«Література — це перш за все люди…»

Ігор Мочкодан

«А все ж таки цікаве заняття — література! Можеш і взагалі нічого не робити, та все одно заклопотаний нею, і тільки нею!» — так говорить про мистецтво слова критик Володимир Брюгген в одній зі своїх статей збірки «Люди і книги» (Харків: Майдан, 2006. — 142 с.). І справді, коли вдуматися, то дійдеш висновку, що література — це не лише письменники, та художні твори. Література — це процес, який притягує до себе якнайбільше коло людей. Звичайно, їх поділяють на дві великі групи: творці (або ж митці) і читачі. Перші пропонують свій погляд на світ, бачення реальної дійсності (хоча й часто з ірреальної точки зору), своє вирішення або й створення тих чи інших проблем. Другі ж сприймають запропоноване, погоджуються або відкидають певні думки, і, таким чином, налагоджується зв’язок між автором і читачем. Оскільки далі мова піде про літературну критику, то варто сказати, що будь-який читач вже є першокритиком літературного твору. Відмінність між ним і літературним критиком полягає тільки в тому, що останній аналізує твір на більш свідомому рівні, виважено порівнює його з іншими і визначає місце цього твору в контексті мистецтва.

Література завжди була, є і залишатиметься тим різновидом мистецтва, увага до якого, сподіватимемось, не погасне ще довгий час. Усталені традиції, сміливе новаторство, різні концепції розвитку і методи творчості — це далеко неповний список проблем мистецтва слова, які на кожному історико-культурному етапі дістають нове вирішення, породжують нові запитання, трактуються з різних сторін тощо.

У цьому плані важливою є роль критичної думки, яка стає визначальним фактором щодо впорядкування як художньої творчості, так і літературної системи загалом. І чим більший досвід літературної критики та її представників, тим якіснішим стає розвиток самої літератури.

Збірка літературно-критичних статей та спогадів Володимира Брюггена «Люди і книги» — один із прикладів чималого досвіду критика, літературознавця, ерудита. Як зазначено у анотації до книги, збірка становить підсумок праці автора за останні 15-20 років. Але сподіватимемось, що підсумок не означатиме «перехід до завершення», адже література постійно рухається, тому потрібно встигати за нею.

Що ж до самої книги, то вона складається з двох частин: «Епістолярні етюди» та «Логіка метаморфоз». У першій поміщено спогади автора про такі яскраві постаті, як М. Лукаш, І. Дзюба, М. Бажан, Б. Антоненко-Давидович, І. Муратов. І. Світличний, Ю. Щербак, І. Драч, В. Мисик, з якими він був безпосередньо знайомий, листування з ними. Але самими листами розділ не обмежується. В. Брюгген аналізує працю кожного митця, його зауваження щодо тих чи інших питань. Так, вже в першому спогаді «Під сонцем Криму», де йдеться про М. Лукаша, автор наголошує на нелегкій діяльності перекладача, показує методику перекладацької роботи, стверджує, що перекладач — це ще й письменник, який повинен відмінно скомпонувати іноземний твір рідною мовою, і фразеолог, котрий з багатства вітчизняної словесності має підібрати найкращий відповідник до іншомовного виразу, і, безумовно, людина, яка як ніхто інший повинна володіти величезним запасом слів, безперервно пізнавати глибини рідної мови. Всі ці риси, на думку В. Брюггена, поєднані в особі М. Лукаша, в якій «… рівноправно уживаються німецькі, французькі, польські, словацькі, англійські та багато інших прозаїків і поетів…»

Далі наведено листування, що стосується літературної критики. «Діалог із прозаїком» (спілкування з Б. Антоненком-Давидовичем) показує нам перші відгуки на початкову літературну діяльність В. Брюггена. І в інших листах (М. Бажана, І. Муратова, І. Світличного) ми подибуємо думки про творчість критика, деякі заувження до нього, поради, а також погляди на стан літератури загалом, події, що траплялися в 60-70-их роках. У статті «Епістолярний етюд» В. Брюгген подає свої міркування про епістолярний жанр, його необхідність та деякі риси. На думку критика, листи є живим ланцюгом між минулим і теперішнім, вони найкраще дозволяють відчути дух епохи їх написання, проаналізувати людські взаємини, краще пізнати характери. Автор продовжує думку і в наступній статті «Без листів література неповна» (роздуми над листами Ю. Щербака): «Література має щасливу здатність зупиняти мить, повертати минуле. Особливу роль відіграють при цьому листи, епістолярний жанр. Його параметри і значення я намагався бодай ескізно окреслити в кількох журнальних статтях. Але тема невичерпна, як саме життя, як література.»

«Епізод з минулого. Рік 1981.» – завершує цикл спогадів В. Брюгген. Тут автор робить підсумок 25-літньому виданню журналу «Прапор», у якому він працював, аналізує здобутки і зміни, що відбувалися. Хоча цим розділ «Епістолярні етюди» ще не закінчується, але далі ми бачимо В. Брюггена безпосередньо «у своїй стихії». «Коментар до книги Івана Драча «Анатомія блискавки» та стаття «… І форма жде киплячого металу» про творчість В. Мисика — зразок літературно-критичної праці, де поєднані аналіз художніх творів та їх оцінка з усіма вказівками й зауваженнями, а також автор визначає місце письменників у літературі, їх внесок. І хоча вже в наступному розділі «Логіка метаморфоз», а саме у статті «Я розумію літературу передусім як спосіб життя» (діалог з критиком Є. Бараном) В. Брюгген на запитання «Чи уявляв він себе у ролі літературного Учителя?» відповість дуже скромно, все ж його «Коментар до книги Івана Драча «Анатомія блискавки», як на мене, є прикладом доброго уроку. Систематичність викладу матеріалу, послідовність роздумів, об’єктивність, раціональність в оцінці творів — чи не може така стаття слугувати своєрідною хрестоматією для літературних учнів?

Другий розділ збірки «Люди і книги» — це літературно-критичні статті, дослідження та діалоги. Починається він із двадцяти відповідей В. Брюггена на двадцять запитань від критика Євгена Барана (стаття «Я розумію літературу передусім як спосіб життя»). Автор книги висловлює власні думки про сучасний стан української літератури та літературної критики, порівнює його з минулим, йде мова про зв’язок поколінь, подає своє бачення проблематики та перспектив. Тут В. Брюгген аргументує свою тезу, що «література — це перш за все люди…». Попередні і наступні його статті — підтвердження цього факту, адже саме люди творять літературу, оцінюють її багатство і, образно кажучи, «смакують» ним.

Свої думки та погляди на праці В. Гнатюка і творчість Л. Первомайського В.Брюгген пропонує у статтях «Поет академічної праці» та «Спогад і образ».

Цікавим є бачення автором сучасного критика у статті «Авторитет критика». За спостереженням В. Брюггена, на сьогоднішньому етапі людина його професії — це вже не «непогрішний суддя» і «не вульгарно-соціологічні громовержці» або «ідеологічні євнухи». На прикладі Євгена Барана автор говорить, «що в мистецтві сучасного критика зростає значення власне письменницької складової… Відтак він, письменник за духом і критик за покликанням, виконує роль орієнтира в книжковому світі.»

Остання стаття «Мистецтво бути читачем. Діалог з бібліофілом» (А.Дорошевим) пропонує нам актуальні міркування щодо читацької проблематики. Тут порушуються різноманітні питання з приводу «що?» і «як?» читати, обговорюються характери і типи читачів, якими мають бути орієнтири для них у світі літератури, думки критика про класику та про різні підходи до читання книг.
«Люди і книги» — хороший ключ до пізнання понять «літературний критик» та «літературно-критична праця». Завдяки досвідченості, масштабності поглядів автора, об’єктивності думок книга стає цікавою і читабельною. Читач може заглянути у світ літературної критики, а літератор — поповнити професійні знання. Дуже близький до художнього стиль В. Брюггена спрощує читання публіцистики і розширює коло думок. Досвід критика, виваженість думки, послідовність та аналітичність в оцінюванні творів допомагають також краще пізнати того чи іншого письменника, побачити його з різних сторін, а таке пізнання безпосередньо впливає на формування творчої особистості. Сподіватимемось на плідне продовження праці В. Брюггена, тому що, як він сам сказав, «буде критика — буде й література».

Share