ДОЩ
Коли байдики в напівсмерканні життя вже не байдики,
Коли жінка що поруч в ліжку вже не жадана,
Коли книга не віщує світів навіть в on-line, –
Залишається – “… Ой сіді-ріді-дана…”.
0-І
тобі на цей хребет уже не йти
і ця гора уже не гріє мрію
тамтешнім папарацям поміж тим
розкажеш про життя в яке увірував
і тихо попливеш по другий бік
і німо відблиск кинеш недоречний
заземлення віршів старий архистратиг
поміж світами помережив
закрійно поросли чужі сліди
статичний ритм столично вжитих речень
тобі на цей хребет уже не йти
сталевих рим збирач першовідречень
а як приміром байдики в пітьмі
чи бісики в очах отих що з перцем
насупиш брови нагадаєш дім
і того пса що десь під плотом бреше
і зажадаєш сну та так аби надміру
щоб в око і не вцілити… абищо…
наситиш душу нагодуєш звіра
того що власну тінь колише
а було ж… пробивалось світло
промінням вабило чи пестило обличчя
тобі на цей хребет уже не йти
… десь за плечима… ТИША
І
на сему світі як під світом як збоку і то не солодко аби краплю роси вмити і то за пазуху аби мокро бо на тому не буде або не дадуть а люди казали що за молодості-млості над цим світом ходили коси стригти а в кого найдовша була то з неї вінки ткали і обабіч обручів та на воду а коли й‘кого не ставало то закладали душу за потилицю і жінки витинали волоса зі слів ще не кроплених бо так було бо на дереві посеред обручів мати вмивала ще до сходу зірок але між сонцем та місяцем кожному за пазуху клала по слову а кому й по два а як не ставало та складала обручі і сік витискала та все в потік то правий то лівий але вірно і на згадку відкладала аби коромислом носити лиш би моглося
на сему світі як над світом тільки трішки краще хоча й непомітно та батько знав ціну понівеченому тому завжди прибріхував але волосся в нього було найдовшим чи від цього чи від того що батьком був а коли траплявся йкийсь трафунок то кликали й‘го на раду гриби збирати та коси гострити ото радів аж втомлювався а коли сідали витягував йкесь слово й роздивлювавси а по тому казав що в ньому видів а коли нічого не міг вздріти то все одно казав але трохи інакше не так як на сему світі
на сему світі… Я… ВТОМИВСЯ думки розказувати шпурєти їх до землі та все горохом стану зависоко люди скаржаться занизько теж скаржаться а думку так легко не виссеш волос ж тонкий диви й увірветься а мати все кладе по слові а батько все прибріхує а я???
І-ІІ
в ніч на Івана Купала
роси топтала
плакали трави сліпі
проклинали
що їм уві сні
хтось сни розглядає
в ніч на Івана Купала
свічку купала
вогник блудив по воді
виблискував
мав на те право чи ні
та плив собі
в ніч на Івана Купала
папороть рвала
а вогник дорогу шукав
аж до раю
вмирає
на вістрі цих правд
шалена мрія остання
в ніч на Івана Купала
і відходили зорі
вітаючись з ранком
розсипали сліди
передостанні
що не спізнали
ніч на Купала
і залишившись сама
волоси навхрест вузли на здогад
думки в майбутнє світи в при-сутність
та на воді в словах
свіча догорала
в ніч на Купала
ІІ-I
на вістрі цих правд зникає туга характерництва втома і світ і вода і між ними лиш спомин на паперті та наказали матір’ю сего дому а чи бути квітці чи плоду а чи по слову молодому то вже як буде а чи по сходу чи заходу то вже яку течію вбирати мала-м три вузлики четвертій просився скороминущі чотири волоси навхрест клала та ні дня ні пекла лиш краплі а кілько цього дощу та на голову а скільки ще буде бо бути кропленим не те що бути та чи буде?..
а нені як нені аби від хати відправити і то вже легше бо хата маленька як світ стелиться собі пластами кроєними за межі світу пасма пускає вкорінюється і знову до серця сили черпати в світ приречений а недавнічко пращурка віщувати приходила блудила між силами та так нічого і не знайшла а неня казали що то знак аби від хати відправити і пішла посаги готувати бо за звичаєм та так тихо, що аж холодно і ні стримати і ні слова мовити бо дорогі не те що дороги – вони ж розбігаються та сходяться… раду радити як світом блудили та й‘ку хто ймив… мо‘ й мені дістанеться?..
а милому страшно бо по вістрі ходить і правди шукає незайманої в мене питав та що й‘му казати коли втомлений та що й‘му радити коли милий та що там світ коли власний більший і той білий аж соромно та неня казали… та й дєдя сопів люлькою попихкуючи а я ж молода кину собі три камені на долю… ади розбіжаться?..
І-0
на сему світі як під світом
десь за плечима та все ж холодно
скільки не ставай опівдні
на власних слів поручнях
на сему світі як над світом
бродить доля тримає волоса
тінь по плечах прірви
ховаючи од власного сорому
що не судилося краплею впало
щоб відродитися щоб не порожньо
було вертати
шляхом подорожнього
а мати казали як час подорожчав
а батько хотіли та й жили насилу
на сему світі в уявній свідомості
подивом вітру
а пізнім вчорашнім ранком
дороги надибали завтра
і той хребет поли-
ваний загублений травнем…
ця втома залежності суті
по той бік шкла по краю заповіту
хоронить віру як хоронить вітер
під світом
і вже не знаєш яке слово витер
який хребет леліяв серед літа
зоставшись краплею поперек світла
над світом
ІЗ ЦИКЛУ
“Листи до осанни”
х х х
осанно
дотик твоїх рук на диво ніжний
фіксує час
пересипаю сіль думок
на парастас виводжу слово…
пливе осінній дим споквола
пересипає нас
осанно
зачиняю світ
бо що коли у цьому світі
“кохання зір” перелеліти
чи навіть перелетіти на встиг
осаночко
осіннім спокоєм осяяна туга
тамтешнім слоганом не викрикне Чугайстр
по смерті хтось залишить прайс… –
НЕМА
“І так в житті моя душа”…
та втім й не так….
осанно
зачиняю світ
допоки ще не висох слід
допоки ще… та вже зима… –
НЕМА
осанно…
х х х
осанно
остогидла осінь остання
обрієм ознаменований сан
та осінь осмислює осінь осанни
а осторонь … сам
прийдешні думки вибираю мов нитки
тчу гобелен чи блискітки вкладаю в крисаню
осанно ти іноді наче Касандра
а іноді й сам не знаю
в цих зустрічах одноосібних поспішно
спішусь наче в тилинку заграю
горе моє прийдешнє – осанно –
радість моя тутешнього стану
осанно…
х х х
осанно
перший водоспад цих гір присвячую
кришталем позірним повизбираним
з власних думок-сумнівів майже мрійливих
щоп’ятниці по палиці, щотижня по келиху
крайній берег краю як каюся
несказаним словом невитертим кластером
власної кастовості
осанно
догорає день бажань як догорає день
на тілі не злічити всі сліди від ран
життя чи віршів в прозі
і десь твоя душа постане в позі
а інша й не душа а поза…
щоп’ятниці по палиці щомісяця по келиху
новий текст викохує
власним постом
осанно
запалено вогні обкурено кутки обвітрено обличчя
на камені лисім писано-пере- … писано вечір молитви
завтрашнім липнем відійдем у світ… завтрашнім липнем
липне до тіла цей жаль хоч душа до душі не липне
помірно вичавлюєм кожну сльозу зі слова не випитого
повільно постскриптум виводим на дні келиха ще не розбитого
це завтра хтось прийде до нас та чи буде це завтра
в це завтра зазирнути б хоча отрутою звареною
замоленою мовленою молодою
долею як долом сватаною
серпом небесним чи останнім серпнем
на фоні цього болю
СТАТИ
осанно…
х х х
осанно
в переддень цього листа
яблука наливались кольором крові
кортіло аж баглося… видивом поміж
дерев бродив єк би видів що буде по тому
свої сни в сніги складав перелічував
кожному по мірці а собі – відчаю
крихту і то аби жити
жменю піску та за пазуху
грудку землі та під серце
душу на сук як шию на камінь
най точить крапля що у воді втопилася
чи у каламутну канула
скрутив би її у два колеса
та й за пояс
часами кращими підперезаний
між сіллю та перцем
між перцем та перцем першим
був би
бувало ж був же
осанно
в день цього листа вагітний мріями
ходив-сми аж кроки жахалися
між світлом і темінню
чорно-біло-затінен(і)ий
аж здригалася душа
від суті до суті тікала
попереду думки
бо так якось трапляється випадкова ноша –
світ й’кого не ймити а носиш
і хоч би “Йой!” та толку з того
скрутив би себе
бігав би колесом по колу-колесу
аж думки б засвятилися од послідовності
ні кінця ні початку ні порчі ні голосу
та хто мені скаже осанно: “Конче!..”
осанно
в завтра відійдуть позавтрені речі і подавнені мислі
смислу вже їх не збагну без експресії смислу
в завтра позариться завтра потішиться хистом
помріє про мене а я собі свисну
лист до листа наскладаю по числам –
одежину на весну – посаг променистий
мо‘ щось почую між краплею й свистом
чи десь між світами повисну
кілько з цим світом коромисло гнути
краяти серце на край і ряднину
бачиш Оксано світи що відбули
листям опівнічним линуть
………………………………………………..
О
С
А
Н
Н
О
ІВАН БОЙЧУК
