Поезія Миколи Близнюка

Лагідна усмішка, мудрі очі, що випромінюють добру й веселу вдачу. Це Микола Близнюк, автор ліричних поезій, історичних поем, загадок, віршів для дітей. Його твори окрилені красою Карпатського краю, високою духовністю гуцульського народного мистецтва, знаного на всіх континентах, наснажені вірою в завтрашній день рідної української землі.

Народився Микола Іванович Близнюк 3 грудня 1947 року в мальовничому селищі Старі Кути, де квітнули таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка, де з уст в уста через покоління передавались легенди про месника за народні кривди Олекси Довбуша.

Микола Близнюк виховувався в простій селянській сім’ї. Його батько був роботящий, справедливий, мудрий чоловік. Саме він прищепив синові любов до рідного краю і рідної мови. А мати намагалась віддати дитині всю свою доброту, любов і ніжність, і це був чи не найбільший скарб, який отримав хлопець в голодні післявоєнні роки. Чарівна природа Карпат, невмируща народна пісня, перейнята від матері, глибоко запали в серце вразливого хлопчика, сколихнули найніжніші струни душі.

Навчався Микола спочатку в Кутській школі,  а згодом у  Косівській школі – інтернаті. Саме тут у нього проявилась любов до поезії, тут він пробує писати перші свої твори.

У 1965 році в журналі “Радянська Буковина” друкує свій перший вірш. Пізніше публікується в газетах “Зірка”,  “Молодь України”, журналі “Малятко”, альманасі “Вітрила”, в районних, обласних та республіканських газетах і журналах.

В 1965 році був мобілізований на службу в радянську армію.

Служив у Дніпродзержинську, у вільний час багато читав, писав вірші. Після демобілізації деякий час працював у колгоспі, а потім – на Вижницькому деревообробному комбінаті. Друкується у Вижницькій районній газеті, чернівецькій “молодіжці”, бере участь в роботі поетичного семінару, який проводив на Буковині відомий поет А. Кацнельсон. Саме він, відзначаючи у віршах Близнюка безсумнівний талант і пластичну виразність поетичного образу, порадив йому писати вірші  для дітей.

Визначальний вплив на формування творчої особистості Миколи Близнюка справив Тарас Мельничук – видатний український поет, багаторічний в’язень совісті, лауреат Національної премії України ім.. Т. Г. Шевченка. Вони дружили 20 років, до самої смерті Т. Мельничука. Великий майстер слова, Мельничук був творчим наставником для Миколи Близнюка. Він без поблажливості й компліментарності аналізував його вірші, вказував на технічні огріхи чи емоційну невиразність, але й як щиро радів з вдало знайденого образу, яскравої метафори, свіжого епітета! Приклад Тараса Мельничука – митця й громадянина, що, зазнавши переслідувань та ув’язнень, не скорився, не перейшов на службу радянській владі, а залишився вільним і незламним духом, став взірцем для М. Близнюка у визначенні власних політичних поглядів та ідеалів. Значний вплив на творче зростання Миколи Близнюка мали і довгі роки спілкування з прекрасним знавцем Гуцульщини, людиною глибоких знань, етнографом, поетом і легендарем Ярославом Гавучаком, а також з відомим краєзнавцем,  дослідником  історії, культури,  літератури й мистецтва Косівщини  Ігорем Пелипейком, який став редактором чотирьох книг М. Близнюка.

Микола Близнюк – автор збірок “Окрилені гори” (1991), “Чугайстрова криниця” (1996), “Олекса Довбуш” (1999), “Чудасія” (2000), “Сонце віри” (2001), “Художник Мурчик” (2002), “Весела калина” (2004), “Дятлику-Ковалику”.

Перша поетична збірка М.Близнюка, що вийшла в 1991 році, вмістила понад 220 віршових текстів. Вона стала результатом майже 24-річної праці їх автора на царині поетичного слова. Тематичний діапазон книги достатньо широкий: це вірші про рідний край, красу його гір і полонин, спогади про дитинство, любов до матері, інтимна лірика. Однак, як пише в передмові до книги І. Гришин-Грищук, « поет не замикається на локальних темах. Йому не чужа доля всієї України,  одвічні примати людського буття … Цим самим він цілком вписується в загальне русло єдиного і неподільного духовного багатства, яким є справжня українська поезія наших днів.

Для Миколи Близнюка історія не ділиться на сучасне і минуле, що жовтіє рядками запилених книг. Для нього січові стрільці, і Максим Залізняк, і хоробрі бійці Української Галицької Армії, і полковник Вітовський, Лук’яненко та Чорновіл – живі лицарі, що здобувають волю України, змагаються за її державну незалежність. Їх сміливий заклик  “Ще не вмерла й не вмре наша слава і воля!” кличе розірвати споконвічні кайдани і воскреснути  до нового життя.

Синьо-жовті знамена й червона калина –
То моя Україна,  моя Україна.
Воскресають хрести і високі могили,
Разом з ними стрілецькая слава не згине.
І радіє завзятий полковник Вітовський —
Розірвали кайдани і польські, й московські!
Чути голос Лук’яненка і Чорновола:
– Ще не вмерла й не вмре наша слава і воля!
Україну приспали злі люди лукаві,
Обкрадають в огні чорні зайди криваві
І збудили!… Волають Чорнобиля рани,
Розірвали кайдани, ворожі кайдани!
Синьо-жовті знамена й червона калина —
То моя Україна й твоя Україна.

Для розкриття ідейного змісту автор широко використовує ремінісценції з гімну “Ще не вмерла Україна”, а також віршів “ Мені однаково…” та “Заповіт” Тараса Шевченка. Такий художньо–стилістичній прийом не тільки надає поезії високого громадянського звучання, наснажує патріотичною енергетикою, але й відносить твір до кола української літературної традиції. Це додатково підсилюється й алюзіями з широко знаної й улюбленої в українського народу пісні “Ой, у лузі червона калина”. Поетичне кільце, що охоплює весь вірш, підкреслює думку про нерозривність долі поета, кожного з нас і Вітчизни.

Тема України представлена в книзі й віршами “Де Карпати-гори…”, ”Україна”, ”Очі твої світанками…”, “Максимові Залізняку”, “Я до калини тягнуся руками”,  “Вічні ми”,  “Україні”.

Органічною в творчому доробку Миколи Близнюка є материнська тематика: ”Матері”, “Моя матуся –тонесенька гілочка…”, “Я далеко від рідної  хати”, ”В Устеріках  Черемош…”,” Люди мусили їсти варену кропиву”, “Пив я голубінь прозору”. З різних за формою і поетичною стилістикою віршів перед очима читача постає образ Матері – ніжної й ласкавої, з любов’ю гарячою, як Сонце”, що в довгій розлуці берегла синові вишиванку з надією на зустріч при батьківському порозі, де “ до сонця ближче”. Зворушливість написаного поетом портрета матері — в його щирості й словесній лаконічності:

Моя матуся — тонесенька гілочка
На рідному вітрі.
Калиною молодою наснилася срібно…
Морозе, чом не барився в дорозі?

Святе почуття вдячної любові до матері за двічі подароване життя вражаюче просто висловлені у вірші про голодний 47-й рік:

Люди мусили їсти варену кропиву,
Голод лютіше жалить груди,
Пережити б зиму цю нещасливу,
Ще на землю ступає грудень…
А хотілося кожному жити і жити —
Цього син не забуде, мамо.
Цілував він окраєць крихітний житній
Разом з твоїми руками.

Майже повна відсутність художніх засобів і — як повний контраст— метафора “голод лютіше жалить груди” творять дивовижної сили семантичний ефект візуалізованої реальності, яка не має минулого часу.

Помітне місце в поетичному доробку Миколи Близнюка займають вірші-присвяти. Цей жанр ліричної поезії в його творчості є особливо продуктивним тому,  що сам письменник виріс і сформувався в дивовижному краї, де народне мистецтво, репрезентоване такими славетними іменами, як Юрій Шкрібляк, брати Юрій та Семен Корпанюки, Петро Кошак, Павлина Цвілик, Ганна Герасимович, Ганна Василащук, Володимир Гуз, Василь Кабин і ще десятками й десятками інших не могло не впливати навіть на пересічну особистість, не мовлячи вже про поета з його тонкими й перейнятливими почуттями.
Микола Близнюк, зачарований тонким мереживом гуцульської різьби, дивосвітом великодніх писанок, барвистою косівською керамікою, адресує свої вірші внучці знаменитої Павлини Цвілик – Надії Вербівській,  різьбярам Володимирові Гузу і Миколі Грепиняку, писанкареві Івану Полатайчуку, своїм друзям – керамікам Михайлові Кікотю та Василеві Аронцю.

Він захоплений „натхнення весняними громами”, що живлять серце митця,  чаклуванням над гончарним кругом, коли

… глина оживе і заговорить,
освячена синівською любов’ю,
зігріті серцем світанкові гори
засяють писанковою красою.

З особливою теплотою звертається письменник до Володимира Гуза – знаменитого митця, що виховав не одне покоління художників декоративно-прикладного мистецтва:

Вже і очі не ті, вже і руки не ті,
Та серце так ваше озвучене,
Ви плекаєте колоски золоті
На славу рідній Гуцульщині.
Не одне покоління знаних митців
Зове вас і батьком, і вчителем,
Як лягають узори, підвладні руці,
Чуттями напоєні чистими.
……………………………….
Ваші руки любов до краю несуть,
Щоб в горах росли ми гуцулами.

Розуміння поетом спадкоємності поколінь як основи українського роду й народу і його домінанти – духовної спадщини, що передається через культурні надбання, розкрито в поезії „Ніколи не забудеться побачене”, присвячений Зої Сагайдачній, дружині відомого художника й колекціонера, викладача Косівського училища декоративно-прикладного мистецтва Євгена Сагайдачного:

Оці у квітах круглобокі збанки,
Гуцульських кептарів казкові барви,
Оці мережані сорочки-вишиванки –
Це сплетені митцям безсмертні лаври.

Окрилений, схвильований і вдячний,
Мов скупаний у хвилі колоритній,
Я побував в музеї Сагайдачного,
А там уздрів Карпати – гори рідні.

До речі буде сказати, що весь свій безцінний скарб – велику колекцію творів народних майстрів косівського краю – Зоя Сагайдачна  після смерті чоловіка передала в Косівський музей мистецтва і побуту Гуцульщини.

Ліричний герой Миколи Близнюка сповнений почуттям своєї невід’ємності від „співаночок узорів”, барв, що „дзвонять тужливо”, мелодій веснянок, що їх мережить бабуся… Тому в його світогляді домінує не віртуальна, а життєва реальність, що міцним корінням проростає в глибини родинних пластів, щоб сягнути джерел:

Корінням вглиб
Не зачерствію каменем,
Сягну джерел…
А внуки прийдуть до мене
І не зрубають.

У Миколи Близнюка велика кількість асоціативно-метафоричних текстів, поетичних мініатюр, які, однак, мають багату художню інформативність. До прикладу:

Хатина радісно:
—    Дивіться, син ступив!
Поріг всміхнувся
Трепетом смереки.
Ще й зараз бачу
Ту усмішку сиву.

За законом асоціацій весь хаос спогадів або, як сказав би Іван Франко, «нижньої свідомості», розподіляється тут за подібністю та за близькістю в часі й просторі — інакше кажучи, узагальнює й зчеплює образи в один безперервний ланцюг. Здається, що поет в цитованій мініатюрі виконує цілком ординарне завдання — зображує конкретний предметний світ, який кожен з нас не раз спостерігав. Але семантична структура усіх трьох фраз, з яких складається вірш, викликає не лише зорову картину, але й творить її емоційне наповнення, несе в собі концентрований настроєвий заряд. У ньому— магічна сила поезії, що з висоти зрілості повертає нас на смерекові пороги, до рідної хатини, де ми ступили перші свої кроки…

Серед інших поетичних текстів, мінімальних за обсягом, але багатих образною семантикою, — «Біжить трава за вітром гомінким», «Ластівка звила гніздечко», «Музики ватрою…», «Сьогодні на сході сонця…», «Пень корінням плай обняв», «Віконця плачуть, сняться візерунки…», «Де потоки, блукає осінь…» та ін. Читаючи їх, спостерігаємо, як у творчому процесі наступає момент граничної конкретизації фантазмів, відбувається персоніфікація образів в уяві письменника, як вони набувають рис живої істоти, стають чіткими, лапідарними, яскравими:

Пень корінням плай обняв,
Шишка припала до тріщини,
Надію посіяла…

Або: “світанок бризне поглядом гарячим”, “квапився вітер в бабине літо”,  “ластів’ята тчуть весну в стрісі моєї хатини”, “біжить трава за вітром гомінким, розбіглися розхристані тумани”, “за вітром зронила росину розтоптана квітка”, — ці та інші тропи, створені автором, допомагають добитися художньої виразності, надають текстам яскравого емоційного забарвлення, формують індивідуальний стиль Миколи Близнюка. Слід нагадати, що більшість поезій М. Близнюка не має назв, а відома за першим рядком. Це ще раз підкреслює настроєвість і ліризм як основну рису його поетичного письма.

Аделя Григорук

Share