Дорогою на Пістинь

Василь Герасим‘юк – поет, кіносценарист

Народився 18 серпня 1956 року в Караганді. Дитинство провів у Прокураві. Живе і працює у Києві. Автор поетичних книг: “Смереки” (1982), “Потоки” (1986), “Космацький узір” (1990), “Діти трепети” (1991), “Осінні пси Карпат: Із лірики вісімдесятих” (1998), “Серпень за старим стилем” (2000) та ін.  Член літературної майстерні “Пси святого Юра”. Лауреат премії “Благовіст” та Національної премії імені Т. Шевченка.

Поет Іван Андрусяк у двадцятилітньому віці збагнув:

Наші долі криві,
як дорога на Пістинь.

Різні асоціації викликають ці рядки. Для мене все починається з того, що у Пістині жив Олекса Бахметюк – один із найнеобхідніших на Гуцульщині гуцулів. Після нього гірська кераміка стала радісним мистецтвом, щоправда, почала називатися не пістинською, а косівською.

Мені особисто добре зрозуміла ота кривизна у Бахметюковому селі і світосприйнятті, бо особливо різка вона там, де починається космацький напрямок. Пригадую, якраз там товпилися якось на початку 70-х минулого століття якісь люди, тоді над’їхала вантажівка з тернопільськими номерами і почувся бадьорий шоферський голос: “Мені треба в Бандерівську столицю”. Йшлося про дорогу на Космач, і я добре те запам’ятав; але зараз – про дорогу на Пістинь, до Бахметюка, до Олекси Другого, який відібрав владу в гострокутних, космогонічного характеру формул, на віки вічні встановлених сухою різьбою, викінчено закріплених на космацьких писанках, утилітарно розтиражованих килимами, вишивками на сорочках і на всьому світі. Отож, той Олекса, з прізвищем ординського воєводи, збаламутив нас уже на третє століття, наче саме від його нехитрих і найчастіше зовсім нерозумних деформацій усі безконечні сценки з гірського та підгірського життя видаються нам пронизливішими від спогадів дитинства.

Розібратися треба було би принаймні з улюбленими героями тих розписів. Чого варті одні лише бундючні шандарики з їхніми наладованими пістолєтами чи вже не раз задушевно оспівана мною сама лишень голова на бричці, більша від брички та від коней із шандарями. Одне слово, на всяк випадок назвали ту кераміку не пістинською, а косівською, бо в Косові жили у більшості не гуцули. А дорога лишилась.

Рухається цією дорогою поет Іван Андрусяк, особливо коли став і прозаїком, бо привів одразу ж із собою своїх шандариків, правда, не таких уже бундючних, але й не дуже тонких на сльозу. Одне слово, наші хлопці, хоч є й далекі, як предки Бахметюка, але про це пізніше.

Спочатку про те, навіщо взагалі потрібні вони були Андрусякові на межі тисячоліть. Не виключаю, що для якогось порєдку. Бо знову (вкотре!) виявилося, що в кожного з нас є своя маленька правда, яка все на світі визначає (велика у своїй підлості); і пекло може бути де завгодно, але не тут, бо тут, очистившись навіть полум’ям пекельним, усі одразу ж з іще більшою готовністю стануть ще блудливішими – за будь-якою шкалою. Як тоді міг обійтися Андрусяк без великанської голови на бричці? Хоч одна крупна голова і тут потрібна. Чи ні?

Отже, якщо це і проза поета, то не зовсім звична.

По-перше, чи відповідає цій дефініції “Реставрація снігу”, ця повість-метафора, а вірніше, просто метафора? Якщо змінити графіку рядка, наблизивши її до графіки вітчизняного верлібру, то матимемо набагато якісніший вільний вірш, бо він, на відміну від більшості своїх сучасників, не є плоским. Більше того: “Реставрацію” хочеться перечитувати, а кого з теперішніх верлібристів хочеться перечитувати? Чи, крий Боже, запам’ятати дещо і в мить сум’яття чи якусь іншу навіть прошептати? Наші верлібри, як і проза, наче відразу пишуться для перекладу, і перекладати має не людина (можна здуру довести це припущення до моторошного звучання). А чого ж!

По-друге, де ж це бачено? – герой повісті – не поет чи хтось із таким же “джентльменським набором”. Автор, як свого часу Олекса Бахметюк, уводить якісь “необов’язкові” для автора сюжети, “сценки з побуту” (бр-р-р), хай криваві, та не впізнавані й нецікаві на іншому кінці планети, тим більше Европи. Це свого часу латиноамериканський побут на короткий час перекрив европейське буття, а середньовіччя двадцятого століття із центру Европи на експорт явно не годиться. Попередив же Слотердайк, що німець нині скривиться зверхньо, коли почує від якогось чилійця: “Батьківщина або смерть!”

По-третє, навіть якщо й піти цим шляхом, то врятувати автора може тільки віра в те, що інакше просто не можна; але віра захищає душу від розпаду, а не від ран.

Пишуть чтиво, а хочуть розмови про літературу, про “Війну і мир”. Розуміють, що такої епопеї нині бути не може, а не розуміють, що буде щось інше, але про війну і мир, а не про те, що є вторинним і третинним, а відповідно, другосортним і третьосортним.

Зрозуміло, що мені імпонує дорога Андрусяка, бо пістинська кривизна, по-моєму, найпряміший нині напрямок до світла; хоча й не беруся твердити, що Іванові кахлі “на рівні вічних партитур”. Автор не зможе по-нинішньому, якщо починає так: “І все почалося з того, що прийшов він одної ночі з рушницею в хату Федора Кошака, свого шкільного приятеля Федора Кошака, і сказав коротким голосом смерти:

– Збирайся!”

Він (автор) удобрив би свій текст цілим розсипом тонких блискучих метафор, бо ж писав це у двадцять п’ять літ, і його метафори могли би конкурувати із будь-якою вишуканою словогрою, якби місцями не кровоточили. Може, тому цей твір не був особливо помічений навіть у межах свого покоління. Тим більше, що часто авторові було не до метафор: “Ти носила своєму братови їсти у сховок. Тепер вибирай, на котрій гілляці хочеш висіти”.

А тепер про порятунок. Це, мабуть, головне. Епіграфом до “Вургуна” я поставив би не Іванові епіграфи, а слова з роману: “В кожної людини всередині цілий світ ховається, і доки ти той світ всередині себе будуєш, то дуже легко збутися себе всередині світу”.

Мірча Еліаде ще у віці Андрусяка – автора “Реставрації снігу”, а не “Вургуна” писав, що мужність, як і християнство, вимагає другого народження (“звиш”). Проблема в тому, що така мужність – це не тільки “Боже в людині”, а й велике індивідуальне людське зусилля, бо хоч і “є в душі людській Божий мазок, але на полотно він не ляже, бо там і присхне, а хіба то душа, що застигло, то як зірка паде, лиш блик поза нею видко, а що би то було, якби цей блик на небі довічно лишався”.

На полотні Андрусякової прози (на чистому полотні снігу) цей блик має особливі відтінки. В романі вони інші, ніж у повісті вургун добре попсував яблуко життя, тому всі сюжети роману, у зіставленні з Бахметюковими, як питво і їжа у Старому Заповіті. Там багато їдять і п’ють, але все воно без запаху. Відсутність фізичного відчуття гармонії існування наче компенсується больовим шоком. Де ще таке “можливе”?

Угорець Петер Естергазі про свою трагедію пише: “Коли у 56-ому країна струсила з себе режим, як собака струшує воду, то пізніше неможливо було відрізнити, де собака, де вода”. І роздумує далі про те, що коли все було лживе, а було саме так, то що можна сказати про нас самих; а якщо когось названо наполовину шлюхою, то це не значить, що друга половина порядна, а значить лише те, що шлюха він погана. І рятунку шукати – справа надто проблематична, бо, за тим же Еліаде (вже зрілим), “і рятувати вже нікого і нічого”. Треба насамперед звернутися до пам’яті, яка не має бути тільки місцем збереження спогаду про подію, а й повторенням самої події. Коли хворому у древності переповідали космогонічний міф, то вони не “лагодили” хворого по ходу справи, але повертали його до початку часів, і все починалося спочатку.

У нашому випадку все ускладнюється тим, що від появи Спасителя в конкретному історичному часі, тобто втілення Бога в реальній людині, цю ситуацію безліч разів повторити не можна, і попри те, що концепція міфічного часу відійшла у минуле, людина відчула натомість страшну самотність перед вічністю. І це після того, як Ісус дав кожному особистий шанс.

Який особистий вибір? Який такий вибір був обабіч дороги на Пістинь і середині двадцятого століття? Все ж було відомо наперед!
І не тільки Всевишньому. Майбутнє було відомо зазделегідь, і вибір був лише один: вибирати Божу волю чи волю диявола. Єдиний, повторюю. І вибирали. Хто міг піти за Достоєвським: перевірити все Христом? Учинив би так Христос, як, для прикладу, Великий Інквізитор? Ні. Отже…

Коли все, як у стосунку Авраам – Ісаак, визначається Господом, то хіба можна вживати поняття “герой”? Над Авраамом не можна ридати – до нього, як відомо не лише екзистенціалістам, навіть без перестороги данця наближаються зі священним жахом.

Взагалі, сучасність, за Октавіо Пасо, – “поняття західне”. У письмі теперішнього прозаїка, як у роботі давнього живописця, не може бути нічого другорядного. Все має вирішальне значення. Івана Андрусяка у карпатських, слобожанських і кавказьких ситуаціях цікавть архетип не як структура колективного підсвідомого, а як приклад для наслідування, даний ще в час до часу. Недарма з’являється мотив Ічкерії, – відсутність ісламського фанатизму в одних кресах ніхто не перекриє християнством і післявсім. Оскільки “час і випадок понад усе” (Еклезіаст), то залишається найвища реальність – мистецтво, де щось, усе таки, не залежить від випадку, і перетриває те, що можна перетривати, і навіть те, що не можна.

“так що попили ми молока, присіли під хатою, йти вже збиралися, але Зелімхан із Ахметом іще покурити хотіли, а хлопчики теж попили, і перед яблунею, що наперед хати росла, щось забавилися, а тут снаряд прилетів, нам то нічого, а хлопчики… старшого на наших очах на шматочки роздерло і кишки на яблуню викинуло, а менший як стояв, так і звалився, і ні подряпини навіть не було, лиш одна малесенька дірочка в голові, і на цю дірочку молоко з кишок на дереві так лиш кап, кап…”

Гуцул Іван Андрусяк не обмежився карпатським колоритом, який, як і на початку двадцятого століття, знову зацікавив письменників, хоч вони ще не наїжджають з Чернігова чи Харкова і своїх Палійчука та Марусяка ще не написали. Іван тут у себе вдома, у нього, за словами літературного класика, добре працює “детектор того, що смердить”, – хай навіть його читач, за словами іншого незабутнього чоловіка, поки що нагадує потопельника, якого хоч і врятували, але відкачали не повністю.

Share