Сильна праведним помислом…

(коротке слово про поезію Ольги Базалії)

Ольга Базалія — українська поетка, що мешкає в Сполучених Штатах Америки, — своє мистецьке обдарування виявила в достатньо зрілому віці. Однак це не завадило довго тамованому поетичному слову прозвучати повною силою, наснаженістю почуття і якоюсь дивовижною проникливістю, немовби авторка спішить повідати читачеві все, що екзистенційно важливе для неї, гостро відчуваючи нервовий подих доби і невмолимість вічнісної константи часу — “на роздоріжжі двох тисячоліть…”

За нетривалий час — з 2000-го до 2005-го року — Ольга Базалія видала вісім збірників віршів: “Княже намисто” (2000), “Перли княжого намиста” (2001), “Ода невостребованої любови” (2003) “На роздоріжжі двох тисячоліть” (2003), “Діалог з геніями” (2004), “Поганська душа” (2004), “За межами можливого…” (2004), “Землетрясение души” (2005).

Дивне враження залишається після читання віршів Ольги Базалії: громадянськість мотивів, чітко розставлені соціальні акценти, глибока закоріненість в історію, особиста невід’ємність від складних процесів й катаклізмів, що визначають українське буття й українську свідомість, — з одного боку і водночас щира сповідальність, гранична відкритість інтимних почуттів, відвертість жіночої душі, омитої сльозою від щастя і болю, кохання й розлуки.

Готова тебе обняти,
Свята моя Батьківщино!
У серці закарбувати
Світлую ту годину, —

це не порожня риторика й не надуживання пафосом, це заповітна мрія української поетеси з Чикаго, яка через географічні простори щодня згадує свій український дім, де у неї співала душа.

Дім там,
де співають
в садах солов’ї,
де мальви й жоржини
цвітуть біля хати…

Так просто й невимушено, без екзальтації та надриву переходить письменниця на задушевний тон, малюючи перед читачем до болю знайомі картини і його батьківського обійстя, закосиченого барвистими квітами, що пахнуть дитинством та незрадливою любов’ю. Таку поезію пишуть серцем і серцем читають.

Органічно резонуючи на обставини зовнішні, Ольга Базалія виявляє читачеві широку амплітуду внутрішніх почувань, переживань, роздумів — від речей есхатологічних (смерть, суд) до морально-етичних (добро, зло, совість, облуда, щирість) та звичайних, земних (радість, самотність).

Згідно з екзистенційним аналізом Франкла, цінністю для людини є те, що спонукає її до дії, спричинюється до самопізнання, до саморозвитку. Ольга Базалія, яку можна повністю ототожнити з її ліричною героїнею (настільки вірші поетки позначені автобіографічністю) визначила для себе цю ціннісну ієрархію. Це Бог, Україна, Совість, Любов, Поезія. Однак хоча вище було сказано про граничну відвертість поезії О.Базалії, вона (Ольга), як будь-яка креативна особистість, зіткана із суперечностей, а інколи й із цілком полярних рис. Бо чого б інакше їй прийшло на гадку написати:

Поетеси беззахисні
і чисті, як ангели.
І загадкові,
як зорі у Різдвяну ніч.

Однак при цьому немає жодних підстав закидати поетесі інконгруентність почувань і дій, — просто, за всієї своєї беззахисної відкритості вона все ж таки має право оповити таємницею світ своїх відчуттів, визначень, візій; це та terra incognita, в яку ніхто інший, окрім неї самої, не може проникнути. Здається часом, що й сама Ольга не здатна цього розгадати:

Мозаїка мого життя
така строката.
Я не збагну, яких тут
більше кольорів.

І вже з чисто жіночим, ледь помітним жалем додає наприкінці:

А от пастельних,
тихих —
взагалі нема…

Лірична героїня Ольги Базалії, прагнучи повноти власного буття, спрямовує свій погляд до Бога, свідомо чи  несвідомо, як і кожна людина, шукаючи Надсенс всього сущого в його тривимірний величині

вчора — сьогодні — завтра:
Опівночі на ратуші
годинник буде тихо бити,
Відлунням в серці міста
ще віками буде жити
Премудрість
предків і нащадків —
вічний серця зов.

Поставивши собі запитання: “Хто я? Навіщо? І чому?” — Ольга Базалія таки знаходить на нього відповідь: щоб людям дарувати:

… Віру
І День Прийдешній,
сповнений любові.

Тому й запалила вона гарячий пломінець свічки поезії і просить,

… Хай сіяє
полум’я її …
Нехай палають
зорі у тумані,
Нехай дзвенить
мелодія моя.

Саме відчуття своєї причетності до Вічності (vita brevis, ars londa est!) і дає Ользі певність сказати: “Non omnis moriar —

не вся умру…
В моїй поезії,
у пісні серця,
Відроджуся.
Знов оживу.

І поки дарує Бог їй натхнення й снагу до праці, хай твориться Поезія, хай розсипається щедро коштовними перлами поміж людей, викликаючи сердечне зрушення, замилування щирим словом і вдячність до поетеси за подаровану радість одкровення вічного і неперебутного.

Аделя Григорук

Share