У передпокоях Лабіринту

I

Нещодавно я прийшов до церкви: не за екзотикою чи потребою ритуалу. За спокоєм. Обдарований священик-монах( ці люди, як і всі інші, є також пересічними і талановитими; останніх значно менше) говорив про Господа, який вміє здіймати найважчі душевні каміння, про благісність і благовістя для тих, хто хоче повірити, про скорботу і тугу як обов’язковий наслідок внутрішнього конфлікту.

І я направду почував себе спокійнішим і добрішим. Я стояв посередині церковної зали, залишивши сумочку із ключами від квартири і дискетою нового роману на задніх лавицях. Раптом оглядаюся, керований двадцять п’ятим оком інтуїції: сумочки…немає. Безпорадно ковзнувши залом, я помітив свою річ у руках ще доволі молодої жінки, яка чомусь стояла біля виходу. Я підійшов з вимогою віддати сумочку. Вона простягнула мою пропажу, щось промовила про подібну річ її чоловіка, ви, мовляв, нічого не подумайте – і за п’ять хвилин вийшла. Мені стало все зрозуміло: злодійка. Може, ще клептоманка. Інших варіантів перевтомлений і шокований мозок не підказував.

Я постояв ще хвилин п’ять і пішов теж, не дочекавшись закінчення літургії. Але мене підстерігало ще одне здивування: ця жінка… стояла біля церкви з крихітною дитиною і не збиралась нікуди тікати. Я глянув на неї і пішов геть.

Наступного дня здивування чатували теж. Першим було те, що я вирішив знову відвідати вечірню літургію. Здається, подібного досвіду ще не мав… Але найбільшим здивуванням виявилося те, що у просторій церковній залі я… знову побачив цю, ще доволі молоду, жінку.

Вона справді була із чоловіком.

Вони ставали у чергу до причастя.

Її голова була накрита хусткою. Так ходять до церкви найревніші одружені християнки.

Я пробув у храмі півтори години. Вони ще залишилися на богородичні маївки.

Але, бачивши мене знову, жінка не пробувала щось з’ясувати, втрачаючи таким чином можливість розставити всі крапки над «і» у цій, згодьтеся, неприємній, ситуації.

Її чоловік мовчав також. Його сумочки я не бачив.

І раптом я зрозумів, що, незалежно від мотивів, через які жінка взяла мою сумочку, цей випадок слід тлумачити не як прикрий збіг обставин.

Насправді ця історію( мотивів якої я не знатиму вже, напевне, ніколи) мені слід розуміти як певний символ. Зашифрований код. Лабіринт, із якого я повинен знайти вихід. Або не знайти, що означить моє приватне фіаско. Адже я ходив до церкви, намагаючись розплутати декілька ребусів, на яких не було відповіді…

***

Читач може подумати, що я зумисне переускладнюю тривіальну ситуацію, напускаючи словесно-рефлексійного туману. Якби ж то… Я сам би пристав на таку версію, бо вона найлегша і найзручніша.
Шкода лише, що є межі публічної відвертості, переступивши які, ризикуєш бути обізваним ексгібіціоністом або ловцем дешевої епатажної слави.

Справа у тім, що я практично не можу бути відвертим і відкритим у приватних стосунках. Напевне, тому, що несть числа жорстко обпікався… Може, і тому, що зберіг якесь романтичне уявлення про межі відвертості, яка не повинна мати кордонів. Особливо, якщо це стосується близьких мені людей. А таких чомусь залишається щоразу менше…

Може, вся розгадка всередині мене? Але, гадаю, що подібні проблеми тією чи іншою мірою хвилюють кожного, хто читатиме цього есея (чи есе; однаково, як  називається цей текст, навіть хай його назвуть декадентськими рефлексіями чи марсіанськими нотатками).

Чому я можу годинами мовчати, навіть серед приємного товариства? Невже я не маю що сказати? Невже мені  для повноцінної розмови потрібно лише комп’ютерної клавіатури? Чому раніше я був значно балакучішим у всіляких приватних компаніях? Чому мене, зрештою, це так хвилює? Невже за цим маячать обриси чогось іншого? Чи це банальна перевтома? Але чому вона так затягнулася? Чому посилюється? Може, я занадто уважний до всіляких дрібниць?

Чому я цього року перестав вести приватного щоденника, який слугував мені співрозмовником дев’ять літ? Звідки таке гостре відчуття самотності? Чому я не можу нічого із цим вдіяти? Чому мені не жаль свого щоденника( за його видрук ніколи і не йшлося)? Чому розриваються стосунки із деякими, здавалося б, близькими приятелями? Чому ці розхолодження і відчуження мене майже не мучать? Чому я ніколи не шкодував за віршами, які покинув писати майже дев’ять років назад( десь відтоді появився щоденник – збіг обставин?) Чому мене перестають хвилювати багато літературних (і навколо них) чинників, що раніше надто переймали? Перегорів? Криза середнього віку? Щось інше, в чому не віддаю відліку?

Може, аж тепер я опинився – око в око! – перед лицем власного Лабіринту? Принаймні, у його передпокої?

***

Антон Чехов перед смертю лише сказав: «Дайте мені шампанського». Жодних істерій. Жодних – і таких по-людському зрозумілих – неврозів. Майже антична стоїчність.

Август Стріндберг ненавидів людей, котрі його любили чи хоч якось намагалися засвідчити свою прихильність. Ненавидів навіть закоханих у нього жінок. Навіть своїх шанувальників. Стріндберг був невинним: це шизофренія корчила моторошні гримаси, обрубаними гілками проростаючи із його тіла.

Михайло Коцюбинський писав майже однакові листи, лише різними мовами, панні Олександрі і пані Вірі. Подібно скаржився панні Апраксіній і пані Коцюбинській, у дівоцтві Дейші. І це не відсутність фантазії. Не цинізм чи творче нарцисіанство, зациклене лише на проявах власного еґо. Це із сторінок письменницьких, подорожно-любовних, послань ще несміливо витикалися голівки перших підсніжників самонищення.

Василь Стефаник утік із Кракова до Русова. Від богеми, горілки і Пшибишевського до сільських ґаздів, знову горілки і адвоката під псевдонімом Черемшина. Стефаник лише змінив форми спустошення, щоб пізніше написати: «Література є афішування і  комедіянство. Вся, вся.»? Стефаник вибрав лише інший спосіб безпросвітної одинокості? Лише змінив шило на мило?..

Владімір Маяковський не мав куди втікати. Він опинився у пастці, викладеній із деструктивних зірок червоної революції, упиричної енергії пані Брік і лагідної, майже батьківської, усмішки творчого маразму. У нього залишалося два виходи: або змиритися з усім, або піти. Маяковський вибрав друге.

Ганні Горенко, більш відомій як Ахматова, пощастило більше. Принаймні в тому, що вона ніколи не сумнівалася у власній поетичній царственності. Обраності. Богопомазаності. І це п’янливе відчуття власної значимості не шкодувало для неї тихого наркотичного кайфу… Хоч і горя пані Горенко/неГоренко зазнала чимало, але володіла джерелом наркозу, який, хоч мордував, але ж і вирятував її.
На відміну від ексцентричної мучениці Марини Цвєтаєвої, що належала, вочевидь, до трагедійної касти тих, які сумніваються. Завжди. У всьому. Навіть у власному таланті, чергуючи періоди меґаломанії-маски із періодами безжального самобичування… Бути побіля таких людей, як Цветаєва та подібні, часто нестерпно. Коли вони відходять за межу, для багатьох живих, що їх знали, стає зрозумілим, що це гасне світло найсправжніших і найвищих зірок. Ціна осмислення – смерть.

Бо згадані і незгадані письменники мають одну, як на мене, спільну рису, попри абсолютну неподібність характерів  та звичок, стилів і статі:

вони всі, блукаючи, як кошенята, у метафізичних передпокоях лабіринту, занадто наблизилися до табуйованих кімнат;

кожен по-своєму;

розплата – не конче самогубство, як у Маяковського чи Цветаєвої, чи потьмарення розуму, як у Стріндберга, не завжди всихання життєвих сил( надто різне…), як у Коцюбинського або Чехова( хвороби прикладуться; байдуже, які), не обов’язково специфічна форма невротичного анабіозу, як у Стефаника;

розплата має різні форми і відтінки;

а може, і не розплата, і не страх табуйованого, бо таємниці Лабіринту приховані від смертного ока;

навіть, якщо це око великого письменника.

***
Уперше я зіткнувся із тим, що називаю Лабіринтом, ще випускником школи.

Я склав один і мав складати інший іспит, вступаючи до філфаку. Десь посеред знетямливої підготовки( я знав, що «плеча» не буде), посеред наркотичної літньої спекоти, від львівських родичів за маминою лінією прийшла траурна звістка.

Старша дочка наших родичів, неодружена двадцятидворічна Оля, поїхала відпочивати у Крим. Нещасна дівчина перегрілася на сонці, отримавши, вочевидь, реактивний тепловий удар. Впала. Вдарилася – і померла. Крововилив? Це вже не мало значення…

Я не знаю, як зустріли  тіло, що знайшло на курорті смерть, батьки. Лише згадую, як на похороні її маму безперестанку кололи заспокійливими, а вона все одно то моторошно кричала, то зімлівала на кілька секунд. Згадую брезкле лице її батька із застиглим у очах: «За що?».

Нестерпно палило сонце, мовби теж метнулося із Криму до Львова погостювати. На похорон зібралося дуже багато молоді, в тім числі недавніх однокласників. Трагічна смерть дівчини таки сколихнула один із районів трохи сонного, трохи маєстатичного міста.

У тих краях існував звичай: коли помирає неодружена і юна, то за її труною неодружений хлопець несе подушечку, яка символізує – тепер вже вічну – цноту. Померлу чистоту. Жертовність і жертву.

Символи ж бо славляться розмаїттям трактувань…

Уже не пам’ятаю чому, але подушечку довелося нести мені. Тоді я мав сімнадцять років.

Після похорону я був змушений  заночувати у квартирі своїх родичів. Без нашарувань містицизму лише констатую.

Тієї ночі я не зміг заснути. Здавалося, що кімнатою і квартирою хтось ходить. Відчиняє холодильник, несміливо чвалає на кухню. Плаче.

Кілька разів я вмикав світло( не буду уточнювати, в якому стані). Не було нікого.Тільки сонний стогін тих, що спали у сусідніх кімнатах. Я лежав, втупившись в уявну точку. О, знову! Хтось іде. На цей раз у напрямку мого ліжка. Ні, хтось повернув. Тихо. Потім до мого вуха почав долинати ледь чутний плач,  що поволі  переходив у ридання.

Так продовжувалося аж до світанку.

***

Через день я уже складав в Івано-Франківську другий вступний іспит – твір. Мені поставили «трійку». Пізніше виявилося, що викладач подумала, мовляв, я списав усі щедрі поетичні цитації шевченківського «Сну», який донині знаю майже напам’ять. Принаймні, я не скрізь за правилами розташував розділові знаки, бо писав без шпаргалок.

Зрештою, маючи ще «добре» і «відмінно», я  усе ж пройшов конкурс. Без «плеча».

Щоб через короткий час  вдруге зіткнутися із багатоликістю можливого Лабіринту.

Мені не було де мешкати. Гуртожитка першокурснику не дали, обмаль, мовляв, місць. Спочатку я місяць жив із одним знайомим на квартирі у примхливої – є така порода! – галицької пані. Вона одразу вподобала мого знайомого( він постійно питав її про здоров’я, часто цілував старечу руку, словом, був чемним хлопаком, на відміну від мене). Мене ж не злюбила. Я ще не знав, що ця ситуація стане частковою проекцією мого наступного життя, лише мінятиметься антураж… Адже я був тим, хто не вміє прогинати хребта і складати губи для юдиних цілунків.

Через короткий час у мене почали щезати куці спудейські гроші. Я мовчав. Нарешті пропала певна сума у нашої старухи. Вона одразу ж викликала міліцію, із майже статевим сладострастям вказуючи на підозрюваного. Тобто на мене.

Кілька годин мене допитували у міліцейському відділі. І хтозна, як ще все закінчилося б( як ви розумієте, я донині не маю досвіду грошокрадства), якби слідчий не був молодим і об’єктивним. Словом, через кілька годин запросили до милої бесіди і мого знайомого. Протягом  п’ятдесяти чи ста хвилин він признався.

Його батьки  врятували від суворішої покари. І дякувати Богу, бо, настільки я розумію, він назавше перестав займатися таким «ризиком». Але я тоді вперше збагнув, що коли ділиш з людиною шмат хліба, це ще не є гарантією того, що колись ця людина тебе не обчистить. Не пригостить ножем в спину. Не обмовить тебе, за дрібну винагороду, у відповідних кімнатах, при відповідних людях. Словом, тоді я пережив одне із перших, найбільших, потрясінь довіри та віри( але скільки ще їх очікувало потім!).

В будь-якому разі знову не мав даху над головою, окрім сільського батьківського обійстя, куди завжди можна було повернутися, але…

***

Я знову знайшов куток для винаймання. На цей раз без жодних знайомих, що полюбляють поцілунки.

Квартира пані Насті була майже у центрі міста. Пам’ятаю перший вечір. Я і бабця, що чомусь вперто кликала мене Славком.

–    Та, Степан я, бабцю, Степан!
–    Знаю, знаю, Славчику…
Нарешті я облишив марні спроби встановити справедливість. Приватний театр імені добродія Йонеску Беккетовича лише відкривав занавіски…
Другого вечора я побачив, що бабця годує із ложечки пожовклу світлину якогось чоловіка.
–    Що ви робите?
–    Хіба не видиш? – ображено, як п’ятирічна дівчинка, відповідала пані Настя. – Сина годую.
–    Навіщо? Це ж…
–    Шо це ж? Шо це ж… Се мій син, Славчику… Він голоден. Він змерз і заслаб…
Оплату за квартиру забирав чоловік, що насправді був сином баби Насті. Він же попередив:
–    Ти, Сьцьопа, той… не повертай вніманія… У мами той, трошка шклєроз…
–    Що це таке?
–    Ти не знаш, Сьцьопа, шо то є?… Троха сі забуває мама… Ну, шо є типеричка, ни памнітає… Шклєрозом ся хороба називаєсі…

Потім я зрозумів, що баба Настя не пам’ятає майже нічого.

Також я збагнув, що вона є алкоголічкою.

Я дізнався про трагічну історію її життя. «Син», фотографію якого вона постійно годувала ложечкою, насправді був її покійним чоловіком. Обставини його смерті – окрема тема. Ось вам, новофройдисти, ще один благодатний матеріал трансформації людської прив’язаності…

У хаті бігали, неначе піхотинці, товсті таргани. Здавалося, що вони заполонили все довкілля.

Іноді я підливав бабі Насті води замість горілки. Але вона болісно кривилася і тоном ображеної п’ятирічної дівчинки питала:

–    Славчику, пошо ти мене дуриш?..

На смак горілки її склероз не поширився.

Насправді баба Настя була дуже доброю. Мене вона по-своєму любила, принаймні, одного разу порятувавши якщо не здоров’я, то репутацію.

До неї не раз заходили якісь люди із зовнішністю, що безпомильно відображала їхню фетишизацію графа Алко де Голля. Кажучи іншими словами, із мармизами хануриків безнадійної стадії алкоголізму. Я тоді намагався втікати світзаоч. Адже п’яна і нещасна баба Настя часто мочилася на підлогу, блювала і падала кімнатою чи коридором, ковзаючи у шарах власної сечі і блювотини. Не пам’ятала, де вона і хто вона. Ханурики різної статі та віку тихо щезали або спали на підлозі чи під столом, отруєні барбітурою або низькоякісним самогоном. Іноді я просиджував всю ніч на вокзалі, а зранку йшов слухати лекції з історії КПРС  чи спецкурси про вплив російських революціонерів-демократів на світогляд Тараса Шевченка.

Але одного разу до пані Насті зайшли елітніші гості: дві жінки і два чоловіки. Старенька була якраз тверезою. Я готувався до завтрашніх семінарських занять, що робив не надто часто. Гості принесли з собою багато «казьонки» і закуски, вочевидь, плануючи скромну пролетарську груповуху.

Чоловіки намагалися мене «сплавити», але їхні подружки запрошували лишитися. Крім того, мені не було куди йти.

Розпочалася знаменита орґія. Пари цілувалися взасос, безперестанку пили, не забуваючи підливати бабусі, і робили( всі всім, окрім бабці і мене) перехрестні «масажі» тіл. Нарешті одні закохані важко впали на тапчан старенької, розпочинаючи роботу. Інші хотіли вчинити так само на моєму ліжкові, але другий чоловік не розрахував сил і плюхнувся під стіл. Через секунду він уже хропів. Його кохана не розгубилася( вона менше пила) – і взялася за мене. Мені було тоді сімнадцять із четвертиною. І хтозна, як би закінчилися ті неплатонічні «залицяння», якби п’яна бабця Настя, про яку всі забули, раптом не викрикнула трагікомічним  фальцетом кілька разів поспіль:

–  Славчику, вважай! У неї ціфрик! Ціфрик! Ціфрик!

І я, керований двадцять п’ятим оком інтуїції, раптом збагнув, що під «ціфриком» моя нещасна бабуся має на увазі якусь венеричну хворобу, можливо, трипер. Чомусь щезло бажання переконатися, чи бабця має рацію. Я ще раз глянув на повновиду і п’яну тридцятирічну кобіту, що майже по-материнськи простягала до мене руки:

– Ходи до мене, Славчику! Хойці до цьоці! Цьоця буде тебе зараз любила!

І здимів із хати. В ніч. Але на цей раз мені вдалося переночувати у студентському гуртожитку. Стара вахтерка вже знала мене і пропустила.

На другий день я забрав свої нехитрі пожитки від баби Насті. Вона нічого не пам’ятала. Я поцілував стару у голову( гроші були оплачені наперед) і вийшов. Вона якраз збиралася годувати ложечкою пожовклу фотографію сина.

II

Признаюся, читачу, що я не зовсім уявляв змісту наступної глави, втім, відчуваючи, що вона обов’язково зрине. Але щоб аж такою…

Словом, три тижні назад(стосовно часу писання, звісно, а не друку) мою біографію вирішила випробувати скринька Пандори. Ніби забули про власну безтілесність і безшелесність деякі складники моєї прози, мовби…

Розпочалося з того, що одного прекрасного вечора я був змушений викликати швидку: сильно боліла нога. Вкололи знеболювальне, мовляв, терпи, козаче. Зранку консультація у невропатолога, проблеми із хребтом( невже від аматорських занять атлетичним спортом?), процедури, черги і постійний біль, наче новий орган, який насильно трансплантували.

Нарешті я почав відчувати, що нижня частина правої ноги стає підозріло холодною. Вторинний біль від хребта? Щось не те… Змусив себе потрапити на прийом до, як мені правильно підказали, судинного хірурга. Та перша коротка бесіда нав’язливо засіла у мозку:

–    Що привело вас?
–    Болить нога.
–    Показуй( я зауважив, що лікар механічно перейшов на «ти», напевне, одразу відчуваючи власного: хворого? клієнта? піддослідного?). Так-так… Нога воскова.( я згадав, що зчаста вживав це специфічне слово).
–    Треба лягати на денний стаціонар? Робити уколи?(я не рискнув сказати: заштрики)
Лікар глянув на мене( так би я міг дивитися на старого циркового блазня):
–    Треба рятувати ногу.
–    Як рятувати? Від чого?
Лікар був не з тих, хто заграє із вічним людським інфантилізмом:
–    Від гангрени. Можливої гангрени.– похапцем додав, дивлячись як поволі восковіє моє обличчя… – Негайно у стаціонар!

Наступні події проходили у двох вимірах. Принаймні:
перший я  –   вислухав попередній діагноз, робив кардіограму, здавав аналіз крові( так називалась колись частина моєї збірки віршів, подумав), їхав ліфтом на восьмий поверх ще незнаного приміщення під назвою судинна хірургія. Потрапив у палату, де всі чоловіки були ампутантами, слухав їхні заспокоєння: « Нічо, нічо, то зразу так маркітно, потому сі привикає…», ( до чого сі привикає? що вони мають на увазі?) у їхніх заспокоєннях вчувалося якесь пожвавлення, вони тривожно, з очима, повними заздрісного  болю, спостерігали, як я штутильгаю у туалет або на коридор, будучи водночас нещасними зворушливими хлопчиками, кожен із яких вже мав за здоровими чоловічими плечима – тільки ноги або і ніг у них нема, тільки цього сеґменту організму! – (принаймні, першу) власну трагедію. Перший я вислухав надривні нотації про категоричну заборону куріння, з кимось розмовляв по мобільному, когось заспокоював, хтось – мене, майже тиждень пролежав на койці, приймаючи через крапельниці, делікатно кажучи, сильний препарат. Слухав підбадьорливі голосові модуляції друзів і  навіть окремих знайомих, переважно не почуваючи ні вдячності, ні болю. Хіба прострацію. Спілкувався із колегами-хворими із третьої та четвертої палати, куди мене перевели наступного дня( там було більше ходячих). Іноді виходив на лікарняне подвір’я – щоб крадькома випалити цигарку( курці зрозуміють без коментарів) і вдихнути немедикаментозного повітря. І раптом ясно відчув, що це ще не кінець, межова ситуація триває;

другий я  –  раптом  відхотів будь-що читати, окрім одного оповідання та релігійної літератури. І тих кілька книжок переглянув завдяки збігові обставин: поруч зі мною лежав чоловік-християнин, він показав мені деякі брошури. Я спершу відмахнувся. Потім, листаючи, зацікавився, помітивши, що автор – німецький монах, який опирається на досвід не ригористичного і догматичного богослів’я, а середньовічних християнських містиків, пише за  приневолену статевість і патологічну прив’язаність, холодну і теплу віру, ой зійшла звізда  вечоровая, над Почаєвом стала… Друге я збагнуло, що не лише бореться із хворобою, але і починає відлік іншого Календаря чи Лабіринту;

але ж воно може помилятися, як і те нерозумне друге я, так і те наївне перше. Воно може потрапляти не лише під промені коротких осяянь або прозрінь, але і в  баговиння жаху та негативного самонавіювання. Спершу навчися, моє друге я, не плутати кризи із ризами, а людські історії з людською істерією;

перший я –  почав відчувати дивну температурну аритмію. Мозок мимовільно відвідували, не прохаючи дозволу власника цієї хаотичної посудини, кобзарські музичні голосіння, уривки старовинних пісень, на кшталт лемківської трагіки, загину я в чужім краю, хто ж ми буде брати яму, щось давно спочиле на звалищах підсвідомого, наприклад, як плакала моя бабуся-вдова, хвора на катаракту, а я, малий, казав їй, дражнячись, що піду топитися до криниці, батьки були на роботі, бабуся майже нічого тоді не бачила;

кожен день у палату заходили студенти з викладачем, що на матеріалі хворої ноги або її відсутності роз’яснює спудеям-медикам основи судинної хірургії. Першого  ж лікарняного дня лектору не сподобалась моя неприязна реакція щодо його розповіді про можливий анамнез моєї хвороби. Тут лікарі звикли, вочевидь, до слухняніших судинників. І коли вечором я, зірвавшись на крик, почав вимагати у молодого чергового, щоб перевів мене до іншої палати( місць не було, але це вже кричав не я-чоловік, а я-хлопчик), він сказав, що покличе психіатра. Раптом я…засміявся: «Кличте». Молодий черговий якось одразу осунувся, заговорив про можливість реактивної виразки шлунку на ґрунті нервозності, потім про те, як важко бути лікарем, бо всі тебе дістають і ніхто не питає, як ти себе почуваєш, але він розуміє, що я пережив психологічний шок, що мене переведуть до іншої палати лише завтра, бо справді нема місць і т. д. (потім він признався, що один варіант був і в той вечір, але він не наважився його зреалізувати);

бо я устиг навчитися трохи співстраждати своїм трагедійним співпалатникам і коли мене переводили, було вже однаково;

проте температура наростала, деякі медсестри мали стійку версію, що їй нема звідки взятися, мовляв, це процюк-привереда, а не температура, цього не може бути, бо цього не може бути ніколи. Нарешті, коли градусник зашкалив далеко за 380, вкололи класичну суміш анальгіну з дімедролом. Здавалося, що червневу палату провідав січень. Промайнула думка про смерть;

зранку я здогадався сам, хоча розум відмовлявся вірити у такі погані збіги( прийшла біда, відкривай ворота – згадав, що бабуся незрідка вживала це прислів’я). Мій молодший син перехворів недавно дитячою вітрянкою, а зараз хворіє старший! Дорослі не набираються, але є винятки. Я вже не сумнівався. Викликаний інфекціоніст не підтвердила, але і не спростувала моєї версії. Ще один милий лікарняний вечір. Я зумів заснути, але через годину мене розбудив жалісним писком чоловік після операції; знайдіт санітарку, жеби мині подала судно. Знайшов. Але вже не зміг заснути до ранку. Лише марив;

…якась жінка-мізантроп, із важким і брезклим напівстаречим озаддям та комуністичною зіркою на чолі; це психічне і фізичне потворище – далі не для слабонервових! –  затискаючи кривавим кулаком скальпель, скрадається, щоб вирізати чийсь мозок і перетворити його власника на сеґмент флористики…

Ранішнє сонце позбавило будь-яких сумнівів. Маю ще вітрянку. Мені вимушено перервали лікування і відправили додому. Навколишні по-різному відреагували на такі специфічні метаморфози: дозвольте

не уточнювати… Від переведення до інфекційної лікарні я відмовився категорично;

другий я –  все ж переконався, що має кількох, по-різному ближчих, людей;

а це вже вагомий здобуток, моє рахітичне і примхливе, нерозумне та інфантильне друге я, якому необхідна корекція; ти це розумієш, кумедне alter ego?

навчився трохи цінувати радощі( які горде і вередливе я називає щастям для одноклітинних), коли, наприклад, ти проходиш 100-200 метрів, а тебе ще не болить нога або коли  радієш, що повітря чисте, а вечірній сонячний диск посміхається саме тобі;

ногу врятовано, лікар виконав власну обіцянку, хоча зауважив, що відтепер я буду прив’язаним до судинної хірургії всерйоз і надовго, мені би дуже хотілося, щоб він помилився;

мої домашні хоч не аскети, але і не сибарити, з голоду не помремо, я був, а зараз став ще більш байдужим до будь-якого гастрономійного гурманства, дах над головою теж власний, а це вже немало;
коли стало трохи легше, думав про власну творчість, будучи малозачарованим  «тим, що маємо»;

треба здирати із слів філістерський панцир профанації;

до себе слід бути жорсткішим, а до людей поблажливішим, бо всі невблаганно повернемось до своїх першокіл, де вже немає ні амбіцій, ні невдач;

глянув через вікно своєї вимушеної домашньої тюрми –  світить сонце, сьогодні Трійця;

хочеться жити і радіти цьому.

***
Аж тепер я можу стверджувати, що переступив( перестрибнув? хтось потягнув мене?) із одного Лабіринта до…того ж. Тобто, відбулася зміна його передпокоїв. Зрештою, що я можу знати достеменно?
Людині насправді не суджено розуміти сенси, тим паче Промисел. Можна лише вчитися, допоки живеш, внутрішньо приймати ці зміни. І просити Творця про хоча би дрібку екзистенційного спокою та смирення.

Травень-червень 2006р.

Степан Процюк

Share