Категорія: №4, 2006—2007

Ігор Пелипейко

Наші сусіди з-поза Чорногори надають великого значення вивченню говірки свого краю. Ці говірки у зв‘язку з політичними, суспільними, культурними змінами швидко зникають. Якщо їх не зафіксувати, вони будуть назавжди втрачені для науки. А це ж така велика втрата, як, приміром, знищення якогось твору архітектури чи живопису. Закарпатці це добре усвідомлюють і працюють здавна на ниві діалектології. У 20-30 роках минулого століття велику працю здійснив І. Панькевич. У повоєнні роки Й. Дзендзелівський підготував і видав „Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області” (три частини, 1958, 1960 і 1993). Справедливо називають подвигом працю Миколи Грицака (1908-1979), який уклав понад мільйонну картотеку закарпатсько-українських лексичних і фразеологічних одиниць. І. Жеґуц видав у Мюнхені в 2001 році „Вибрані тексти з гуцульського говору в Закарпатті”, а спільно з Ю. Піпашем – „Словник гуцульського говору в Закарпатті”.
Продовжити читання “Нова праця з гуцульської діалектології”

Богдан Радиш-Маринюк

Писати про Ігоря Аполлоновича Пелипейка важко і водночас легко. Важко, бо ще не встигли зів‘яти квіти на його могилі в Косові, бо свіжа ще моя пам‘ять і моя туга за ним, бо не вернеться він із вічної дороги, бо не сядемо ми з ним у його скромній, але привітній робітні в його господі, бо не зможу з ним більше погомоніти – пожуритись про справи у нашому краї, в нашій державі загалом. Покійний тішився бодай невеликими нашими українськими успіхами і переживав за наші національні невдачі й прорахунки.

Він переживав всі біди, що звалювалися на голову нашому убогому матеріально люду, клопотався, як міг, про стан освіти, культури в нашому краї, про долю унікальної української перлини – Гуцульщини. Ці переживання загострювались після помаранчевих подій в Україні, хотів, щоб ми скоріше вийшли із завороженого кола, з брехні, невігластва, вічного ламання списів на владному Олімпі і у владних місцевих коридорах.
Продовжити читання “Та залишилися мудрі книжки”

Аделя Григорук

Про Ігоря Аполлоновича Пелипейка як про дослідника Гуцульщини і людину не можна говорити однозначно. Як і його науково-дослідницька спадщина, що вмістила в себе найрізноплановіші розвідки з історії рідного краю, літератури, мистецтва, фольклору, етнографії, так і особисте життя його не вміщується в якийсь один чітко визначений контур.

Найперше, що кидалося у вічі в особистості цієї непересічної людини, – це його громадянська й моральна позиція: переконаність українця-патріота у невід‘ємному праві на суверенність власної держави й несхитність і послідовність кожної миті у своєму власному житті відстоювати цю переконаність. Саме ці риси, на мій погляд, були тими непорушними, міцними підвалинами його характеру, які не здатні були схитнути жодні політичні землетруси, несприятливі збіги обставин чи банальні кон’юнктурні презенти, які не раз йому пропонували „власть імущі”. Не було в ньому нудної одноманітності, набридливого менторства чи фанатичної прямолінійності. Ігор Аполлонович був дивовижно розмаїтий у проявах своєї багатої індивідуальності. Керований невситимою допитливістю дослідника, він завзято, як юнак, у далеко вже не молодечому віці піднімався на Карпатські вершини, вивчаючи унікальні екземпляри гірської флори і фауни, із сумом констатуючи руйнівні наслідки впливу на природні ресурси нашої недалекоглядної діяльності. Він досконало знав говірку кожного гуцульського села, хоча родом був із зовсім іншого краю, тонко розумівся на особливостях унікальних місцевих ремесел, добре знав усіх знаменитих народних майстрів, провів із ними не одну годину в ґречній задушевній бесіді.
Продовжити читання “Його забути не можна”