Про візу та валізу

БОГДАН РАДИШ

Народився 8 листопада 1934 року в с. Рожнові. Що на Косівщині Івано-Франківської області. В 1957 році закінчив Косівське училище декоративного та прикладного мистецтва.
Поетичні тексти друкувалися в “Літературній Україні”,  журналах “Україна”, “Жовтень”, “Дніпро”, “Перець”, “Вітрила”, щоквартальниках “Поезія”, “Суцвіття”, “Барвінок”, “Зорі назустріч” тощо.

Автор поетичних збірок: “День творення” (1979), “Калинова галузка”(1982),”Малюнки на променях” (1984), “Полум’я  пам’яті” (1985),  “Щедре світло землі” (1990),  “Сподівання і сум” (1994), “Сльоза на камені” (1995),  “Чумацький віз” (1996),  “Між ударами серця” (1997), “Притчі” (1999),  “Хитрий котик Василько” (2000), “Добре слово – соловейко. А недобре – ворон” та ін.
З 1983 року член Національної Спілки письменників України.

На окремі поетичні тексти написані пісні. Серед композиторів, з якими доводилось співпрацювати, – Лев Димінський, Володимир Спольницький, Євген Бондаренко,  Остап Гавриш, Володимир Домшинський, Тетяна Стасюк, Зоя Слободян та інші.

Лауреат літературних премій ііь. Михайла Павлика, Марійки Підгірянки, Василя Стефаника.
Член Асоціації Літераторів Косівщини.

Про візу та валізу
Робить Франьо із фанери
Громіздку валізу,
Бо у Африку він їде,
Бо  має він візу.

Жінка курку на дорогу
Запекла для Франя,
Випрала шкарпеток пару,
Полатала вбрання.

Теща всунула в кишеню,
(Щоби мав на згадку)
З голови три волосини,
Стару фотокартку.

Щоби тещу пам’ятав він
І її завіта,
Щоб боявся африканок,
Як непман совіта.

Часнику зубок зашила
У труси, провсяке,
Щоби не наврочували
Негритянки зятя…

І поїхав Франьо з дому
У той край незнаний,
Де бананові дерева,
А на них банани.

… Рік минув – немає вістки,
Ні самого Франя…
Теща каже:”Шкода зятя
А найбільше – вбрання,

І фанери, що порізав
Клятий на валізу…
Буде матись, як приїде,
Я вже з печі злізу…”

Ще минув рік, тещі з пошти
Принесла посилку.
З втіхи плеснула в долоні:
“Ну! Нарешті, синку!.”

І забігала по хаті,
Мов дістала крила:
“Любо! Де ти?!. Дай  сокиру!”
Ящика відкрила…

Зверху – лист. На нім знайомий
Почерк зятя Франя,
Під листом – шкарпеток пара,
І старе убрання…

А в листі на сім сторінок,
Що прийшов зі світу,
Є слова подяки тещі,
І слова привіту.

Пише Франьо: так і так мов…
Що там повно дива,
І що скоро їм в посилці
Вишле крокодила…

Що він там вже оженився,
Що лишає Любу,
Що дружину його нову
Звати Нумбу-Лумбу.

Пише, що вона близняток
Чорних народила,
І що в неї ніс дірявий,
Як дно від цідила.

Пише, що струнка, висока,
А худа, як тичка,
Але дуже сексуальна,
Дуже еротична…

Що порадить маю тещі
І дружині Франя?..
Треба було не давати
І курку, і вбрання.

Треба було, як лише ви
Одержали візу,
Самим їхать, або вляізти
В Франеву валізу…

ЗЗАДУ І З ФАСАДУ
Малювали дім з фасаду
(а діло – звитяжне),
Бо в райцентр приїхати мало
Начальство поважне…

Позолочували стіни,
Виходи і входи,
Закладали широчезні
Мармурові сходи.

Все блищало і сіяло,
Наче у мотелі,
Золотіли балюстради.,
Давні капітелі.

Навіть (як в часи недавні
Ще при есесері)
Кілька гасел причепили
На парадні двері…

І… Приїхало начальство,
Перетяло стрічки,
Випило і закусило
За три п’ятирічки…

Телекамери з столиці,
Зняли дім з фасаду,
Лиш ніхто не здогадався
Зняти його ззаду…

А в тім домі ззаду в стінах
З псами грався вітер,
І на дверях красувалась
Фраза із трьох літер…

У ЦЕРКВІ
Серед міста після дзвонів,
Коли днина гожа,
У неділю в Божім храмі
Іде Служба Божа.
Біля Господа самого
У плащі важкому,
Стоїть перший учорашній
Секретар райкому.
Стоїть, здувшись, ніби жаба,
Роззявивши рота,
І дивиться, як на гаву
На “райські ворота”.
Учорашній комуняка
Очицями лупа, –
І хреститься гонорово
Собі коло пупа…
Коло нього завсектором
Повна, ясновида
Дячка юного вивчає,
Як Псалми Давида…
Другий секретар райкому
Держить патерицю.
Погляда, як кіт на сало,
На юну “сестрицю”.
Любується, як то кажуть,
Її екстер’єром…
Любувавсь ще  й у райкомі,
Як була кур’єром…
На хрест спершись
(Наче йому поставили клізму),
Масно плямкає губами
Лектор з атеїзму.
Він тепер у самім центрі
(бо не звик він скраю),
Він тепер у гурті перших
На черзі до раю…
Заввідділом пропаганди, –
Там, де “райські врата”,
Бо він нині в церкві служить
За “старшого брата”.
Він тут знає що й до чого:
Кому дати свічку,
Бо у церкві уже служить
Другу п’ятирічку…
А колишнє компартійне
Обласне світило
Пан-отцеві, коли треба,
Тицяє кадило…
Він тепер паламарює,
Має в церкві владу:
Справно дзвонить по “усопших”,
Дмухає на ладан.
За це є огарок свічки
І копійка з таці…
А люд нині умирає,
То є парастаси…
А до того тут зарплату
Ніхто не затрима, –
Живи собі так, ніби ти
В Бога за дверима…
Серед міста після дзвонів,
Коли днина гожа,
У неділю в Божім храмі
Іде Служба Божа.
Стою і я у тій церкві
І дивуюсь диву:
Чи це дійсно Служба Божа,
Чи збори партактиву…

РАЗ КАЖЕ ДІД  БАБІ
Раз каже дід бабі:
“Поїду в Іспанію! –
Знайду собі кращу! Знайду собі паню!
Знайду не горбатую, і не криву, –
І хоч на старість собі заживу…”
“Ха-ха! – каже баба – дивися! Ади!
А то кому треба старої біди!?.
Кому ти потрібен? Скажи, старий хрич!
Ніхто не візьме тя і за могарич…
Ото розсмішив!.. З’їхав з глузду та й годі…
Опудалом класти тебе на городі…
Лякать горобців хіба-що в тій Іспанії…
А він, подивіться, ще хоче до пані!..
Вона ж на тя гляне – зі страху умре,
Не те, що кальсони тобі попере…”
Раз так: то я їду… Ти завтра уздриш…
Зберуся і… Гайда… У самий Париж…
Отам і розкрутиться діло моє…
Там завжди потрібні були кутюр’є…
Ото підлатаю колгот кілька пар, –
І… Прощай, діду! Оревуар!…
Поправлю на грудях, підв’яжу живіт…
І тільки бачитиме мене дід…
З Парижу подамся з французом у гості,
Мосьпане, на Берег слонової кості…
Поїду на зло… І докажу того,
Що я ще пригідна… Що я – ого-го…
Піду в ресторан… Бо весь вік не ходила…
Замовлю підсмаженого крокодила…
А житиму в пишній золоченій віллі…
Знайду собі негра… Там ціняться білі…”
“А я у Іспанії тій, – каже дід, –
Замовлю креветок собі на обід…”
Піду ув Австралію… Пішки… Ага?!!”
“А я – каже баба, – в Нікарагуа…”
“А я… – каже дід, – об’їду Іспанію…
А, може, – світ…”
Сказав й розсміявся…
“Ну, бабо, бери
бульбів на обід у “мундирах” звари!
Бо, кажуть: в “мундирах” отих уся суть…
Допоки нам пенсію двом принесуть…
Є цяпка олії… І сіль в нас ще є…
І ватру розклала в печі кутюр’є…
Сміялись і плакали баба і дід…
І пахло бульбами… Варився обід.

БІЛЯ ТИНУ, БІЛЯ ХАТИ
Дійові особи:
Жінка перша – біля 60-ти років (глухувата)
Жінкка друга – її ровесниця

Жінка перша сидить на ковбку біля тину і наспівує:
“Хто в любові не знається, той горя не знає…”
Заходить до неї друга жінка, її сусідка.
– Слава Й’су! А дужі-сте!
– Га?!.
– Слава Й’су, кажу! (голосно).
– А-а… Чую, чую… Чого нема, того нема…
– Я не питаю: чого у вас нема… Я кажу: Слава Й’су! Як дужі…
– То такм би й сказали… А я думала, що ви хочете грошей позичити…
– А нащо мені ваших грошей, коли я не знаю куди свої подіти. Оце напхала їх повен кропив’яний мішок та й мучуся. Бо мушу потрохи виймати й сушити на поді, як тютюн сушать… У мене з грошима порядок, навіть зайві є…
– А що ви з тими зайвими робите?..
– Та витрачаю, що ледве до пенсії стає… (розсміялася)
– “Хто в любові не знається, хто”…
– А що то ви все цеі співаєте? Ця теперки не модна… Тепер модна оця… Як її…. Ну… Ага! “Засентябріло за окном, засентябріло”…
– А звідки ви її викопали?!..
– Як звідки? ЇЇ всі горобці  на толоці співають… А ви не знаєте… Її по теліку щоразу передають… Є така передача: “Пісня року”. А ще по теліку передають цю  передачу… Ну… “Саме той” – називається.
– Як ви сказали? Яка передача?.. Ви що в тюрмі сидите, щоб я вам передачу носила?!..
– Я кажу про передачу по телевізорі, є така передача “Саметой”. “С-а-м-м-е т-т-о-й” (голосно).
– А-а!.. Сідайте, сідайте (пропонує місце біля себе, посувається)…
– Ну й, що?..
– Як то що?..
– Саме того я не бачила… Ні, ні… Не бачила… А він з нашого села?
– З якого села?.. З якого села?! Саме той – це знаменитість така… розумієте? (голосно) артисти там всілякі, депутати…
– Ні, я таких не  бачила… Я той телеящик не святкую… Стоїть генде, хіба курчат у ньому тримати, бо не вмію я з тою машинерією обходитися…
– Ге!.. І не шкода?… Там такі передачі… Такі передачі!..
– Знов передачі… кому несуть?..
– Та не кому, а про що? Є такі телевізійні передачі, так воно називається у них, розумієте? Там всілякі кіна крутять, про те… Ну, як його?.. Внук мій добре це знає… О, нагадала! Секс називається…
– Як, як називається?..
– Кажу: кіна всілякі про любов там, про інше… К-і-і-н-н-а-а! (голосно).
– Чула… чула… Кінах! Про Кінаха чула, аякже…
– Не про Кінаха, а про любов… Ну що ти з глухою зробиш?!. Глухе-глухим (голосно)
– Це хто глухий? Це я глуха?.. Та то ви курка морка… А я чую добре, аби ви так чули…
– Не дай Боже, аби й я так чула, бо ви глухі, як пень!..
– Щ-о-о?!.
– Я кажу, що збираюся їхати на Канари, то може, і ви – зі мною…
– Я ще Канади не виділа… Моя Канада тут , під плотом…
– Не до Канади… А на Канари… Курорти такі є… А чого б не поїхати на ті курорти? Всі їдуть… а я що – гірша? Я що така зношена? Подивіться (встає): я що така зношена?.. Та у мене і з-заду і спереду є на що глянути… Та я … Та я, як схочу… Та я зваблю будь-якого негра не те, що білого… махну за кордон і… пардон…Тільки бачитиме мене сусідко… Махну в Італію! А ви сидіть під цим тином… Махну в Італію – буду бавити багатого діда… А що?..
– Якого дідька?..
– Та не дідька, а д-і-д-д-а-а…
– Діда? Агій на лихо! Ви що здуріли?.. Та ви діда вдома маєте… Мало вам свого… Я ще свого додам: матимете двох… Ну що з того, що кашляє і задуху має.., а котрий дід не кашляє..? Діди, вони скрізь кашляють… Хвороба ця… Як її… інтернаціональна…
–  Е, ні! Той дід з долярами, а мій… За доляри най би вже кашляв і не переставав… Он-де мій задурно кашляє…
– Щ-щ-о-о?
– Кажу, що мій і долярів немає, і кашляє…
– Гм!
– А ще, сусідо, показують у телевізорі цього… Як його… Ну, що з Диканьки… Ну, цього… “Поле чудес”…
– Яке, кажете , поле?..
– “Поле чудес” то так просто називається… Там на тому “Полі” крутять таку холєру… Як за німців жорна… І хто, як покрутить, то так і має… Виграють там усякі машини. А цьому ведучому всяке на голову натягають, одного разу навіть відро на голову натягнули… Бігме! Сама бачила!..
– І це називається  “Полем чудес””? Та, як на те пішло, то я своєму діду щотижня відро натягаю, але не знала, що це “Поле чудес”…
– А ще деколи на тому “Полі…” випивають… Бігме кажу… Отако з пляшки дудлить той ведучий… Забула, як його звати…
– Оце такої!.. Пили, а вас не запрошували… Це таке у них “Поле чудес” – та у мене під плотом п’ють і ніхто того в телевізорі не показує… Хоч би раз показали, аби жінки бачили…
– А ще показують опівночі “Про  это”…
– Поета? Якого  поета? Нашого Григорчука?..
– Якого Григорчука… Я кажу “Про это” (голосно) “П-п-п-р-р-о-о-о  э-э-т-о-о”
– І – смішно?
– О, Господи! Г-рі-ш-н-о!
– А ви Бога не боїтесь дивитися грішне?
– Гріха хай  боїться той, хто показує… А я дивлюсь, бо показують…
– Мало хто що показує… Мій дід мені теж іноді показує… Комедії… Але я на то не дивлюсь… Якби я на то дивилася, то давно  б мені на гробі зозуля кувала… Мало хто кому що показує…
– Відсталий ви елемент, сусідко. Та то все добре видіти, все знати.
– От, наприклад, ви знаєте, що таке “Памперс”? А я знаю… Це…
– Це таке, що наголову натягають…
– Та де на голову?! Це таке, щоб шкіра була ніжною… А ще всякі показують підкладки, ультра – підкладки… От, наприклад, іде кіно про любов, а потім “бац” – і “прокладка”… На тобі до кіна ще й прокладку…
– Про яку ви кладку? Про нашу кладку через річку?… А то їм нема що показувати, то вони кладку вербову, неотесану показують…
– Та не про нашу кладку, а про прокалдку… Прокладку “Ультра”… Глухота…
– Я-то глуха? То ви глухі!.. А ще в Італію збирається… Ультрапідкладка… Разом з тими, як  їх?.. Разом з “памперсами”.. (сміється) Ви кажете, що я “деревня” глуха?..
– А щоб на вас карієс напав разом з тим… З “Блендамедом”, – як ви мене розсмішили… Ну й сусідка, а “Нескафе” розчинне разом з тим… Ну… З Бурдою…
– Хто-хто з бородою?! Це я з бородою, та то ви з рогами…
– Не з бородою, а з Бурдою… Є кулінар такий – Бурда…
– Кому – біда, а кому і – не біда… Он Лазаренкові і в тюрмі не біда у тій Америцці…
– А кажуть, що до нього у ту тюрму  жінку раз на тиждень впускають… Знаєте, він хлоп ще не зношений… Не те, що ми на нормах в колгоспі… А добре їсть то й баби хоче…
– Видно, що він у тій тюрмі живе краще, як наш депутат обласної ради…
– Видно, бо кажуть, що дають йому п’ять разів на днину попоїсти… А їду він собі сам вибирає, як  у нас у чернівецькому ресторані…
– Я сама б хотіла у таку тюрму, хоч на старість… Бігме!
– З Лазаренком?
– Я застара… І до нього раз на тиждень жінку впускають…
– Ми почали про Бурду, а скінчили Лазаренком…
– Ой, сусідо, я засиділася у вас… Біжу… Зараз футбол буде… Грають… Як їх?.. Нікара.. Нога…
– Га-а?! Яка нога?.. Може, Нікарагуа?..
– О! Щ! Нікарагуа грає з тим… Ну,я побігла… (вибігає)
Жінка перша:
– Не сусідка, а клуб “Що? Де? Коли?”… Телевізор у спідниці… (сміється)
ЗАВІСА.

Share