Щодня після школи діти зазвичай забігали погратися в сад до Велетня. Це був величезний сад із м’якою зеленою травою. То тут, то там із-поміж трави визирали прекрасні, подібні до зірок, квіти; дванадцять персикових дерев квітли навесні ніжним перлисто-рожевим цвітом, а восени давали багатий урожай. Птахи на деревах співали так чудово, що діти забували про ігри й насолоджувалися їхнім співом. «Як нам тут хороше!» – гукали діти одне до одного.
Але якось Велетень повернувся. Він протягом семи років гостював у свого приятеля, корнуельського Велетня-людожера. За сім років він нарешті сказав усе, що хотів сказати, бо ж полюбляв потеревенити, і вирішив повернутися в свій замок. А коли повернувся – то побачив дітей, які гралися в його саду.
«А ви що тут робите?» – закричав він страшним голосом, і діти розбіглися.
«Мій власний сад – це мій власний сад, – мовив він, – кожен має це зрозуміти, й нікому, окрім мене, не дозволено тут гратися». Він звів довкруг саду високий мур і повісив оголошення:
ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПОКАРАНО
Він був дуже самолюбивим Велетнем.
Бідолашним дітлахам відтепер було ніде гратися. Вони спробували погратися на шляху, але там було забагато пилюки й гострого каміння, тому їм там не сподобалося. Тепер після уроків вони зазвичай ходили біля муру й розмовляли про чудовий сад поза ним. «Як хороше було нам там!» – промовляли вони одне до одного.
Потому прийшла Весна, й усе навколо сповнилося пташиним співом і цвітінням. Лише в саду Велетня-самолюба все ще панувала зима. Птахи не бажали співати там, де не було дітей, а дерева забули розквітнути. Якось одна гарненька квіточка підняла голівку над травою, але, побачивши оголошення, так засмутилася за дітей, що відразу сховалася назад під землю й заснула. Тільки Сніг та Мороз були задоволені. «Весна забула про цей сад», – тішилися вони, – і ми тут будемо жити цілісінький рік». Сніг укрив траву великим білим напиналом, а Мороз розмалював дерева сріблом. Потім вони запросили до себе Північний Вітер, і він прилетів. Закутаний у хутро, він цілісінький день гасав у саду та дмухав у димарі. «Яка гарна місцина! – мовив Вітер. – Ви повинні запросити на гостину Град». Відтак прийшов град. Щодня три години поспіль він торохтів по дахові замку, допоки не перетрощив усієї черепиці, а потім він чимдуж носився по саду. Він був зодягнений у сірі шати й мав крижаний подих.
«Не розумію, чому Весна так забарилася, – мовив Велетень-самолюб, сидячи біля вікна й позираючи на свій холодний блідий сад. – Сподіваюся, погода скоро переміниться».
Але Весна не прийшла, так само вчинило й Літо. Осінь принесла золотаві плоди до кожного саду, але й вона не завітала до саду Велетня. «Він занадто самолюбивий», – сказала вона. І в саду Велетня завжди панувала Зима, й тільки Північний Вітер, Град, Мороз та Сніг витанцьовували поміж дерев.
Якось уранці, щойно прокинувшись, Велетень почув приємну мелодію. Вона так ніжно лоскотала йому слух, що він подумав, чи не королівські музиканти проходять повз його будинок. Насправді ж це була звичайнісінька коноплянка, яка щебетала під його вікном; але ж він так довго не чув пташиного співу, що це видалося йму найкращою музикою в світі. Тоді Град припинив свій танок над головою Велетня й Північний Вітер перестав завивати – й дивні пахощі донеслися крізь прочинене вікно. «Сподіваюся, що Весна нарешті прийде», – мовив Велетень, скочивши з ліжка й визирнувши надвір.
І що ж він побачив?
Він побачив цікаву картину. Крізь щілину в мурі діти залізли до саду й повсідалися на дерева. Куди б не кинув оком Велетень – всюди він бачив дітей. І дерева так зраділи їхньому поверненню, що одразу ж зацвіли, й ніжно похитували своїми вітами над дитячими голівками. Птахи літали по саду й утішено щебетали, а квітки визирали з-поміж зеленої трави й сміялися. Це було миле видовище, тільки в одному із закутків усе ще панувала зима. То був найдальший куток, і там стояв крихітний хлопчик. Він був такий маленький, що не міг дотягтися до якоїсь із гілок, і походжав довкруж, гірко плачучи.
Бідолашне дерево стояло все ще вкрите памороззю та снігом, і Північний Вітер шугав та завивав понад ним. «Залізь на мене, хлопчику», – мовило дерево, схиливши галузки майже до землі, але дитя було замалим.
Від цього видовища серце Велетня розтануло.
«Яким же самолюбивим я був! – вигукнув він. – Тепер я розумію, чому Весна не приходила сюди. Я підсаджу це хлоп’я на вершечок дерева, а тоді зруйную мур, і мій сад назавжди стане дитячим майданчиком». Він був щиро засмучений тим, що накоїв.
Велетень ледь чутно спустився сходами донизу, м’яко прочинив вхідні двері й вийшов у сад. Але діти, забачивши його, злякалися й кинулися врізнобіч, а до саду знову повернулася зима, тільки мале хлоп’я не втекло. Очі йому заступили сльози, й дитя навіть не завважило, що прийшов Велетень. А Велетень тихенько підкрався ззаду, обережно взяв його на руки й посадив на вершечок дерева. І дерево одразу розквітло, й птахи позліталися до нього, й заспівали; а дитя обняло Велетня за шию й поцілувало. Інші діти, побачивши, що лють Велетня минула, поприбігали знову, а разом із ними повернулася Весна.
«Тепер це ваш сад, дітки», – мовив Велетень. Він узяв величезну сокиру й зруйнував мур.
І люди, йдучи опівдні на ринок, бачили Велетня, що грався з дітлахами у найкрасивішому в світі саду. Цілісінький день вони гралися в саду, а вечері підійшли до Велетня попрощатися.
«А де мій маленький приятель? – запитав він. – Хлопчина, якого я підсадив на дерево». Велетень полюбив його найбільше, бо ж малий поцілував його.
«Ми не знаємо, – відповідали діти, – він десь пішов».
«Обов’язково перекажіть йому, нехай приходить сюди завтра», – мовив Велетень. Але діти зізналися, що не знають, де він живе, бо раніше ніколи його не бачили, і Велетню стало сумно.
Щодня після школи діти приходили погратися в саду з Велетнем. Однак, хлоп’я, котре полюбилося йому, більше не з’являлося. Велетень був лагідним із усіма дітьми, але сумував за своїм маленьким другом і часто розпитував про нього.
«Як же я хочу побачити його!» – любив повторювати він.
Збігали роки. Велетень став старим та немічним. Він не міг більше гратися, тому сидів у глибокому кріслі, спостерігав дитячі забави й милувався своїм садом. «У мене багато гарних квітів, – говорив він, – але не існує квітів кращих, ніж діти».
Якось зимового ранку, вдягаючись, Велетень визирнув у вікно. Тепер він не зневажав Зиму, адже знав, що Весна просто заснула, а квіти відпочивають.
Раптом він почав терти очі й придивлятися. Велетень дійсно побачив диво. У найдальшому закутку саду стояло дерево, вкрите білим цвітом. Його гілки були зі щирого золота, і на них звисали срібні плоди, а під деревом стояв маленький хлопчик, якого так полюбив Велетень.
Не тямлячи себе від радости, Велетень збіг сходами донизу й поспішив у сад. Приминаючи траву кроками, він попростував до дитини. Але коли Велетень підійшов зовсім близько, обличчя його спалахнуло від люті, й він мовив: «Хто наважився зранити тебе?» Адже на ручках дитини він завважив сліди від двох цвяхів, і на ніжках хлоп’яти також були сліди двох цвяхів.
«Хто наважився зранити тебе?!» – заволав Велетень. – «Скажи мені, то я візьму свій великий меч і помщуся».
«Ні, – відказало дитя, – бо ці рани з Любові».
«Хто ти?» – запитав Велетень; дивний страх обійняв його, й він упав на коліна перед дитям. А хлоп’я всміхнулося й мовило: «Якось ти дозволив мені погратися в твоєму саду, а сьогодні ти підеш зі мною до мого саду, що зветься Раєм».
Наступного дня, коли діти прибігли до саду, вони знайшли мертвого Велетня, який лежав під деревом, укритим білим цвітом.
Оскар ВАЙЛД
Переклад Катерини БОРИСЕНКО
Катерина Борисенко – поетка, літературознавець, перекладач. Із роду слобожанка (село Куземин на Сумщині – місто Харків), але до Гуцульщини, хоч і опосередкований, стосунок має – через чоловіка, поета Івана Андрусяка. Досліджує українську літературу доби бароко, авторка низки статей в періодиці з історії української літератури та про сучасний літпроцес. Ориґінальні поезії публікувала в часописах «Четвер», «Слобожанщина», «Сьоме око» та ін. Авторка перекладу збірки вибраних віршів «останнього класика» американської поезії Едварда Естліна Каммінґса «Тюльпани й димарі» (у співавторстві з І. Андрусяком) та дослідження «Прозіметрум в українській бароковій літературі». У перекладі Катерини Борисенко готується до друку збірка казок Оскара Вайлда.
