Мені пригадалася школа початку 70–х років, коли до нас на урок літератури прийшов інспектор райвно. Учитель захотів показати, що учні 4 класу пройшли добру школу атеїстичного виховання, — недаремно ж на різні релігійні свята за нами ганялися вчителі довкола церкви — і запитав у нас: “Чого люди святкують так звані Різдвяні свята?”, очікуючи відповіді про народні пережитки. На що я швидко підняв руку і відповів: “Тому що тоді народився Ісус Христос!”. Треба було бачити реакцію вчителя та інспектора. Вже тоді я зрозумів, — щось негаразд у нас із правдою. Виявляється, вона не потрібна, принаймні не потрібна у тій мірі, і в тому форматі, які складають її внутрішню суть…
Цей випадок мене мало чого навчив, бо я і далі говорив правду тоді, коли її найменше хотіли чути. Поки не зловив себе на тому, що якоїсь правди про себе я теж не хочу чути. Це позбавило мене ореолу правдолюбця, але не перекреслило внутрішнього бажання шукати і говорити правду. І якщо я це роблю не завжди, — на жаль, я це роблю не завжди, — то тільки тому, щоби не виглядати кращим чи гіршим за інших.
Дивна річ. Всі ми прагнемо правди, але в якийсь із моментів починаємо наповнювати її різноманітними відтінками, починаємо у найкращому випадку говорити її дозами. Цікаво, якого відтінку сьогодні правда у нас? І яка доза подачі?
Нещодавно мій приятель образився на те, що я в черговий раз сказав правду про нього — він багато пише, власне заробляє писанням, але постійно підкреслює, аби я не афішував його заробітчанство (це при тому, що продукт своєї праці він розсилає знайомим з проханням позитивного відгуку і у бібліотеки). Вкотре я стаю перед дилемою, — або говорити правду і не мати друзів, або мати за друзів тільки книги (що зрештою, поволи, але неухильно стається).
Колись наївно я твердив, що література мені подарувала друзів. У кращому разі вона може мені подарувати себе, друзів може подарувати реальне життя. На жаль, я його недостатньо знаю, аби набути друзів…
Не кажу про повальну брехню, яка панує у світі, і панує світом. Це було би надто примітивно і десь навіть наївно. Але інколи я себе ловлю на думці, що нам давно пора відкривати у містах і селах, крім різних розважальних і корисних закладів (таких як банки, аптеки, ресторани, кафе, будинки розпусти etc.), Будинки Правди. Аби кожен з нас за відповідну плату міг прийти і розказати про наболіле. А потім вийти на вулицю і тішитися життю. Тішитися, що вона є таки, — ця болюча і нікому не потрібна Правда…
ДЕЖА– ВЮ
Пригадуєте класичну комедію польського режисера Ю. Махульського “Дежа–вю”, з не менш класичною фразою: “Хочу в тюрму в Странє Совєтов!”? Хоча я не граю роль професійного кілера Джона Полака, якого чудово зіграв польський актор Єжи Штур, що під личиною професора ботаніки нібито по дорозі на Суматру, де планує ловити метеликів, заїхав у Одесу провідати могилу свого батька, а насправді повинен виконати завдання чиказької мафії, і з ним у Країні Рад відбуваються неймовірні пригоди з кількаразовою втратою пам’яті (дежа–вю), інколи мені видається, що у мене ті самі проблеми з пам’яттю, що й у найманого вбивці із згаданого кінофільму. Це відчуття особливо посилюється у періоди чергових політичних виборів в Україні.
Здається тільки недавно ми всі пережили політичне цунамі, яке чомусь у нас називається не “Каталіна” чи “Іван”, а дуже просто і безпосередньо — “президентські вибори”. Країна була на межі громадянської війни, і тільки якась Божа опіка недопустила крайнощів, а ще внутрішня психологічна мобілізація простих громадян, які відчули всю серйозність і вагу політичної відповідальності, чого ніяк не скажеш про наших “провідників”.
Ми недовго тішилися ейфорією перемоги. Її, як і в 1991 році, не було. Єдиний позитив революції — поки що — вона ще не пожирає своїх творців. Політичні скандали і “розлучення” виглядають ще цивілізованими на тлі подібних дійств: у тій же Грузії прем’єр–міністра прибрали, урочисто поховавши в пантеоні грузинських героїв; нашого ж, при всій авантюрності її характеру, лише відправили у відставку.
Але парадокс ситуації полягає у тому, що, не дивлячись на глибоке суспільне розчарування від дії нової влади, суспільство, яке хоче бачити перспективи свого українства, змушене буде підтримувати цю владу, яка так швидко забула про свій народ (мені робиться ніяково, коли Президент у виступах дозволяє собі псевдобатьківську опіку: “мій народ”, “моя нація”, — йому ще треба заслужити право так говорити). Бо дивлячись на так звану опозицію (Янукович, Медведчук, Вітренко, Кравчук & компанія), всі прекрасно розуміють, що їхнє повернення означатиме поразку національну і моральну. Додається сюди “вічний” фактор — путінська Росія, яка не змирилася із поразкою 2004 року , не визнає її, що означає, що вона прагне реваншу.
Спроба тріумфального відзначення Помаранчевої революції не вийшла. А ще крім того, Президент чомусь настирно підкреслював святкування не “річниці”, а “роковин”. Хтось би йому пояснив, що про “роковини” говорять у контексті смерті чогось чи когось… Можливо, він хотів сказати про перші роковини смерті кучмівського (кумівського) режиму?..
Виступ Президента на Майдані був блідим і не конкретним. Не визнано помилок оточення, про звинувачення в корупції сказано як про бездоказові. Не здивуюся, якщо Порошенко, Червоненко, Третьяков і Жванія знову опиняться у виборчому списку “Нашої України”, принаймні, вони нікуди не дінуться, бо затрачені гроші на “революцію” повинні не тільки відбити, але й примножити. При цьому всі розуміють, що обличчя пострадянського олігарха, — це обличчя кримінальне (відома фраза Форда: “Не питайте мене, звідки я взяв перший зароблений мільйон, і я буду справно платити податки з подальшого прибутку”).
26 листопада почалися офіційні парламентські перегони. Сумно, що у них втягується народ. Бо це означає чергове повернення “на круги своя”. Одні ще вірять, інші пруться до влади. І їхня аргументація, мотивація утримання при владі приводять до сумного висновку, що влада у нашій країні й далі залишається самометою. Про державні інтереси це покоління політиків ще не готове думати. А тому, дивлячись на ці запінені словесною любов’ю обличчя, знову мене не покидає відчуття дежа–вю… Краще би я вже ловив метеликів на Суматрі і час від часу відвідував могилу батька в Одесі…
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ БЕЗ НАДОБНОСТИ…
На ці роздуми мене навела книга кіровоградського літературознавця Леоніда Куценка “Народу самосійні діти…”: Українська доля Дикого поля (Кіровоград, 2005. — 120 с.), у якій розповідається про піонерів українського культурного руху на Єлисаветградщині: Миколу Федоровського, Петра Ніщинського, Опанаса Михалевича, Івана Тобілевича, Олександра Тарковського, Євгена Чикаленка та ін.
Читаючи ці гарні, майже іконні історії людей, які свідомо плекали в собі та оточуючих дух українства, жертвуючи своїм життям і матеріальними статками, знову повертаюся до такої затертої проблеми на українському грунті, як влада і культура.
Вкотре українська культура потрапляє у роль “п’ятого колеса” до воза української політики. Лише тоді, коли треба щось показати стороннім людям, що і ми, мовляв, не ликом шиті, з’являються якісь розмови про підтримку національної культури. Але тільки–но компанія проходить (а вона у кращому випадку має форму різного роду фестивалів, під час яких не так вже й контролюються кошти, — пригадую, років два тому колишній керівник нашої області прилюдно звинувачував своїх підлеглих у крадіжці коштів, для них, здається, цим звинуваченням і все обійшлося), все повертається на круги своя. Особлива недоля випала українському письменству: немає державної програми на підтримку вітчизняного книгодрукування, відсутній закон про меценатство, а Ліга українських меценатів перетворилася на якусь незрозумілу корпоративну структуру, в якій все залежить від волі однієї людини. І знову стає актуальним заклик Євгена Чикаленка, цього українського мецената і культурного діяча кінця ХІХ–початку ХХ століття: “Мало любити Україну до глибини душі, а треба любити її й до глибини кишені”.
Депутати–письменники теж не спромоглися відстояти інтереси української книги та українського письменства. Що змогли — це повидавати свої кількатомники: той же Михайло Косів, Павло Мовчан, Лесь Танюк, Володимир Яворівський… Правильно, якщо за общеє діло не виходить, то бодай своєму не пропадати.
В Івано–Франківську ситуація теж не краща. Патріотично налаштоване чиновництво, пообіцявши виділити кошти на видання книг місцевих письменників і оприлюднивши свої прожекти, раптом забуло обіцянки. Себто і виходить, що нашим гура–патрійотам, так само як і Пузиреві Карпенка–Карого “Котляревський без надобности”. Бо, виявляється, завжди є важливіші справи. Але ці важливі справи завжди були, є і будуть. Цікавить тільки: хто вирішує, що національна культура є вторинним і неважливим для розвитку суспільства?
Звичайно, це проблема з розряду вічних. Але коли ми шкодуємо гроші на книгу, то будьмо внутрішньо готові, що наших дітей і внуків, якісь мерзотники будуть затягувати у порноіндустрію. Нещодавно говорилося у теленовинах, що розкрили одну таку групу, яка задіювала у порнофільмах дітей з двох–трьох років. Так буває завжди, коли влада дає зрозуміти, що Котляревський їй без надобности. Тоді місце Котляревського займає всюдисуща гідра порноіндустрії. Святе місце порожнім не буває…
БОЖЕВІЛЬНИЙ БУДИЛЬНИК
Говоритиму про письменника. Так–так, саме про нього. Признаюсь, що “божевільним будильником” письменника назвав Віктор Єрофєєв у своєму останньому за часом написання романі “Хороший Сталін” (2004). Щоправда, він не дуже розшифровував цю гарну метафору, відзначивши, що письменник дзвонить, аби світ прокинувся, але завела його не письменницька турбота про стан світу, — таких дзвінків — море, а з іншого приводу. З якого саме, — Єрофєєв не сказав. Сказав лише, що письменник, перейнятий особистим, погано пропускає через себе хвилі, псує первісний задум, який зобов’язаний відтворити як носій. А все тому, що він погано чує.
Справді, вся проблема літератури у тому, що письменник погано чує. Він надто перейнятий своїм. Можливо тому, що маліє письменник як суспільний, моральний авторитет? Запам’яталося порівняно недавнє інтерв’ю російського актора Лева Дурова про особливості своєї професії, де він поділив акторів на три рівні. Перший — це аристократи, до них він зараховував В.Качалова, М.Чехова, М.Яншина, Е.Гаріна, Р.Плятта; другий — різночинці; сюди він зараховував акторів свого покоління: М.Ульянова, А.Баталова, В.Ланового, себе. Нарешті, третій рівень — “петеушники”, власне це покоління акторів, яке прийшло в кіно і театр у 90–х роках ХХ ст.
Цей дещо суб’єктивний поділ цілком можна застосувати і до письменницького ремесла. Ми боїмось у цьому признатися, але одна із суттєвих проблем літературного ремесла у здрібнінні письменника. Це вже не грецькі фігури богів, і навіть не сталінські гіпсові великани. Це черепки, “зоряна пилюка”, яка “пижиться” бути великою.
“А до якої категорії зараховує себе автор, — запитає читач, — якщо він такий безкомпромісний в оцінюванні?”. У всьому то й річ, що автор себе не оцінює, у крайньому разі оцінює найскромнішими балами. Бо справа не у тому, хто кого і як оцінює. Справа у тому, чому письменник не чує інших хвиль, крім своєї.
На жаль, літератори (не буду розписуватися за всіх) сьогодні не готові відповідати на це риторичне запитання, а тому і далі дзвонять, божевільно дзвонять про те, що їх болить. Коли ж вони почують голос іншого і зуміють його донести — бо найголовніше завдання письменника “донести голос”, письменник є “носієм чужого голосу”, — тоді напевне і література позбудеться своєї суспільної загумінковості та займе гідне їй місце.
НА БАРИКАДАХ З ГРАФОМАНІЄЮ
Якщо собі уявляти справжню літературу у вигляді селища галлів, а графоманів у вигляді римлян, які ніяк не можуть подолати це маленьке селище , — всі картинки із славетного мультфільму про галла Астерікса, — то, звичайно, автор цього опусу на стороні римлян. Єдине, що його відрізняє від інших, — принаймні, так собі наївно він думає, бо ніколи з цими іншими на подібну тему не говорив, — що він розуміє, по який бік барикади знаходиться.
Ця тема дуже драстична. Але у ній — не темі, а проблемі — ховається одна з найголовніших проблем сучасної літератури, — здрібніння постаті літератора. Прикладів більш ніж достатньо. Нещодавно відбулася заміна Голови оргкомітету по Шевченківських преміях. Чули? Нагадую. Івана Дзюбу замінили Романом Лубківським. Не маю сентиментів до Дзюби, але маю повагу до нього, бо й близько не зробив того, що зробив він. Але коли Дзюба був Головою оргкомітету, — то була бодай якась інтрига, — йшлося про оживлення процесу, й премії отримували ті, хто в іншій ситуації ніколи б її не отримав, — той же Шерех, Гнатюк, Пашковський, Римарук, Герасим’юк, Слапчук, Медвідь (не дивлячись на його психологічний шантаж), Матіос… Що стало причиною заміни цієї колосальної і контрастної постаті, — не моєму поколінню, тим більше не мені, — давати оцінку Івану Дзюбі (з іншого боку, тільки моєму поколінню й мені можна без упередження підійти до зробленого ним), залишилося таємницею, але поява на цій посаді, — будьмо відверті, — слабкого поета і непоганого перекладача (а Лубківський це продемонстрував, прочитавши свій опус про Помаранчеву революцію на презентації з приводу призначення), — знову відкидає українську літературу на задвірки суспільного інтересу.
Ми чинимо зло, приймаючи у Спілку письменників , — структуру застарілу й архаїчну, — “гамузом” людей, які пожвавлюють, — інтригують, — процес, але не посилюють літературу. Це перевитрати процесу, але ці перевитрати вбивають ідею справжньої літератури. Так само, як перевитрати політичних інтересів зводять до мінімуму естетичну значимість лауреатів Нобелівської премії з літератури.
Однак, виходу немає. І тоді доводиться за все нести плату. Кожен свою і на своєму рівні. Ось і я, — зоряна пилюка від зоряної пилюки, — розплачуюся за свою естетичну непринциповість, — то приятель просить, то сама людина наголошуючи на своїх фізичних вадах починає спекулювати , — при цьому я знаю, що доля Владислава Титова залишається долею письменника; якщо ми про нього не говоримо, це не означає, що його досвід треба забути (а літераторів з такою долею, — навіть на Прикарпатті, — є декілька: той же Нестор Чир чи Орися Яхневич), — потрапив у пастку: сьогодні мене звинувачують, підписуючись ім’ям–легендою повстанського руху на Західній Україні, у замаху на національні святині.
Отож і виходить, одні мене звинувачували у нацреалізмі, бо я дозволив собі покритикувати “вічно молодого класика Галичини”, інші — у замаху на національні святині. А я всього–навсього звичайний читач вічно живої і вічно молодої української літератури, яка існуватиме попри всі спроби звести її лише до табору римлян, себто до табору здрібнілих писарчуків, що себе уявляють у ролі Генерального Писаря війська Запорізького. Себто, у ролі Богдана Хмельницького…
МІЙ НАЙВІРНІШИЙ ПРИЯТЕЛЬ НА ІМ’Я ЗРАДА
“Що на світі є зрада?”, — запитувала у одній зі своїх поезій молода київська авторка Оксана Самара, і відповідала: “Все на світі є зрада”. Недаремно ці рядки винесла епіграфом до свого роману “Зрада” Євгенія Кононенко. А відома російська акторка Тетяна Дороніна у передачі “Лінія життя” на запитання однієї глядачки як часто її зраджували, відповіла лаконічно просто: “Завжди”. І додала: “До цього треба ставитися спокійно. А вірність треба сприймати як благо, за яке потрібно платити тим же”…
Якщо перефразувати назву роману Роберта Мерля (“Смерть — моє ремесло”), то кожен із нас міг би сказати, принаймні самому собі, — “Зрада — моє ремесло”. Зрада — одна зі складових нашого життя. Ми нею частіше послуговуємося як вірністю. Вона додає інтриги, авантюри нашому життю, вона наповнює його сенсом, значимістю. Вона допомагає нам долати труднощі. Вона є нашою свідомою чи неусвідомленою провідною зіркою… Зрада є нашим найпотаємнішим і найвірнішим приятелем. Навіть, якщо ми створюємо собі кумира, не називаючи його ім’я вголос, це все одно буде вона — вічна, як небо, необхідна, як повітря, вогонь, земля і вода, наша кара і наше щастя, наш найвірніший приятель, ім’я якому Зрада.
Вже не пригадую, коли я відкрив у собі потребу у цьому приятелеві. Себто, я не пригадую, хто кого першим зрадив — я когось чи хтось мене. Се було так давно і майже неправда. Наша пам’ять не тільки нам шкодить, вона допомагає — допомагає позбуватися зайвих моральних комплексів. Уявіть собі, якби ми пам’ятали всі свої вчинки, думки, жести, слова. Боже, збав нас від необхідності ненавидіти і зраджувати самих себе.
Говоритиму про себе, бо і так деяким моїм знайомим видається, що я говорю про них (хочу таким знайомим нагадати банальну сентенцію: не ставте себе так високо, а мене — так низько). Була у мене знайома, ми в один час захищали свої кандидатські: я в Києві, вона у Львові, але на факультеті виставляли “могорича” разом. І так вийшло, що коли нас вітали з успішним захистом, то піднімалися ми разом — ох, вже ці галицькі “манси”! — дякуючи за увагу (?), — одним словом, дякуючи. Потім вже була робота, і час від часу ми спілкувалися — останні декілька років ми були майже сусідами, жили на одній вулиці. Потім додалася спільна радість (не дешева, як захист кандидатської, а справжня) — у мене народився син, вона мала мужність сама народити дочку. Потім були зустрічі, прогулянки в парку з дітьми, якісь “корпоративні” робочі моменти. В останній рік моя знайома захворіла, почали говорити про найстрашніше. Декілька разів зустрічаючи її, я запитував: “Як тримаєшся?”. Відповідь була стандартною: “Приймаю “хімію”, але твердять, що житиму” — в таких випадках мені згадувався мій батько, який помер від рака крові. Тільки єдиний раз він визнав переді мною, що вмирає: це було у день його смерті — 9 травня — коли я прийшов до нього в кімнату і запитав: “Як ви?”. Він подивився на мене втомленим, виболеним поглядом і відповів риторичним запитанням: “Ну що, Євгене, це мені вже п…ц?”…
Востаннє я зустрів свою знайому в червні на базарі, вона вийшла зі своєю донькою за покупками, і там зомліла. Тоді я її запитав, чи думала вона про майбутнє доньки. Вона подивилась на мене і спокійно відповіла: “Так, щось думала. Але я не збираюся вмирати”… У липні вона мені декілька разів телефонувала — пропонувала мені репетиторство, і жалілася, що багато грошей пішло на лікарство, а толку немає.
Якраз в переддень нашого професійного свята вона померла. Я знав, що вона у лікарні, але не відвідав її. Чомусь думав, що це їй буде важко, — мовби прощатися прийшов (знову забув батька, який в останні місяці чекав, що його відвідає двоюрідний брат, з яким зв’язувало найголовніше — дитинство, юність. Декілька разів, бачачи його у вікні, батько казав мамі: ”Підніми мене, бо йде Маркіян”, але Маркіян так і не зайшов, хоча вони не сварилися. А перед смертю батько сказав: “Я не хочу, аби на моєму похороні був Маркіян”. Коли ж він все–таки прийшов, я запитав татової сестри, цьотки Зоськи: “Що робити?”. На що цьоця, не маючи освіти, але будучи просто мудрою жінкою, сказала: “Не чіпай його і нічого не кажи”). Але тепер думаю, що я зрадив свою колегу. В чомусь найголовнішому і найсуттєвішому вкотре зрадив. Бо немає цінності найважливішої, як людське життя. І коли хтось про це забуває, змістивши для себе шкалу цінностей, — я хочу, аби вони просто згадали — у ту мить згадали, коли ще можуть поправити, а не тоді, коли лежатимуть на смертному одрі — про свого найщирішого і найвірнішого приятеля, ім’я котрому Зрада…
ЧОРНО–БІЛІ ФАНТАЗІЇ
Не є таємницею, що ми живемо у чорно–білому вимірі, який заповнений сірими буднями, сірими вчинками, сірими фантазіями. Однак, наші фантазії частіше змінюються, аніж наше життя. Ми фактично ніколи не ділимося нашими мріями. Говоримо про все: про невезіння, про заздрість і ненависть друзів і недругів, смакуємо еротично–порнографічними плітками, обмовляємо жінок і чоловіків, яких спокусили реально чи у своїх фантазіях — щоправда, обмова завжди реальна — говоримо про роботу, про поганих начальників, про їхніх жінок і коханок (за своїх скромно мовчимо), — себто, говоримо про все, що є необов’язковим і дріб’язковим, але, власне, ці необов’язкові чи дріб’язкові факти, плітки і вигадки складають більшу частину нашого свідомого життя.
Чому ми не пускаємо нікого у світ своїх фантазій? Що є крамольного чи виняткового у них? Як це не дивно, — фантазії є такими самі по собі. Це наша сатисфакція нереалізованих вчинків, висловлювань, поведінок. Вони, — наші фантазії — ніколи не бувають сірими. Завжди або білі, або чорні.
Білі фантазії задовольняють наше професійне, побутове, суспільне еgо — ми ліниві, погані працівники, невиразні громадяни (принаймні, так про нас говорять), — фантазії підносять нас на недосяжну висоту, на якій ми реалізовуємо всі свої дитячі уявлення про власний дорослий світ. У цих фантазіях ми себе бачимо великими начальниками, геніальними полководцями, мудрими правителями. Ми вимріюємо собі зовсім інше життя, іншу дружину, дітей. Ми малюємо картини власних велелюдних похоронів, на яких присутні найвищі посадовці держави. Ми вимріюємо власну геройську смерть або ж вічне життя. Ми вимріюємо собі коханок і коханців, яких мали, і ще більше тих, яких ніколи не мали і не будемо мати…
Чорні фантазії малюють жалюгідні картини існування і смерті наших недругів, у думках ми навіть можемо ставити свічки за їхній упокій чи із задоволенням душимо їх власними руками. Ми ґвалтуємо жінок чи чоловіків, яких психологічно не сприймаємо або ж вони не сприймають (ненавидять) нас. Ми уявляємо смерті від голоду наших багатих сусідів чи знайомих і незнайомих — почуття рівності у нас сильно розвинене, ось тільки ніхто не признається, що ж він зробив, аби чутися рівним межи рівних. Ми підставляємо ногу своїм друзям і знайомим — про незнайомих мовчу — які раптом, з доброго дива, стали іншими, аніж ми їх знали. Тоді визріває цілком закономірне обурення: як? Я з ним (нею) разом вчилася (вчився), ходив чи ходила на дискотеку, знімав чи знімала хлопців і дівчат, аж тут, виявляється, він (вона) — інакший (інакша)?! Реакція наша нагадує реакцію шляхтича у Польському сеймі часів короля Владислава ІУ — “Не дозволю!”…
Наші чорні й білі фантазії заволодівають нами незалежно від дня і ночі, хоча, нічні фантазії більш розв’язані, вульгарніші, аморальніші — ми себе бачимо або Володимиром Великим у колі своїх наложниць чи Роксоланою в оточенні євнухів і здорових, м’язистих яничар… Зрештою, ми можемо себе й ніким не уявляти, а просто лежати (сидіти, іти, їхати, летіти, плисти, повзти, шкутильгати etc.), тупо дивлячись перед собою, і ніяк не зможемо зрозуміти, коли ж ми перетворилися на робота. Навіть не на Термінатора, а так, на механічний додаток до життя, яке здебільшого проходить мимо.
І тільки фантазії, наші чорно–білі фантазії ще інколи нагадують, що у цей світ ми були покликані вільними, світлими і щасливими…
КНИГИ І ЛЮДИ
На початку 60–х років ХХ ст. відомий російський письменник Ілля Еренбург — серед іншого й автор повісті “Оттепель”, яка дала назву постсталінській епосі — видав три томи своїх спогадів “Люди. Годы. Жизнь”. Він провів бурхливе і насичене творче життя, на початку ХХ століття жив у Парижі, де зустрічався з відомими літераторами і художниками. Ці спогади й сьогодні читаються з цікавістю. Я ще не пишу спогадів, ніби й рано, але і не бачив стільки світу, аби писати про нього. Найдалі де був — це у Німеччині, тоді ще східній, і у Польщі, вже не народній…
Однак, що я можу робити, — добре, погано, але можу, — це писати про книги. Часто ловлю себе на думці, що я пишу про них, як про живих людей, у той же час я стараюся писати про людей, як про книги. Бо книги, доля книг є подібною до людської: вони народжуються, ростуть, старіють і вмирають. Це відома аксіома, але її не шкода зайвий раз повторити. Бо дуже часто ми над цим не задумуємося, віддаючи перевагу дружбі з конкретними людьми, інколи вірячи, що людська дружба — це назавжди. І чого гріха таїти — інколи подібне стається. Але наголошую — інколи, і дуже часто не з нами.
Мій батько був головою сільської ради ціле десятиліття — з кінця 50–х до кінця 60–х років. Через цю посаду він навіть відмовився від проживання у Львові, де як колишній офіцер хрущовської армії після демобілізації мав право працювати і жити. І ось коли його зняли з посади, — а зняли тому, що у якийсь із моментів він повірив у свою незамінність (тут нагадаю, що будь–який чоловік проходить випробування трьома речами: владою, грошима і жінками; щодо мого батька, то він не витримав випробування тільки жінками, з владою і грошима собі раду дав, вони його не змінили ні тоді, коли він був при владі і при грошах, ні тоді, коли ні того, ні іншого у нього не було; з жінками вийшло складніше…), — то першої неділі після відставки батьки пішли до когось у гості. Йти довелося попри чайну, де батько не раз пив і не з одним, і раптом батько каже матері, що треба було йти іншою дорогою, бо біля чайної стоїть багато хлопів, з якими він неодноразово пив, і зараз знову вони його покличуть. На що мати дуже спокійно відповіла: “Заспокойся, Михайле. Пили не з тобою, пили з посадою, яку ти обіймав”. Так і сталося, з батьком ніхто навіть не привітався, ніби й не знали його (це аж ніяк не характеризує з поганого боку батька, просто ілюструє споживацьку психологію людей).
Не кажу, що зі всіма стається щось подібне (можливі й гірші варіанти або “крутіші”, суті це не змінює), але цей епізод з батькового життя згадався мені тому, що книги — це єдині друзі, які ніколи не зраджують. Навпаки, — дуже часто зраджують їх. У дитинстві в кожного з нас є періоди, коли ми щось любимо вкрасти, привласнити. В одних це потім минає, в інших — так і залишається на все життя. Що я міг “потягнути” — то книжку. Пригадую у 8 класі забіг у клас по речі, коли нікого не було, і на сусідній парті побачив книжку О.Дюма “Три мушкетери”. Ця книжка й досі у мене, хоча мати мого однокласника, директор школи і мій учитель української мови та літератури, просила всіх повернути її, бо це був бібліотечний примірник. Пізніше я своїй директорці подарував не одну книгу, але так і не признався, що книгу О.Дюма поцупив я. І коли я сьогодні приїжджаю додому в село, то майже завжди беру цю книгу і перечитую декілька сторінок. Вона мені ніколи не набридає, навпаки вона завжди відчуває мій настрій і налаштовується на мене. Інколи з нею ще може конкурувати книга Яна Пшимановського “Чотири танкісти і пес” (фактичний польський варіант мушкетерів). Чому саме ця книга?
Тому що це втілення моїх дитячих мрій про дружбу і вірність. І якщо цього, в силу різних причин, у мене немає — я не думаю, що цього у мене все–таки немає — то я ще й досі не втрачаю надії, що здобуду одне та інше.
Нещодавно я вичитав цікавий факт із життя О.Пушкіна. Коли він лежав смертельно поранений після дуелі і лікар побачив, що залишилося йому жити лічені хвилини, то запитав: “Може покликати друзів, попрощатися?”. Пушкін, а він лежав у своєму робочому кабінеті, обвів очима стелажі з книгами і промовив: “Прощайте, мої друзі!”, за мить великого поета не стало. Не міряю на себе величину Пушкіна, але міряю вірність і відданість книг. Тому, коли в якийсь із моментів свого життя мені бракуватиме розради, я прийду у кімнату, де на полицях чекають мене книги, і скажу: “Здрастуйте, друзі, ось я і знову повернувся до вас”…
Євген БАРАН
