Олександр Стусенко
Ти лежав горілиць і прокинувся в надії глянути ліворуч. Глянути ліворуч, аби побачити величезне квадратне дзеркало. І себе в ньому. Аби вкотре сказати: “Боже-боже, з ким я зв’язався!..” Як кажеш завжди, коли бачиш у тому дзеркалі свою запухлу мордяку – після вчорашнього. Після перманентного вчорашнього, яке, власне, вчорашнім і не є, бо повторюється щодня, повторюється так часто, що складається враження, наче воно триває, просто іноді послаблюючись, а іноді – посилюючись. Пульсує, і цим пульсуванням визначається твоє життя.
Це дзеркало таке велике, що у вашій кубічній (іноді – сферичній, а іноді – лабіринтоподібній) гуртожитській кімнаті його просто ніде було повісити, тому його поставили біля стіни за твоїм ліжком. Перевертаючись уночі, ти ніколи не падав у задзеркалля, бо з перегаром туди не пускають. Там і своїх таких вистачає, вони з радістю ними поділилися б, та не знають, як їх перекинути по цей бік дзеркала.
Продовжити читання “Місія фантома”