А тепер, позвольте: скажемо Вам дещо про нашу рідню. Се буде найдорожче з того, що ми з Вами можемо дати.
За тата пише докладнїще сестра Анна. Я с татом здибав ся найменче з усіх дїтей, бо як я був малий, то вони чумакували – поки не збанкротували – а потому: щось на 9-тім року, мене взяли до себе небіжчик дїд по мамі – Янцьо Лисанюк, у “долину” (ми сидимо в горі далічко від міста) та відти я ходив до школи Косівської, 4 роки, а відти пішов до вищих шкіл, а відти… Тата я бачив чим раз рідше, і як мусїв утікати заграницю, в початку 1879 р., то не було способу навіть попрощати ся з ними, і вони вмерли, коли я був у Женеві, на весні 1880 р. Та все-ж таки я дещо тямую за них і міг би собі нагадати ще більше, але тепер се менї за тяжко – зробю се чей инчим разом, коли менї доведе ся написати докладні спомини свого життя. А от чого не зробю – не дам Вам портрета татового, хоть він менї живісїнький у душі. Та що з того, коли я не маляр, а поки винайдуть такий фотографічний спосіб, аби виводив образ із душі – мене вже давно не буде. Так і пропаде тото дороге лице – добре, сияюче мов сонце, коли бачило перед собою людину добру, – але хмарне, грізне на всяку пустоту, бріхню і зло. Малі сїльські пустяки тїкали перед ними на-далеки, а й більші лиходії, які часом забігали до нашої хати, непрошені, дрожали перед ними і їх громовим голосом. Одному з них вони мало не зробили капут сокирою, коли сказав, після першого мого арештованя в 1877 р.: “твій син піде на шибеницю!”…
В них кипіла оприська кров. Дїд їх, старий Юрій Павлик, на прізвище Гордїца, водив ся опришками, бо-ж Косівщина, що займає властиву Гуцульщину, була гнїздом наших опришків. Але оприська кров у тата мого вгамована була, раз, доброю натурою їх тата Ігната, другий раз тим, за що далї розказує сестра Анна, а третій раз і то найбільше, не лише вгамована, але й просвітлена нашим дїдом по мамі Янцем Лисанюком – также незвичайно острим, але й незвичайно розважним, тактовним, дїйсно лицарським, і світлим чоловіком (їх тато, старий Василь Лисан, богатир, оженений був з попівною Касею, не знаємо лиш як на прізвище). Дїда Янця шанували дуже не лише люде, але й пани, тим більше, що вони були й славним стрільцем. Вони довго війтували в Манастирськім, були господарем досить заможним і ткачем делїкатнїйщим та ще й олїйником – (уся дїдова родина торгувала олїєм) – і мали на мого тата й на мене великий вплив – здержували татову за велику острість супроти нас дітей і тато їх одного й слухали, як дитина, тим більше, що дїд нам раз-у-раз помагали в наших нестатках. (Вони дуже любили мою маму, яко першу свою дитину, котру, до того, мали на сумлїню,бо всилували піти за мого тата). Дїд умерли як я був у першій латинській. Від них, а не від кого, я переймив любов до просвїти, а знов від тата у мене остре почутє правди і завзятість, що були нїби згяті на крила піснями й оповіданями за Довбуша, яких я наслухав ся дитиною; а від мами у мене лагідність, делїкатність, добрість. Ув остатнім утверджували мене й небіжка баба по мамі Тетяна з Дреботюків – умерли 1877 р. та їх доньки а мої тети: Касуня Джуранюк, жінка ангельської доброти (умерли сего року та Гафія Пиптюк умер. 1879 р.) тай инчі жінки й дівчата – добрі предобрі а декотрі з них то й прекрасні, як от Ребенчукова Тетяна, – та сама що за єї, гірке подружє я написав 1878 р. оповіданє, і дістав за то 6 місяцїв арешту! Всї вони любили мене дуже, за мою делїкатність, як казали самі, і се була перша основа моєї прихильности до кращої долї всего жіночого роду, особливо нашого селянського жіноцтва, котре чує потребу делїкатної поведїнки з ним палко, падкіще, нїж яке инче жіноцтво на світї, тай варто делїкатности, бо й само воно надзвичайно делїкатне, нїжне – як доказують наші жіночі пісні, – а мусить жити, звичайно, в дуже рапавій дїйсности…
Що до остороги татової до нас дітей, то мушу завважати, що так було лише доти, доки ми були малі. Як лиш котре з нас виростало та нарозумилося, то вони зараз ставали инакші. Що до мене особливо, то від коли я пішов до 4-ої нормальної (вчив мене приватно, за дурно, проф. Григорій Білий, тому, що я дуже добре вчив ся), то я не вчув від тата, за ввесь час моєї науки, ні однісінького прикрого слова, – противно, зазнав від них великої уваги й любви. Вже по сїм можна зміркувати, що дїяло ся в їх душі, коли нас так нївечено. А вони при людях сего нїколи не показували; противно, доказували, що ми робимо добре і нарікали страшенно на теперішні порядки, і робили всїм тим велике вражінє на людей, що збягали ся до нас, як до церкови.
Нас дітей було девятеро: я, Анна, Катерина, Олена, Базьо (Василь), Пазина (Параска), Базьо, Игнатко й Микитка. Але братя всї вивмирали малими – звичайно: на ангіну – а жаль, особливо другого Василька, вже величенького, на 6-тім року, дуже здібного (вмів уже читати, навчив ся дома від Анни), дуже доброго й гарного з лиця. Умерла й сестра Параска, замужна Матїйчак, (на сусїднім селї Маскалївцї), при перших злогах, 1885 р. Параска скінчила народну школу в Кутах (містечко – миля від Косова, і була здібна до писаня (се видко з єї статї в женевській “Громадї” 1880 р. п. з. “От хто робить порядок межи людьми” (про ледачих сторожів людських у Косівщинї). Єї фотографія є десь у судї та по стоянках шандарських на Покутю. Фотографували єї в суді 1880 р. і вона там умисне захмурила ся, аби бути ще страшніщою для тих, що й так нас страхалися (се вона сама казала).
З живих сестер, – яких бачите на фотографії, – Анна заробляла щось 25 р. кравецтвом і наукою приватною чужих дїтей, а тепер заробляє агенством асеку4раційним, їздячи по Буковинї й східнії Галичинї.
Катьерина, замужна зразу Довбенчук, а тепер Греччук сидить на грунті по татови “Ковалевім” (1 морг, із чого ½ морга викупила собі за свої гроші, тай хата своя), Олена замужна Печіжбик сидить на вітцївщинї (хата і 3/4 морга рілї). Обі займають ся і ткацтвом.
Мама при минї вже 12 років. Дуже вже немічні. Звичайно: старість – не радість. Їм уже минуло 70 років.
Михайло Павлик
