Категорія: №4, 2006—2007

Олександр Стусенко

Бідолашні дослідники літератури в гонитві за кандидатськими дипломами встосоте досліджують українсько-польські зв’язки чи національний елемент у прозі Гоголя, вишпортують з архівів давно й заслужено забуті імена, підносячи їх у своїх дослідженнях ледь не до рівня геніїв тієї чи іншої доби, або ж укотре смакують давно зужиту постструктуралістську термінологію… Тоді як останнім часом у нашій літературі з’явився масив текстів, що вже своєю присутністю поставив ряд цікавих питань, якими літературознавцям давно вже час зайнятися впритул. У цій статті я спробую ті питання сформулювати, з тим, щоб дослідникам сучасної літератури, а також принагідним критикам підняти вії на таке явище як “молодіжний роман”.
Продовжити читання “З цього можна зробити кілька дисертацій”

Ігор Мочкодан

«А все ж таки цікаве заняття — література! Можеш і взагалі нічого не робити, та все одно заклопотаний нею, і тільки нею!» — так говорить про мистецтво слова критик Володимир Брюгген в одній зі своїх статей збірки «Люди і книги» (Харків: Майдан, 2006. — 142 с.). І справді, коли вдуматися, то дійдеш висновку, що література — це не лише письменники, та художні твори. Література — це процес, який притягує до себе якнайбільше коло людей. Звичайно, їх поділяють на дві великі групи: творці (або ж митці) і читачі. Перші пропонують свій погляд на світ, бачення реальної дійсності (хоча й часто з ірреальної точки зору), своє вирішення або й створення тих чи інших проблем. Другі ж сприймають запропоноване, погоджуються або відкидають певні думки, і, таким чином, налагоджується зв’язок між автором і читачем. Оскільки далі мова піде про літературну критику, то варто сказати, що будь-який читач вже є першокритиком літературного твору. Відмінність між ним і літературним критиком полягає тільки в тому, що останній аналізує твір на більш свідомому рівні, виважено порівнює його з іншими і визначає місце цього твору в контексті мистецтва.
Продовжити читання “«Література — це перш за все люди…»”

Тарас Гросевич

Критичної літератури про роман “Тотем» на даний час в сучасному літературознавстві небагато. Серед найбільш вагомих статей можна виділити рецензію на «Тотем» Івана Андрусяка з акцентом на психоаналітичній основі роману; Євгена Барана з наголосом на морально-дидактичній тематиці твору; Ігоря Бондаря-Терещенка з його баченням перверзійно-інтимного; Віктора Мельника з наданням «Тотему» історичної та символічної значущості.

За об’єкт свого дослідження я обрав роман «Тотем» саме тому, що в ньому автор порушив такі актуальні проблеми, як залежність від ідолопоклоніння, фальшивий патріотизм, деградація особистості під впливом психотропів, обожнення почуттів.
Продовжити читання “Роман Степана Процюка “Тотем”: герої, проблематика”

Аделя Григорук

Віктор Косяченко, досліджуючи історію української байки, визначає серед інших такі жанрові різновиди, як байки-фейлетони, байки-памфлети, байки-жарти, байки-приповідки, ліричні байки [1]. У творчому доробку Омеляна Лупула найповніше оприявнені сюжетні байки і байки-фейлетони, хоча в належній кількості представлені й інші названі жанрові відміни.

Байки Лупула побудовані за спільною для жанру формулою: задум персонажа і результат, протилежний задуму („Упало Зеренце Гірчичне…”, „Шептались кури…”, „У Фазана на фазенді…”, „Сліпа Курка знайшла просо…”, „Звався наймудрішим пан Бичок…” та ін.).

Віршовий фейлетон має іншу архітектоніку: викриття пороку і спосіб його покарання. В цьому сатиричний віршований фейлетон близький до газетного фейлетону, який ставить своїм злободенним завданням висміяти порок і запропонувати спосіб його викорінення. Теперішні журналісти не часто друкують на шпальтах видань твори означеного жанру, тому вільне літературне поле активно захопили байкотворці.
Продовжити читання “Сатира Омеляна Лупула”

Аделя Григорук

Андрусяк Іван. Храбуст: Поезії 2004-2005. – Донецьк: Видавнича аґенція “OST”, 2006. – 68 с.

Нещодавно в Донецьку альманах “Кальміюс”, що успішно реалізовує проект випуску сучасних творів української літератури, подарував життя новій книжці поезії Івана Андрусяка “Храбуст”.

Коротка словникова довідка: на Гуцульщині храбустом називають листя городніх рослин — капусти, буряка, а також листяні польові та лугові рослини.

Отож, “Храбуст”. Що обіцяє нам ця невелика збірка, яка вмістила 48 текстів? Що нового відкриє читачеві насамперед в ньому самому, що скаже свіжого про автора в його постійному артистичному онтогенезі?
Продовжити читання “Марґінальні нотатки на листках храбусту”

Аделя Григорук

Ольга Ткаченко-Попович (літературне ім’я Базалія) задекларувала себе як поетку в 1998 р. збіркою „Мене рятує те, що знову пишу вірші”. Назва книжки повною мірою відобразила складну психологічну й моральну драму людини, яка в зрілому віці, залишивши свою країну, опинилась на протилежному краю землі серед чужих людей, в оточенні чужої мови, незнайомих реалій, незвичної ментальності. Але Ольга виявилася сильною жінкою. Американська дійсність, позбавлена сентиментів як до своїх, так рівно й до чужинців, змобілізувала її сили, заставила зібратись, швидко прийти до тями, щоб не бути викинутою на соціальні маргінеси „суспільства однакових можливостей”. Ольга Базалія вступає в діалог з новою щоденністю: знаходить роботу, знайомиться з людьми, розширює коло приятелів, відшукує друзів. Чикагська українська спільнота (Базалія поселилася на мешкання в Чикаго) довго придивлялась до новоприбулої американки: як кожна усталена структура, вона не вельми поспішала виявляти свої симпатії незнайомці.
Продовжити читання “Ольга Базалія: українська мелодія розчахнутої душі”