Категорія: Номери «Алкосу»

Аделя Григорук

Віктор Косяченко, досліджуючи історію української байки, визначає серед інших такі жанрові різновиди, як байки-фейлетони, байки-памфлети, байки-жарти, байки-приповідки, ліричні байки [1]. У творчому доробку Омеляна Лупула найповніше оприявнені сюжетні байки і байки-фейлетони, хоча в належній кількості представлені й інші названі жанрові відміни.

Байки Лупула побудовані за спільною для жанру формулою: задум персонажа і результат, протилежний задуму („Упало Зеренце Гірчичне…”, „Шептались кури…”, „У Фазана на фазенді…”, „Сліпа Курка знайшла просо…”, „Звався наймудрішим пан Бичок…” та ін.).

Віршовий фейлетон має іншу архітектоніку: викриття пороку і спосіб його покарання. В цьому сатиричний віршований фейлетон близький до газетного фейлетону, який ставить своїм злободенним завданням висміяти порок і запропонувати спосіб його викорінення. Теперішні журналісти не часто друкують на шпальтах видань твори означеного жанру, тому вільне літературне поле активно захопили байкотворці.
Продовжити читання “Сатира Омеляна Лупула”

Аделя Григорук

Андрусяк Іван. Храбуст: Поезії 2004-2005. – Донецьк: Видавнича аґенція “OST”, 2006. – 68 с.

Нещодавно в Донецьку альманах “Кальміюс”, що успішно реалізовує проект випуску сучасних творів української літератури, подарував життя новій книжці поезії Івана Андрусяка “Храбуст”.

Коротка словникова довідка: на Гуцульщині храбустом називають листя городніх рослин — капусти, буряка, а також листяні польові та лугові рослини.

Отож, “Храбуст”. Що обіцяє нам ця невелика збірка, яка вмістила 48 текстів? Що нового відкриє читачеві насамперед в ньому самому, що скаже свіжого про автора в його постійному артистичному онтогенезі?
Продовжити читання “Марґінальні нотатки на листках храбусту”

Аделя Григорук

Ольга Ткаченко-Попович (літературне ім’я Базалія) задекларувала себе як поетку в 1998 р. збіркою „Мене рятує те, що знову пишу вірші”. Назва книжки повною мірою відобразила складну психологічну й моральну драму людини, яка в зрілому віці, залишивши свою країну, опинилась на протилежному краю землі серед чужих людей, в оточенні чужої мови, незнайомих реалій, незвичної ментальності. Але Ольга виявилася сильною жінкою. Американська дійсність, позбавлена сентиментів як до своїх, так рівно й до чужинців, змобілізувала її сили, заставила зібратись, швидко прийти до тями, щоб не бути викинутою на соціальні маргінеси „суспільства однакових можливостей”. Ольга Базалія вступає в діалог з новою щоденністю: знаходить роботу, знайомиться з людьми, розширює коло приятелів, відшукує друзів. Чикагська українська спільнота (Базалія поселилася на мешкання в Чикаго) довго придивлялась до новоприбулої американки: як кожна усталена структура, вона не вельми поспішала виявляти свої симпатії незнайомці.
Продовжити читання “Ольга Базалія: українська мелодія розчахнутої душі”

Тетяна П’янкова. Заплакане щастя: Вірші. — Івано–Франківськ: Нова Зоря, 2003. — 88 с.

Це вже не рецензія, хоча б тому, що поетична збірка Тані П’янкової датована ще 20_03 роком, хоча з’явилася, якщо не помиляюся, на початку 2004 року. Назвемо це розмовою про книжку. А оскільки рецензій на неї ніхто не писав, тож це буде і своєрідна форма реклами книжки і авторки. За приципом краще пізно, ніж ніколи.

Не знаю, чому я не прочитав книжку відразу. Можливо, збила з пантелику назва — невдала і сентиментально–романтична. Подумав собі, що це така собі білялітературна провінційщина. Не додала наснаги прочитанню ні фотографія авторки — такий собі варіант тінейджерського образу П’єро, заплаканого і розчуленого; ні передмова Василя Олійника — надто вже схематична, хоча і написана з кращих міркувань.
Продовжити читання ““Cамотністю вимірюю себе””

Оксана Тебешевська. Тиша немовлених слів: Поезії / Передмова Миколи Васильчука. — Коломия: Вік, 2006. — 72 с.

Про цього автора я чув давно, так склалося, що це було пов’язано із моїм викладацтвом. Є у моїй бібліотеці й дві попередні книжечки Оксани Тебешевської (поетична збірка “На березі долі”, 1997; прозова книжечка “Про що мовчить Михайлова скрипка” з передмовою Володимира Полєка, 1999). І ось маємо вже третю (“Бог тройцю любить”, — кажуть люде) — поетичну збірку “Тиша немовлених слів”, до якої написав передмову коломийський бібліограф і поет, член НСПУ Микола Васильчук. Сама Оксана Тебешевська є вчителем української мови і літератури, а віднедавна ще й заслуженим вчителем України. Вже цей невеличкий перелік її творчої і професійної біографії викликає у мене повагу. Бо я ще не забув, що це таке — бути вчителем української мови і літератури. А щоб бути ним і ще, навіть, читати, — такому вчителеві вже можна ставити пам’ятника. Про такого вчителя, що ще й сам пише художні твори, — я мовчу і боюся наврочити…
Продовжити читання “Біла тиша і біла печаль…”

Василь Мойсишин. Тірас. — Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 2000. — 92 с.; Василь Мойсишин. Бескид. — Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 2006. — 94 с.

Назву до розмови про поетичні збірки івано–франківця Василя Мойсишина я перефразував із його ж циклу “Точні квадрати літ”. Спочатку була спокуса назвати рядком із вірша цього ж автора “Житній колос” — цикл “З вічевого майдану” (обидва цикли із збірки “Тірас”): “Вісь моєї землі — житній колос!”. Однак, ця назва звужувала б уявлення про тематичний, світоглядний, естетичний принципи творчості. Зводила б їх до рустикальної традиції, такої чомусь не модної на тлі сучасних “андрогінних” словоблудів (чомусь відразу згадався Максим Рильський з його афористичною фразою: “Куди приходить мода, там умирає муза”). До того ж, назви збірок “Тірас” і “Бескид”, без жанрового означника, швидше нагадують якісь природознавчі дослідження, що теж виглядає далеким від селянського дискурсу. Хоча, коли вже у першому вірші збірки “Тірас” (“Вождь Одонацер”) подається авторська примітка, що “Тірас” — це не черговий єшкілєвський монстр із станіславських підворітень, а давня назва річки Дністер, тому цілком об’єктивно поетичний доробок Василя Мойсишина можна зарахувати до української віршової традиції з її домінуванням культурологічних образів і мотивів.
Продовжити читання “Точні квадрати слів”