Категорія: Парк культури

Ігор Пелипейко

Вивчення злочинів тоталітаризму диктується не політичною кон’юнктурою, а завданням пізнання справжньої історії та недопущення повторення трагедії, яку пережив наш народ у ХХ столітті.

Йдеться про тоталітаризм та імперії обох різновидів – нацистський та більшовицький, Союз і Рейх. Це дві сторони однієї медалі, один породжений другим, один потребував другого для своєї стимуляції, залякування народу один одним. З поразкою в 1945 році фашизму був приречений на поразку й комунізм як політична система, хоч для цього знадобилося аж 46 років, але для історії це мить.
Продовжити читання “До питання про злочини тоталітарних систем та імперій на території Косівщини”

Ігор Пелипейко

Наші сусіди з-поза Чорногори надають великого значення вивченню говірки свого краю. Ці говірки у зв‘язку з політичними, суспільними, культурними змінами швидко зникають. Якщо їх не зафіксувати, вони будуть назавжди втрачені для науки. А це ж така велика втрата, як, приміром, знищення якогось твору архітектури чи живопису. Закарпатці це добре усвідомлюють і працюють здавна на ниві діалектології. У 20-30 роках минулого століття велику працю здійснив І. Панькевич. У повоєнні роки Й. Дзендзелівський підготував і видав „Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області” (три частини, 1958, 1960 і 1993). Справедливо називають подвигом працю Миколи Грицака (1908-1979), який уклав понад мільйонну картотеку закарпатсько-українських лексичних і фразеологічних одиниць. І. Жеґуц видав у Мюнхені в 2001 році „Вибрані тексти з гуцульського говору в Закарпатті”, а спільно з Ю. Піпашем – „Словник гуцульського говору в Закарпатті”.
Продовжити читання “Нова праця з гуцульської діалектології”

Богдан Радиш-Маринюк

Писати про Ігоря Аполлоновича Пелипейка важко і водночас легко. Важко, бо ще не встигли зів‘яти квіти на його могилі в Косові, бо свіжа ще моя пам‘ять і моя туга за ним, бо не вернеться він із вічної дороги, бо не сядемо ми з ним у його скромній, але привітній робітні в його господі, бо не зможу з ним більше погомоніти – пожуритись про справи у нашому краї, в нашій державі загалом. Покійний тішився бодай невеликими нашими українськими успіхами і переживав за наші національні невдачі й прорахунки.

Він переживав всі біди, що звалювалися на голову нашому убогому матеріально люду, клопотався, як міг, про стан освіти, культури в нашому краї, про долю унікальної української перлини – Гуцульщини. Ці переживання загострювались після помаранчевих подій в Україні, хотів, щоб ми скоріше вийшли із завороженого кола, з брехні, невігластва, вічного ламання списів на владному Олімпі і у владних місцевих коридорах.
Продовжити читання “Та залишилися мудрі книжки”

Аделя Григорук

Про Ігоря Аполлоновича Пелипейка як про дослідника Гуцульщини і людину не можна говорити однозначно. Як і його науково-дослідницька спадщина, що вмістила в себе найрізноплановіші розвідки з історії рідного краю, літератури, мистецтва, фольклору, етнографії, так і особисте життя його не вміщується в якийсь один чітко визначений контур.

Найперше, що кидалося у вічі в особистості цієї непересічної людини, – це його громадянська й моральна позиція: переконаність українця-патріота у невід‘ємному праві на суверенність власної держави й несхитність і послідовність кожної миті у своєму власному житті відстоювати цю переконаність. Саме ці риси, на мій погляд, були тими непорушними, міцними підвалинами його характеру, які не здатні були схитнути жодні політичні землетруси, несприятливі збіги обставин чи банальні кон’юнктурні презенти, які не раз йому пропонували „власть імущі”. Не було в ньому нудної одноманітності, набридливого менторства чи фанатичної прямолінійності. Ігор Аполлонович був дивовижно розмаїтий у проявах своєї багатої індивідуальності. Керований невситимою допитливістю дослідника, він завзято, як юнак, у далеко вже не молодечому віці піднімався на Карпатські вершини, вивчаючи унікальні екземпляри гірської флори і фауни, із сумом констатуючи руйнівні наслідки впливу на природні ресурси нашої недалекоглядної діяльності. Він досконало знав говірку кожного гуцульського села, хоча родом був із зовсім іншого краю, тонко розумівся на особливостях унікальних місцевих ремесел, добре знав усіх знаменитих народних майстрів, провів із ними не одну годину в ґречній задушевній бесіді.
Продовжити читання “Його забути не можна”

Никанор Крет

Саме таким невтомним сіячем розумного, доброго, вічного, полум’яним патріотом України, безмежно закоханим у чарівну Гуцульщину і був щирий Українець, мудрий педагог, неперевершений краєзнавець, взірець високої інтелігентності і людяності Ігор Аполлонович Пелипейко, що відійшов у вічність в ніч на 28 червня цього року.

«Серед нас не стало Людини, – пише у статті-некролозі заступник голови Косівської РДА з гуманітарних питань Микола Васкул, – до якої збігалися ниточки зі всього інтелектуального життя усієї громади, людини, яка вміла спокійно і коректно, без зайвих повчань, власним прикладом і мудрим, лагідним словом утримати багатьох від необдуманого кроку і необачного вчинку, від розчарувань і зневіри; людини, яка випромінювала душевне тепло і щедрість серця й цим зігрівала і підбадьорювала зневірених, повертала їх в атмосферу душевного комфорту».

Важко уявити собі, – з болем пише Микола Васкул, – що світ збіднів на Пелипейків погляд, якого не витримували жодні підлі й підступні очі, на його щире, пряме й безкомпромісне слово, у якому відзеркалювалися не тільки енциклопедичні знання, але насамперед – її Величність Правда. На його голос мистця – оратора, звучання якого змушувало замовкнути найцинічніших, а логіка вислову роззброювала опонентів миттєво.

Запам’ятаймо, що за такими… особистостями плачуть не тільки рідні та друзі, за ними плаче небо і сумують зорі…».

Кілька штрихів із життєпису Ігоря Пелипейка.

Народився 1 серпня 1928р. в с. Дмитровичі Берестейського повіту (тоді – Польща, нині Білорусія). Батько – з українських дворян з села Петрівки Гадяцького повіту на Полтавщині; мати Катерина з селян Богодухівського повіту на Харківщині.

Аполлон Пелипейко у петлюрівській армії дослужився до генеральського чину. У 1920р. під натиском більшовицьких головорізів разом з армією УНР перейшов до Польщі, де був інтернований в Ченстохові у таборі для петлюрівців. Матері разом з малолітніми дітьми (Борис – 6р., Віталій – 1р.) у 1921р. вдалося перейти радянсько-польський кордон. Після звільнення з табору родина деякий час мешкала у Ченстохові, де в 1923р. народилася дочка Оля, а в 1925р. – дочка Галя в місті Бяла Подляська.

У Дмитровичах (Берестейщина) батько спочатку відкрив крамницю, а згодом заснував «Касу Стефчика» (допомогову). Тут народилися його сини Ігор (1928) та Володимир (1931).

1931-ий рік – вимушений переїзд сім’ї до Косова; батько працює бухгалтером в спілці «Гуцульське мистецтво» Куриленка Михайла. Ігор продовжує навчання (почав його у Дмитровичах). Навчається у Промисловій школі з гуцульського мистецтва (1942-43рр.).

Червень 1944-го – вся родина завербувалась на сільськогосподарські роботи у Словаччину (біля міста Модри Камень). За час переїздів родини загубились і пропали безвісти діти Борис та Віталій.

У вересні 1944р. Ігор Пелипейко поступив до партизанської бригади ім. Штефаніка, що воювала з німецькими загарбниками. Після окупації Словаччини німцями сім’я була вивезена на сільськогосподарські роботи до Австрії, де Ігор після придушення Словацького повстання в грудні 44-го потрапив до австрійської в’язниці у Ружомберк. Втік з неї. У 1945р. в січні ув’язнений в таборі «Шталаг XVIIА» в Австрії. Звільнений з табору 5 травня 1945р. американцями. Та незабаром у місті Бяла коло Бєльська Ігор знову був ув’язнений уже новими «визволителями» – радянськими, але в серпні 1945 році втік з табору і пішки, часто крадькома, обминаючи людні місця, харчуючись, чим Бог пошле, він добрався до самого Косова, але й тут його Тутуруші не зразу показували людям. Сюди, до Косова, поступово зібралась уся родина Пелипейків (крім Бориса й Віталія).

У цьому ж році заарештовано старшу сестру Ольгу (псевдо «Скала») і засуджено на 10 років з ураженням у правах на 5 років (із заслання повернулась у 1957).

У 1947р. Ігор закінчив Косівську середню школу, рік працював вчителем української мови Старокосівської школи і заочно навчався у Чернівецькому державному університеті (українська філологія), який закінчив у 1952р. з «червоним дипломом». В аспірантуру ж, звичайно, не прийняли через «родимі плями». Шлях у велику науку був наглухо перекритий.

За призначенням у 1952р. – 1957р. працював вчителем, заступником директора, директором школи у Сераховичах на Волині. З 1957 – вчитель Косівської школи-інтернату, 1958 – інспектор шкіл Косівського райвно, 1965 – 68 завуч Косівської заочної школи, 1968 – 88 – методист, завідувач районного методичного кабінету, 1992р. – заступник голови Косівської РДА з гуманітарних питань (в цей час ініціював заснування районних премій Юрія Шкрібляка, Михайла Павлика, Марійки Підгірянки, Аполінарія Тарнавського.

Із травня 1994р. по вересень 1999р. – старший науковий співробітник Науково-дослідної лабораторії «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство» (він же її і співзасновник разом з Петром Лосюком). Одночасно був літературним редактором журналу «Гуцульська школа», газети «Освітянський вісник», видавництва «Писаний Камінь». Він організував районне ТУМ ім.Тараса Шевченка і був членом його районної управи до останніх днів життя. Був делегатом Установчого з’їзду НРУ. У 1990-94р.р. – депутат обласної ради народних депутатів першого демократичного скликання та член облвиконкому.

У 1993р. – Співголова Першої Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми Гуцульщини», що проводилась у Косові 28-29 травня. Починаючи з 60-х років, був активним учасником усіх понад п’ятнадцяти районних, регіональних, обласних, республіканських та всесоюзних науково-практичних конференцій, симпозіумів, педагогічних читань, проблемних семінарів, які проводились на Гуцульщині.

Востаннє педагоги та учні шкіл гуцульського регіону прослухали його змістовний, оптимістичний (не зважаючи на стан його здоров’я) виступ перед учасниками IX зльоту обдарованої молоді Гуцульщини та призерами Заочної олімпіади з гуцульщинознавства у Яворівській ЗОШ 28 квітня 2006 року. Таким розумним, безмежно добрим і доброзичливим він і залишиться у пам’яті тих, хто його слухав востаннє.

Залишилась його дорогоцінна спадщина. Це книги окремими виданнями – 13, публікації в газетах (крім районних) – 98, публікації в районних газетах – 166, публікації у колективних монографіях, збірниках, альманахах – 38, статті в журналах – 52, передмови та післямови до книжок інших авторів – 21. Та і це ще не все. Кількість публікацій цього невтомного сіяча на освітянській ниві – понад 600.

Про високу оцінку усього, написаного Ігорем Пелипейком, можна було б зацитувати добру сотню вдячних відгуків від людей різного віку і професій від Ужгорода до Чернігова, від Одеси до Львова, від Снятина до Шепетівки, від Варшави до Торонто. То ж доземний уклін і сердечна дяка Вам, дорогий колего, від усіх педагогів Косівщини, для яких Ви були і залишаєтесь найвищим авторитетом.