокійнішим і добрішим. Я стояв посередині церковної зали, залишивши сумочку із ключами від квартири і дискетою нового роману на задніх лавицях. Раптом оглядаюся, керований двадцять п’ятим оком інтуїції: сумочки…немає. Безпорадно ковзнувши залом, я помітив свою річ у руках ще доволі молодої жінки, яка чомусь стояла біля виходу. Я підійшов з вимогою віддати сумочку. Вона простягнула мою пропажу, щось промовила про подібну річ її чоловіка, ви, мовляв, нічого не подумайте – і за п’ять хвилин вийшла. Мені стало все зрозуміло: злодійка. Може, ще клептоманка. Інших варіантів перевтомлений і шокований мозок не підказував. Продовжити читання “У передпокоях Лабіринту”