Тетяна П’янкова. Заплакане щастя: Вірші. — Івано–Франківськ: Нова Зоря, 2003. — 88 с.
Це вже не рецензія, хоча б тому, що поетична збірка Тані П’янкової датована ще 20_03 роком, хоча з’явилася, якщо не помиляюся, на початку 2004 року. Назвемо це розмовою про книжку. А оскільки рецензій на неї ніхто не писав, тож це буде і своєрідна форма реклами книжки і авторки. За приципом краще пізно, ніж ніколи.
Не знаю, чому я не прочитав книжку відразу. Можливо, збила з пантелику назва — невдала і сентиментально–романтична. Подумав собі, що це така собі білялітературна провінційщина. Не додала наснаги прочитанню ні фотографія авторки — такий собі варіант тінейджерського образу П’єро, заплаканого і розчуленого; ні передмова Василя Олійника — надто вже схематична, хоча і написана з кращих міркувань.
Три розділи книги (“Сім днів життя”, “Півцарства за самотність”, “Повірити в осінь”) справляють враження напівдитячих альбомних віршів. Власне, перший розділ — це такі собі міркування про життя, як правило, жорстоке, і дитячі розчарування від цього аж ніяк недитячого світу; другий — домінує інтимна лірика, знову таки з відтінком недитячого розчарування і елегії, смутку; третій — ностальгійні настрої осінньої жури. Все це прочитується на рівні буквальному. І якби на цьому зупинилося, то розмови як такої не потрібно. Подібних збірок у нас з’являється достатньо, достатньо для того, аби не читати їх. Інша справа із книжкою Тані П’янкової.
Інша хоча б тому, що вірші писалися 17–18 річною дівчиною, яка, окрім власного таланту, — а талант є, без сумніву, ще не мала можливості познайомитися з поетичною традицією, аби, пізнавши її, пробратися крізь хащі і терня до власної теми, власної інтонації, власної поетичної мови. Що мені дає підстави так говорити — ця поетична книжка, напівдитяча, напівдилетантська, але тут проривається потужна індивідуальність, потужний і впертий характер.
У цих віршах, попри вторинність тематичну, немає фальші. Є гостре відчуття болю. Як добре колись сказав Герасим’юк: “Поезія лікує від розпуки, але не лікує від болю” . І це відчуття настільки сильне, що не звернути увагу на цю душевну розпуку не можливо.
Книжку я прочитав уважно і з певним читацьким задоволенням, — в цих поетичних рядках вгадується сильна і талановита рука поета. Тільки боюся, щоб розчарування від мовчання про книгу не озлобили внутрішньо автора. Все–таки сподіваюся, що ні. Перший ранній дебют (як перший бал Наташі Ростової), перша мовчанка і перші кпини повинні тільки загартувати характер. Я повторюю, що характер є. А якщо є характер, перша невдача і перше розчарування не повинні зламати поета.
У цій книзі багато рядків , строф, також віршів, які просто треба читати вголос. Не декламувати, ні, — просто читати. Хоча на слух вони сприймаються добре. Традиція української віршованої силабо–тоніки опанована авторкою. Тут майже немає формальних збоїв. Як на молодого автора, Тетяна добре володіє поетичною мовою. Окремі образи, метафори, порівняння просто чудові:
…Я все ж спіткнулась.
Впала у зневіру.
Із моря друзів не приплив ніхто. [22]Я притулю зневіру до лиця
І нагодую смутком із долонь. [30]Ця хресна путь вже пройдена не раз.
Ми звичні до блукань і до мойсеїв.
Ну, як же так: у віруючих нас
Проводирями стали фарисеї? [38]Хто віддав півсерця за кохання,
Повір, віддасть півцарства за самотність. [43]Раптова осінь — як раптова старість… [49]
Ти заслабкий, аби таку, як я,
Впіймати на льоту і приручити. [60]… Самотністю вимірюю себе.
Та по шляхах йдучи важкими кроками,
Не розчавлю і подумки тебе…
Сентиментальні не стають жорстокими. [60]За театральною завісою дощів
Співає день прощальну пісню літа. [66]…А осінь сумує під вікнами
срібних дощів,
Мов бабця старенька,
яку не відвідують внуки. [83]
Тут можна наводити цитати ще і ще. У принципі, найголовніше із виходом цієї книжечки відбулося — відбулося становлення поетичного голосу. Відбувся поетичний талант. Який не зразу почули (не зразу прочитали), але який не загубився у цьому міжсезонні навкололітературних і суспільних буднів. Хотілося, аби автор зрозумів це і йшов далі. Бо це єдине, що дає оправдання цьому неголосному, але цікавому поетичному дебюту.
Євген Баран
