(фраґмент із роману «Вургун»)
…і треба ж оце було, щоб вони завжди заходили в село саме звідти, від Ворскли; воно то, звичайно, від Охтирки сюди шлях найкоротший, але дідові Мороці з того завжди найбільша морока була,
я відколи його пам’ятаю, то так він і був дід Морока, старий, кремезний, обличчя все в зморшках, як у дідуся Панаса, що вів “На добраніч діти”, вічно босий, із закасаними вище колін штаньми, і завжди в солом’яному брилі, старому, потертому, він не знімав його ні зимою, ні літом, коли Ворсклу вкривала крига, і роботи йому не було, він любив сидіти на призьбі під хатою, так само босий і в усе тому ж брилі, лише крижі обвивав старою вовняною хусткою, що залишилася від дружини, померлої так давно, що я вже її й не пам’ятаю, і смалив люльку, набиту міцнющим, ядучим, як сказали б тепер, термоядерним самосадом; але коли крига скресала, ніхто в селі не знадоблявся частіше, ніж дід Морока, що б там не було, яка б не стала в селі власть, а з-пообіч Ворскли по кільканадцять разів на день відлунювало: гоп-гоп! гоп-гоп! – це кликали перевозу, так що яке б і справді військо не заходило в село, а першим на нього незмінно натикався дід Морока, неграмотний, нехитрий і нелукавий, він ні від якої власті не чекав нічого хорошого, а тому поклав собі вітати кожну, лиш би вони його не зачіпали; тож, бувало, стоять у селі большевики, а тут заскакує Маруся, ото гоп-баба була, з Махном водилася, і хлопці в неї такі, на підбір, коні грають, кулемети в тачанках, браве військо, – гоп-гоп! гоп-гоп! з лівого берега, – підпливає старий на своєму пароні, – він же пароном людей через Ворсклу переправляв, – а вони зразу до діда: ану, питають, за кого ви тут, кого підтримуєте, яка вам власть нравиться, а дід знає, що большевики в селі з позатого тижня стали, та й червоні: “Ми, – каже, – за цю… як її… сов’єцьку власть,” – каже, то й поб’ють діда добряче, а все ж не вбивають, бо треба ж і їх через річку переправляти, і отак от кожна нова власть товкла діда Мороку, а найдужче побили кацапи, денікінці, після них він уже до смерти кров’ю харкав, лише петлюрівці розкусили нелукаві хитрощі старого і посміялись над ним, а не зачепили, раз що то було не військо, а лиш емісари, які приїздили в село вербувати хлопців за Україну, а друге – що незлі були й недурні тоті емісари, і якби та власть була затрималася, до неї б навернулися люди, бо в селі й так стежили, якщо дуже поб’ють діда Мороку, то значить і власть жорстока прийшла, треба худобу ховати й самим ховатися, а якщо лиш так потовкли, для порядку, то можна жити, як жили, а дідові муки скінчилися аж тоді, коли більшовики знову прийшли й засіли тут надовго, аж до німців, бо до німців дід Морока не дожив, а до тих останніх у його житті большевиків вийшов і, не чекаючи вже розпитувань, каже:
— Бийте, хлопці, зразу, бо я вже не знаю, хто в селі, а хто ви, і що б ви думали – побили, за те, сказали, що класовая сознатєльность нікудишня, і він потому довго розпитував у переїжджих, але не в чужих, що воно таке, та класовая сознатєльность, бодай про які класи йдеться, бо крім молодших, та й то іноді, інших у селі доти не бувало, але ніхто йому не міг пояснити, це большевики з собою багато таких словечок попривозили, то голова б спухла, якби всі їх за ними заучував, а от про кожну нову власть село повідомляв я, бо змалку коло худоби любив ходити, і пастушив біля Ворскли, я ще за худобою пана Гнідича дивився, виводять ото стадо на пашу, а я за ними, проганяють мене пастухи, малий ще, кажуть, гуси тобі ще пасти або свині, бодай, а я таки прошуся, тай квит, і впросився, але після того, як Ворсклу на коров’ячому хвості переплив; то вже осінь була, і заяром, на правому березі, паші вже не лишалося, і пастухи стадо на той бік Ворскли вплав переганяли, а я плавати вмів, але не настільки, щоб аж через річку, Ворскла тоді гай-гай ширшою була, не те що зараз, і пісочок по берегах скрізь був, а не ці теперішні данби та зарості; але вода вже холодна, то пастухи думали собі, дійде до берега дитина тай відстане, у воду не залізе, тай робили собі своє, на мене не зважаючи, а я корові за хвоста вчепився, корова пливе – і я пливу, страшно, води нахльубався, тримаюся за хвоста міцно-міцно і одне лиш думаю: тільки б не відпустити, тільки б не відпустити – розумів, що як відчеплюся, то все, не випливу, але, хвалити Господа, корова сумирна попалася, а пастухи ото налякалися, як мене з того боку побачили, ото вже лаяли мене, ото вже розтирали, щоб не застудився, і перебрали в сухе, і я з ними так весь день пропастушив, а вертався додому вже не вплав, а пароном діда Мороки, і хоч дістав дома дубцем так, що тиждень на одне місце сісти не міг, але старший пастух увечері таки пішов до пані Гнідички просити за мене, і пані сміялася, але дозволила, то ж пан усе десь по Петербурґах у думі засідав, рідко додому навідувався, розумний дуже був пан, а пані Гнідичка частіше в усадьбі бувала, і любила мене, то яблучок винесе, то горішків; у них такий сад був розкішний, такі сорти там були, що ого, а тепер пустище там, кропивою й будяками поросле, і гаддя всякого розвелося неміряно, остатніми роками чогось особливо, то кажуть люди, що в Ніжині дослідну станцію ліквідували, бо не було чим годувати зміюк научних, бо криза у них, то запустили нам сюди гаддя у природі жити, так ніби без них гаддя в природі мало водиться, так що в той сад і ходити страшно, а колись ми ще й як туди лазили по яблука й не боялись нічого, хоча в панський сад не дуже то й лазили, правда, бо нецікаво було, бо пані вийде та ще й сама винесе яблук та й пригощатиме, ні, ми до Булки лізти любили; Булка це так, по-вуличному, Лавріненко його прізвище було, здається, але на прізвище його мало хто знав, Булка тай Булка, а того ж таки Булка, що він коли хотів чого солоденького з’їсти, то до шматка хліба купував собі на базарі булку чи бублик, бо цукор, казав, дорого, і шкодував собі цукру, а самою булкою, казав, не наїсися; от до нього в сад цікаво було залазити, він вибігав тоді весь лютий, аж синій, міг і палицею по ногах перевалити, і собаку свого злющого спускав на нас, і верещав на все село так, що можна було лопнути зо сміху, це розвага була така в нас малими, дражнити Булку, а вмер він голодного року, тридцять третього, з голоду вмер, розбухле тіло ми знайшли в його хаті на скрині, а коли відчинили цю скриню – жахнулися! – вона була повна катеринук; усе життя в усьому собі відмовляв чоловік, навіть чаю з цукром попити, а такі гроші мав; хоча тоді вже ні ці, ні будь-які інші гроші нічого не були варті, бо хліба все одно не було, вивезли весь хліб, хіба в місті, але під Охтиркою стояло військо, і в місто людей не пускали, у нас у селі тоді десь зо півсотні родин так загинуло, і це ще не дуже багато, бо довкола був мор суцільний, а в нас був Гнідичів сад, і біля кожної хати, звичайно, свої садки, і сушня в кожного своя; був план з хлібозаготівлі, а садовиною ніхто не цікавився, уполноважені з військом ходили, і штиками хати, і клуні, і стіжки, і навіть землю довкола обмацували, все збіжжя забрали, не те що чувбли, а й клунки навіть, і клуночки, а сушкою чомусь ніхто не цікавився, то ми всі в Гнідичів сад, уже державний, а значить нічий, не запущений тоді ще, і насушили, хто скільки міг, і так пережили зиму на тій сушці, і на первоє була сушка, і на второє, отака первому вторая виходила, що кому не вистачило, той і не дожив до весни, а більшість вижила, дотрималася сушкою до лободи, тільки наших активістів у селі не стало, всі зайшлі, а наші першими з голоду поспухали, а хто витримався, той уже ніяким активістом не був після цього всього, навіть Петро Сак, розумний був хлопець, ми ще парубкували разом, хоча скільки там було того парубкування, його зразу нова власть завертіла, і комсомольцем був першим, і комуну створював, і артілі якісь, і колгоспи, і вчитися в Охтирку його посилали, ненадовго правда, а коли прийшов оцей план по хлібозаготівлі, задумався Петро кріпко; іще коли до багатших ходили, то й він ходив, але все на оті штики косився, а коли й до бідноти дорвалися, то він не ходив уже, якось йому вдалося не ходити, хоча їх, активістів, і змушували, а вижив на тій же сушці, й потому, з весни лободиної, вже ні колгоспом і нічим іншим не цікавився, лише в Охтирку чогось часто навідувався і все якісь книжки звідтам привозив, а в селі був тихше води і нижче трави, лише думав про щось своє, кілька хлопців збиралося біля нього, а так більше нікому не довіряв, хоча й їм, певно, не все виказував; а потому мене в армію забрали, і на фронт, і в табори, так, що коли я вернувся, уже по Сталіні, тоді й дізнався, як Петра німці мучили, його нібито залишили тут партизанку організовувати, але ж у селі добре знали, що від тридцять третього з червоними Петро більше не водився, то й ті, хто його лишав, теж мали знати, але таки лишили чогось; а він за Україну став, і хлопці казали мені, що ті книжки, які він із Охтирки возив, у них все про Україну списувалося, так що не червоне, а українське підпілля, кажуть, хотів тут зробити Петро, але продала його німцям учителька одна, комсомолка, про яку всі знали, що її тут червоні також спеціально лишили, та вона й сама не крилася, що продала Сака; а мучили його страшно, все вночі, а вдень по селах довколишніх возили на пострах людям, один день без вух, другий без носа, потому без рук, без ніг, а далі й мертвого, дивіться, мовляв, з усіма так буде, хто проти нової власті що погане задумав, а язика йому одразу ж вирвали, щоб не сказав людям нічого, а коли червоні вернулися, то вчительці тій, котра видала Сака, нічого не було, а навпаки, медаллю нагородили, хоч ніякої червоної партизанки вона тут так і не створила, й не пробувала навіть, лиш одразу перевели її на роботу кудись подалі, в іншу область; а оце недавно, якраз перед тим, як завалилася їхня власть, знову згадали про Петра Сака, коли вже майже не лишилося людей, котрі його пам’ятали й могли б розказати, ким він насправді був, ото й виставили його через роки героєм-комсомольцем, як молоду гвардію, котра також ніякою не червоною була насправді, а за Україну, і поставили Петрові серед села пам’ятник, хоча родина й проти була, та хто за тої власті родини питався, але нічого, Петро заслужив того пам’ятника, хоча напис там мусив би бути інакшим,
[…]
…а коли Сак від них відійшов, тоді Буз усім у селі заправляти став, доти село на два колгоспи було розділене, а це в них укрупнєніє таке сталося; Буза до нас прислали звідкись, нетутешній він, а звідки, того ніхто не знав, лише, коли укріпилася тут совіцька власть, то його й прислали; у Сака з другого боку села комуна була, там жила старенька поміщиця, я її й не пам’ятаю навіть, але люди казали, що вона дуже добра була, все книжечки людям почитувала, а коли померла, свій маєток на просвіту заповіла, і якийсь час там і була просвіта, а як прийшли большевики, то з просвіти комуна сталася; вона не шкодила нікому, та комуна, була собі то й була, поприводив туди Сак бідноту, тай вони там собі якось порядкували, працювали разом, а на свята, як ото секти тепер, людей запрошували й агітацію проводили, а люди ходили, це їм як розвага така була, і слухали тих проповідей, але робили собі своє, як завжди робили, а то пам’ятаю, якраз на Різдво сталося, зранку всі в церкві, я ще тоді паламарював, а на вечір у комуну покликали, то ми, парубки, колядували трохи, а тоді зайшли до комуни погрітися, тай заколядувати таки, бо Сак хоч і казав, що це дурман, чи як воно там… опій, але колядки послухать любив, народна творчість, говорив, то засиділися ми в нього трохи, і вже йти собі далі хотіли, а тут відчиняються двері, і входять троє, страшні такі, у шкірянках, два кацапи як кацапи, морди спиті, я таких набачився вже, а третій, головний у них, з виду, – ніби не кацап, пика кругла, очі маленькі і так лиш бігають-бігають, не зупиняться ні на чому, а голова поголена, лиш під носом щось таке, вуса-не-вуса, лиш чорна пляма, зразу видно – фарбована, ми таких тоді й не бачили, як ото в Гітлера були пізніше на карикатурах, і личать йому, як козі баян, але ті вуса він потому зголив, як побачив, що з них люди сміються, а вони не сміятися, а боятися мусили, так от, увійшли вони, якось так різко, як до себе додому, і він зразу до Петра, що ж це ви, каже, товаріщу Сак, контрореволюцію тут розвели, лаборальничаєте, каже, з виплодками прєжнєго режиму, куркулями всякими, нас, каже, партія прислала з района нещадно ліквідіровать враґов сов’єтськой власті, ми, каже, з бандами воєвали, а тепер нас прислали до вас на усілєніє, то ми, каже, одразу, ще по дорозі, зробили те, що вам давно слід було, каже, зробити – главного вашого куркуля, каже, порішили, ми як таке зачули, тай до дверей, лишили з ними Петра і його комунівців, нехай самі собі розбираються, а так страшно стало, невже, думали собі, й у нас така різанина почалася, як ото в інших селах, так що вже не до колядування було, заледве додому дійшли, бо тут раптом така буря зчинилася, що й світу не видно, навіть по самогубцеві так не мете, там лише вітер три дні й три ночі, а тут уся земля дрижала, і перевертало світом лишень до ранку, але так, що в самому небі, здавалося, якась страшна сила прокинулася й повітря трощила, а потому два дні і дві ночі було тишелезно, як мертво, ні хмаринка понад Ворсклою не заворушилась, ні білка з дупла не вилазила гілкою привітатися, ні люди з хат на такий мороз носа не виказували, а лиш дим над хатами, рівнесенний, як мотузка натягнута, зв’язував небо і землю, а на ранок, четвертого дня, коли трохи відлягло, ми всі, не змовляючись, повиходили з хат і, мовчки, старе й мале, рушили до усадьби пана Гнідича; самого пана там уже років зо п’ять не було, він чоловік був розумний, усе десь по Петербурґах у думі засідав, то й, напевне, знав, до чого воно йдеться, і зймлі свої поспродував зазделегіть заможнішим селянам, і з сім’єю за кордон подався, а усадьбу Матюх у нього викупив; дивний чоловік був той Матюх, усе життя по селах довколишніх ходив і в людей пожертви на церкву збирав, казав, що на гору Афон ітиме, молитися там за всіх нас буде, але все чогось не йшов, а коли пан спродував усадьбу, він і купив, казали люди, що за ті гроші, що на Афон збирав, а то прийшли ми в усадьбу, а там – Господи! – прапор червоний посеред двору стоїть, у сніг увіткнутий, і так лиш рухаються на вітру його щупальця, як страховисько якесь живе, і до того прапора жодного сліду, все буря позамітала, а вже за ним аж до будинку самі сліди, так, ніби буря їх і не торкнулася навіть, ніби, ще тут була буря, а там і зовсім її не було, лише повно слідів, море слідів, дикий табун слідів ворушився, переливався, дріботів, деренчав, дихав, накульгував, так, здавалося б, і накинувся на першого-ліпшого, хто насмілиться до нього підступитися, так, ніби раптом постали перед нами свіжопостелені сліди всієї околиці, зібрані воєдино на цьому клаптикові смертельно білого снігу, на клаптикові, який не зачепила ні буря, ні тиша, ні вічність; і весь цей огром слідів заразом кинувся нам в очі, ударив нас по очах, і замлоїло під серцем, а попід шкірою забігали великанські мурашки страху, і ми як остовпіли, ловилися один за одного, чіплялися один за одного, заледве втримуючись на ватяних ногах, і ніхто до прапора підійти не наважився, і раптом як схлипи крил почулися понад нами, і ми підняли очі й побачили лелек, живих білих лелек із чорними позначками на крилах, їх була ціла зграя – серед зими! якраз по Різдві! – ціла зграя лелек, і вони кружляли над Гнідичевою, а дотепер уже над Матюховою усадьбою, а один, найбільший і наймоторніший посеред цих снігів, усівся на самісінький вершечок Гнідичевого дому і, вигнувши свою довжелезну шию й закинувши голову аж на спину, голосно заклекотав,
і весь наш біль, увесь наш страх, уся неймовірна вагота, що раптом звалилася на нас цього порідзвяного ранку – вся вона голосно й моторошно, як востаннє, відлунювала в тому крикові-клекоті, і жінки голосно заплакали, а діти голосно заридали, і це вже, здавалося, був не плач і не ридання, а нелюдське виття, голосне усвідомлення того, що світ уже ніколи не буде таким, як раніше, простим і зрозумілим, нехитрим і наївним, але десь у глибині душі дуже розумно зорганізованим, що дика сила збудилася десь у надрах землі, чи в надрах неба, чи в надрах людини, і відсьогодні вже вона пануватиме над цим світом, і страшні випробування чекають на всіх і на кожного, і ніби супроти цієї сили виступив із-поміж нас наперед дід Морока, зайшовся моторошни м кашлем, аж ніби рвалося щось у його грудях, і, виплюнувши під ноги мертвочервоному прапорові живий згусток гарячої паруючої червоної крові, якої вже небагато лишалося в ньому після всіх цих денікінців з большевиками, і мовчки рушив по тремтливому огромові слідів, топчучи їх, як святий Юрій топтав змія, і він відчинив двері, й усю веранду знайшов злитою кров’ю, навіть стелю, і кров була все ще тепла, так, ніби звірство було скоєне щойно, якихось п’ять хвилин перед нашим вторгненням; а в кімнаті, де дід Морока знайшов Матюха не було жодної краплини крові, навіть на тілі, холодному, задубілому не раніше, як три дні тому, лише обличчя не було, замість нього зяяла обезкровлена рана, залита мозком, як холодцем, а біля тіла лежала сокира, обух якої відібрав у Матюха лице, не знаю вже, як вони там помирилися між собою, Сак і Буз, а знаю лишень, що після того Сак залишився в тій економії, де просвіта, але люди до нього вже не ходили, а Буз порядкував усім решту, і вони намагалися не зустрічатися один з одним, а в нас відтак рідко яка ніч обходилася без того, щоб когось не зарізали, до цього вже навіть якось, крізь зуби, звикли, і ніхто до тих хат не приходив, крім рідні, лише передавали зранку один одному пошепки, оглядаючись, щоб ніхто чужий не почув; а в Гнідичевій, себто Матюховій усадьбі Буз також не всидів, мабуть, і його там якісь власні страхи гризли, то свій колгосп Буз заснував ув обійсті іншого зарізаного ним багатшого господаря, а Гнідичеву усадьбу продав до чужого колгоспу на третє село, а нас усіх примусив розбирати будинок і всі інші споруди і вантажити дерево на підводи, а коли все розібрали і все вивезли, там зробився великий пустир, на який уже ніхто не ходив, так що заріс він скоро кропивою й будяками, і гаддя завелось там неміряно, а лелеки більше не прилітали,
і дотепер там так позаростало, що й худоба пропадала в тих хащах, забрівши припадком, а іноді навіть люди, ото сусід мій, Василь Рудченко, якось із жінкою посварившись, а вони все життя сварилися, пішов, казали люди, світ за очі до тих хащів і більше не повернувся, і не шукали навіть, бо страшно в ті нетрі залазити, бо життя кожному миле, а сад не заростав іще довго, і коли помер дід Морока і потонув насеред Ворскли його парон, тої ж таки ночі якось сам відв’язався і потонув, так що мусив Буз виписувати з Охтирки інжинірів будувати міст, і ті інжиніри усе в сад по яблука забігали, казали, що ніде таких солодких яблук нема, і в голод рятував нас той сад, і сушка з нього таки справді найсмачнішою в світі була, і коли мене на фронт забирали, я собі в кишеню кілька яблучок поклав, а коли фронт переходив тут і бомби на село сипалися, то люди в сад утікали, ховалися там, і жодна бомба на них не впала, як заворожений стояв сад, і лише потому, як знову вернулися колгоспи, почав заростати, і з кожним роком усе менше там барвінку ставало, а все більше кропиви й будяччя, ще коли я з Сибіру вернувся, барвінку чимало було, а тепер тільки де-не-де острівці його навесні світяться, а влітку поза кропивою й не видно вже їх, а все одно й досі сад не заріс так, як колишнє обійстя, він іще може бути садом, – якщо комусь, звичайно, зараз потрібні сади,
[…]
а ци ти гадаєш, що то я вуювати хотів , ади, хіба є дес на світі людина, котра сама вуювати проситси, то нендза єкас хіба, вургуном поточена, а не людина, бо вуювати не хочеси, але деколи мус буває, але що правда то правда, єк забрили мене, то не радо я йшов, бо война, але й радо, бо вже не міг дивитиси на то, що з селом робитси, єк тоти, прости Господи, нові ґазди ґаздуют тай до чого уни доґаздовуютси, а найдежче мені осуда-о, в душу засіло, єк уни церькву знищили моїми руками, таже я в тій церькві відмалку паламарював, кадило отцям роздував, вина причєсного кушів, а потому оці-о руки нищили ї, відривавли деревинку від деревинки, розбирали, а серце ми кров’ю си обливало, а що мав робити, мусів, єк с-мих хотів жити, ото так си стало, що дійсно в селі першу церькву кацапи бдували, то ще давно було, не за мої памнєти і навіть не за діда мого, але люди все переказуют один одному, від старого до малого, аби памнєтали тай так не робили бірше, бо не було в тій церькві щєстя тай благословіня, бо то кажут люди, що кацап має біса в носі, і з тим бісом бігме хіба віходки зводити, а до сьвітого місця зась, то так і згоріла та церьква, навіть не висьвічена, а другу церькву кацапи руйнували, тай тоже ні щєстя, ні благословіня нема, ото єк узєвси Буз усе нищити, тай до церькви скоро дійшов, а що отця Михайла не мож було просто так серед ночі зарізати, єк инчих, бо то вчений був чоловік, і закони знав, і все знав, він в українському урєді був у міністерстві залізних доріг, а коли впав український урєд, то він на священика висьвітивси, на нашого, українського, і люцков мовов у церькві правив, і люди єго любили дуже, а йким художником був, єк намалював два образи в церькву, то так, єк живі, так і не вратували потому ті образи, Буз їх сам потрощив; а то він нієк не міг отця Михайла з села випровадити, хоть і так вже, і сяк на него зуби острив, бо отця Михайла і в Охтирці всі знали, і в Київі, то він спідтишка лиш і нагоди чекав, а потому єкес есвеу зробили, не знаю, що то таке, і ніхто не знає, бо то, певно, такі, єк Буз, придумали, аби й тих людий винищити, котрих доти нієка зараза не взєласи, так що за то есвеу по всій Україні таких, єк отец Михайло, поарештовували і пострилєли, то тогди вже в Буза були розв’єзані руки, і він уже міг творити, що хотів, то він і зібрав нас, котрі до церькви увес чєс ходили, і в хорі співали, і мене, паламаря, під ґвером зібрав і розбирати церькву заставив, ото продав він її на дерево ци на дрова так само, єк Гнідичів маєток продав, а ми розбирали, бо боялиси, бо що мали робити, пострилєв би всіх, то такий збуй був, що пострилєв би на раз, а житє кождому миле, так що оці пальці, – усі десіть єк стій, – то кацапи; ото десіть кацапів на тілі маю, ади дивиси, жрижє, боєси, що повідрубую, а так ото не сплю ночами, дивлюси на них, рухаю ними, і такий мене жєль бере, такий жєль, що так би й повідрубував дійсно, а то згадаю свою Анну, тай лекше стає трошки, бо щєстє, казала Анна, то настрій, і єк собі задумаєш, єк си поведеш, то так і ґараздити ме, то я й не хочу під настрій робити, бо нещєстє то стан, а це таки не кацапи, а пальці, і я цими пальцями ще хоч єкийс патичок штуркну, ще хоч єкийс клевец або цвик майстрови подам, а ж бо будуют у нас церькву, знов будуют, слава Господу, і люди, а не кацапи, то я їм помогаю, що можу, а що я вже можу, хіба пораджу що, тай то вже добре, я лиш складаю оці три пальці, тай молюси, тай прошу Бога, аби він дав мені дожити до того чєсу, коли добудуют нашу церькву, і осьвєтє її, то озму кадило, роздую єго, подам отцеви, вислухаю службу Божу, а тогди вже й умирати можна, ото мені буде і щєстє, і благословінє, і настрій, бо ніхто з нас, що розбирали ту церькву, ні щєстя, ні благословіня не знав, тай до сегоднішного дня не сподобивси дожити, а всі мучилиси тєжко і повмирали нагло, а Бузови найстрашнішя кара випала, не так навіть самсому єму, єк за него до семого коліна, чи, навіть, і до дев’єтого, Бог покаже; ади донька єго ніби й файна дівка була, а так їй житє пішло, що нікому би-с такого не жичив, то десь по світах нипала, вчєласи ніби, а вернуласи скоро тай тєжка, а розродиласи, і єкос так сохнути нагло зачєла, гейби ї щос гризло зсередини, а тогди на хлопів кидатиси вподобала, і що страшніша ставала, то дужче кидаласи, та ще спершу декотрий на ню й залакомивси, а потому тагде, бо раз що дика єк смерть, а друге що хлопи переказали помежи собов, що спати з нев, так гейби з гадинов спати, що ненаситна й холодна, і силу всю люцку єк витєгає з чоловіка, випиває, а потому регоче так страшно, єк, прости Господи, нетрудник, а єк Буза вбили, – хто єго вбив, не знати, не найшли, він усім у печінках сидів, а всіх навіть у Сибірі не вмістити, то хтос унучи підійшов заду тай голову провалив і так і кинув серед дороги, єк ґайду, – то донька єо після того гет здуріла так, що десєтими дорогами її виминали люди, бо єк ішов єкий хлоп попри хату, то вна сирозбирала і кидаласи на него, і таку силу небіжка мала, що тєжко від неї було відбитиси, а вмерла після того, єк упала з яблуні, там коло хати така висока яблуня росла, ото на неї єк найшло, то уна си розибрала тай полізла на ту яблуню хлопів си видивлєти, тай упала з самого верьшка, але не вбиласи зразу, а мучіласи ще років з дванаціть, а хлопец, єкого уна, казали, від нетрудника вродила, дозирав її, а потому виріс, файний такий парубок був, та вженивси, тай дитину мав, також хлопчика, але недовго прожив з родинов, скоро найшло й на него, ба не така напасть, єк на єго маму, а така, що єго все палити тєгло, і сінб колгоспні палив, і хати люцкі, й обори, то лікували єго дес аж у Місті, але вертавси, і через єкийс чєк далі палити бравси, так і згорів, скирту колгоспну запалив і на неї єкос виліз, а то горит, і він скаче зверьху, єк дідько, тай кричит щос своє, люди збіглиси, але вже пізно було ратувати, а може не дуже й хотіли, а хлопчик єго навіть з виду вікапаний Буз, такий самий круглий і навіть голову голит, лише з вусами такими довгими я єго не видів ні разу, хоч, може, дес у Місті й носит, бо він тепер у Місті жиє, а сюда рідко навідуєси, він пише там до ґазет нелюцких і, кажут люди, що єкус таку страшну книжку списав, прости Господи, сатанинску, то стерегтиси єго траба, він там багато шкоди наробити може, раз у прадіда вдавси, на нему також проклятє лежит, усе то насінєчко так мучилоси перед смертев, єк від них люди мучилиси, бо то так церьква мститси усіх, хто її нищив, і мені мститси, і я мучивси тай мучуси, але може того, що каявси, Бог мені мою Анну подарував, без неї й мене нагла смерть попацила би, але на кару забрав у мене Бог Анну так рано, і донечку нашу забрав, ще маленьку, безгрішну, і бірше дітей нам не дав, а мене лишив жити, і молитиси, і чекати, а єк даст мені Бог до нової української церькви дожити, то я й знатиму, що відмолив свій гріх, знатиму, що Він на мене бірше не гніваєси…
Іван Андрусяк
Куземин-Київ
