Балачки про безпристрасність критики – не більше ніж балачки. Насправді вона, ця перехвалена безпристрасність, починається й закінчується побіля текстів, які апріорі тобі байдужі, які не зачіпають за живе, не беруть за душу. Коли ж нарешті (а це, звісно ж, буває напрочуд рідко) виходить книжка, здатна схвилювати, вразити, дістати до глибини душі, – вона й сприймається дещо інакше, ніж просто текст: нею переймаєшся, її любиш або ненавидиш, але будь ти хоч найостатнішим критиком, а безпристрасно говорити про неї не зможеш.
Я чекав нової книжки Василя Герасим’юка. Вірив у неї і… хвилювався за неї. Занадто сильним, занадто стійким і глибоким залишилося моє враження від Герасим’юкових «Дітей трепети». Попри всі «віяння моди», пошуки й метання, концепції та їх відсутність, останнє десятиліття української поезії для багатьох, кому література направду небайдужа, пройшло під знаком саме цієї книжки – настільки посутні речі зумів у ній поет сказати, настільки глибоко проникнув у суть речей вічних. Мало того: дійсно небайдужі, гадаю, охоче погодяться, що протягом цього десятиліття з’явилася ще тільки одна поетична книжка, ознаменована дещо іншими за своєю природою, але настільки ж глибокими й посутніми художніми відкриттями – «Діва Обида» Ігоря Римарука.
Звісно ж, після таких творів на поета лягає напрочуд тяжка ноша відповідальності за своє слово. Не надірватися, не збитися на кон’юнктуру, не потонути в пращі самоповторів, «утримати планку» – це давалося дуже небагатьом. Хрестоматійних прикладів не наводитиму, вони й так усім відомі. Вочевидь, Василь Герасим’юк прекрасно усвідомлював ці речі, і саме тому він майже десять років мовчав. Ні, це не було мовчання Стефаниківського чину, – його нові твори публікувалися в літературній періодиці, вийшла книжка вибраного «Осінні пси Карпат», відтак навіть збірочка із трьох нових поем у серії «Ковчег». Але все-таки це було мовчання. Поет довго зважувався на наступну книгу, яка не розчарувала б ані його, ні читача. Нарешті зважився – і ця книга того варта!
Найперше, в «Поетові у повітрі» відчитуємо справді вже посутньо «іншого» Герасим’юка. Ні, надривна заглибленість у гуцульську мітопоетику залишилася (такий досвід ніколи не проминає), але тепер вона осмислена поетом-інтелектуалістом, і відчувається здебільшого лише в природі пережитих образів. Таке враження, ніби поет і справді піднявся над рідними горами в густе повітря вселюдської української культури, спізнав ширші мистецькі й національні овиди, а відтак його голос, не втративши своєї природної наснаженості й вистражданості, зазвучав на інших – тихіших, але водночас лункіших (багатолунних) реґістрах.
…це трапилося в повітрі,
у якому зник дзвін…
Так, це повітря – ця культура – не може існувати без дзвона, який би струшував його відчутою з покоління в покоління безжальною правдою образів. Воно кликало в себе поета, який знає ціну континуальності національного духу. Бо лише збагачений таким генетичним досвідом може в повітрі без дзвона сказати найпосутніше:
Все відбувається в крові. Й нічого не вдієш.
А відтак звести нарешті порахунок і з самою поезією:
Не хочу більше твого дива –
я і в повітрі знав межу.
Прости, коли говорю: мстива,
але я знаю, що кажу.
Так, якщо в «Дітях трепети» (здається, наші критики чи то не захотіли, чи побоялися тоді відчитати цю метафору дерева, на якому повісився Юда) Василь Герасим’юк радше почував, що каже, то в «Поетові у повітрі» він уже знає, що каже:
ти ж крук
перетравлюй падло
ти ж поет
живишся
щоб літати.
На землі поетові місця вже немає, але й у повітрі він змушений перетравлювати падло. Континуальності не лише часу, а й простору, попри розширення овиду, не позбутися.
Поет у повітрі – це метафора витіснення культури в постсучасному світі. Задумаймося: постсучасний – це тоді, коли поет у повітрі. Недарма в часи поголовної верлібризації Василь Герасим’юк структурною основою своєї книжки робить «архаїчний» жанр сонета. Ні, формально вільного вірша поет теж не цурається, але жанрово ці тексти я означив би як медитації, а не просто верлібри. Це теж, мабуть, не зовсім точно, але значно більше відповідає суті їхньої енергетичної наснаженості.
У багатьох текстах цієї книжки, найперше поемах («Київська повість», «Серпень за старим стилем», «1745 – петрівка»…) читач відкриває для себе гармонійного (але не розміреного), спокійного (але не впокореного), заглибленого в розмисли (але не з вихолощеними емоціями) поета Василя Герасим’юка. Це – політ, але без дитячої радості польоту і без юначого страху польоту. Це зріле і глибоке відчуття польоту. Це музика. Це поет у повітрі.
…ти літаєш навіть нині…
Навіть нині!
Стосовно цього не можна залишатися безпристрасним.
ІНТЕРВ`Ю
І.Б.:
– П. Василю. почну . мабуть. з найелементарнішого, як Вам живеться в столиці, не існується, не мешкається, а, власне, живеться?
В.Г.:
– Для мене, цієї проблеми, як такої вже не існує, оскільки я живу тут із 1973 року. Фактично на Йвана буде якрах 20 років, як я приїзхав сюди. Якраз тоді готувавсяя до вступних іспитів на квартирі в одного станіславівця, який вже був студентом. Так я вступив на філфак і потім такм почадлося мроє київське життя. Найкраще про це сказав Костя Москалець, що для нього це через кому.
І.Б.:
– Задаючи це питанняя мав на увазіне так щоденні побутові якісь аспекти, а саме творче життя і чи не зринає почасти ота ностальгія за вітчивщиною?
В.Г.
– Дещо з тобою не згоден, бо все фактично складається з побуту. В побуті оте життя й народжується, десь образом, ритмом, спогадом. Ностальгія…. мабуть, що її немає, – це є моя земля. я був наприклад, в Колумбії, Америці.., але звичайно ностальгію можна швидше відчувати в якомцусь задрипаному райцентрі такого сталінського зразка, але тут, в Києві, я не відчував гостальгії за Космачем, тому. що там такий своєрідний стан душі. Коли ми гіляли з Римаруком і Андруховичем по Єлісейських полях, то в мене був такий самий творчий настрій приюблизно як в Космачі, хоча в Космачі, звичайно, найкеращий. Треба вівёддати належне. що в ммене найкращий настрій в двох місцях, – керунок космацький та жаб`євський.
ІВАН АНДРУСЯК
