ІВАН АНДРУСЯК
Народився 28 грудня 1968 року в с.Вербовець на Косівщині. Навчався у Вербовецькій неповній середній школі та Рожнівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Має вищу філологічну та управлінську освіти, ступінь магістра державного управління. Живе в Києві. Працює журналістом.
У літературу проийшов на початку дев’яностих як учасник гурту «Нова дегенерація». Видав поетичні книжни «Деппресивний синдром» (Івано-Франківськ: Перевал, 1992), «Отруєння голосом»( Київ:Смолоскип, 1996), «Шарга» (Львів: Лір-Артіль – Піраміда, 1999), «Повернення в Галапагос» (Донецьк: бібліотека журналу «Кальміюс», 2001), «Сад перелітний» (Львів: Кальварія, 2001), збірку перекладівс з польського поета Анджея Бурси «Усмішка горлом» (Київ: Нова дегенерація, 1999), у співавторстві з Є.Петренком – політологічне есе «Блиск і злиденність української націонал-демократії» (Київ: Смолоскип, 1999)
Лауреат видавництва «Смолоскип» (1996), літературної премії «Благовіст» (1997), учасник численних антологій і фестивалів. Тексти перекладалися англійською, польською, німецькою та вірменською мовами.
ТЕКСТ ДЛЯ ANDREA LOUX*
Х х х
кацапи, акі зáїди.
ачей
не діждуться причинної облави.
ще путь безбрежна до косих очей
не достосує дотику, ні слави,
ні слабости: видіння versus млость.
викапують
і шкіряться крізь зуби,
що є остання згуба на погост,
а все одно остання або згуба.
це ж скільки розплодилось тих видінь,
аж прорізи давно не в’яжуть лика.
зникома пика. незникома пика.
і гейби навіть вт…шитися лінь
* Andrea Loux (Андреа Лу) – швейцарська фотохудожниця, одна з авторів проекту «Шоколад», що демонструвався у вересні-жовтні 2002 року в Ґалереї сучасного мистецтва (Сороса) в Києві. Свою експозицію Андреа готувала спільно з низкою швейцарських, німецьких, польських та українських письменників. Саме для цього проекту й написано текст.
НАВПІЛ
1.
повстанців, як мурах, не тисне листя матове.
у проміжку листань їх білі черевця
проблиснуть крадькома, і навіть автоматами
не дострілятись до припухлого лиця,
не вгледіти, яка вода в колибі каменя
судому доторка до зголоднілих губ,
які тонкі слова у буковім обрамленні
перетікають з них на перегнилий луб,
до кого цих повстань наміряно по котики,
щоб тільки мурашва й сховалася в траві;
прогорнеш листя мли на теплій голові:
там золоті гриби в кашкетику екзотики
повстануть до колін, а від коліна зась:
засліплений обцас травою і потравою;
мурахи молоді у бій виходять лавами,
а жодного не встиг розгледіти в анфас
2.
інтервенція листя,
пора віддирати кору.
покоритися місту,
як власному міхуру.
де навпочіпки небу
постали ні тля, ні тло.
і останню амебу
розплющити западло.
розкриваючи шкіру
і виївши все дотла,
заховатися звіру
вже нікуди.
а пора
ТРАНСКРИПЦІЇ МАКСИМА БЕРЕЗОВСЬКОГО
1.
такі посходилися повені,
що й досі голосу повнó.
але навіщось очі сховані
надсадно каламутять дно.
гірчання скочується високо –
туди, де залягли хорú.
природа ділиться на висівки,
вони спливають догори.
долина прощею видзвонює.
іще б яка зоря зійшла!
невже це саме та гармонія?
чи омела?
чи омела…
2.
до знічення лише єдиний крик,
до значення – його пересторога,
коли у ноги кланятись відвик,
щоб тільки Богу кланятися в ноги.
дзеркальний іній в провисанні нот.
вага навзрид розгойдується з осені.
на цілий світ звучить хорал непрошений.
йому, здається, більшого дано…
відгасне разом – розум – ризам – різь –
окличних – знаків – істина – прилизана…
переступаєш хату – входиш в ліс.
палац переступаєш – може виженуть.
3.
а ми таки знаврочені, та й годі…
навприйми снігу слухати пора,
як догорає іскорка насподі,
немов сама собою догора.
іще заясно з-під лиману неба.
ще сніг, як знать до ночі не зійшла.
ти помолився – що тобі ще треба!
…тепла?
Х Х Х
вона і сніг темнаво золоті.
тонкі сліди її тонких життів
ще тихо проступають крізь окладень.
і скапує волосся по щоці,
і сльози – голуби на молоці –
уже давно притомніші від знади.
і передзим’я – тільки озирни –
прозорішає до озимини
і – майже біле крізь блакитну крону.
подивишся: там родимка нічна
витримує небесні письмена
і на губах лишає тінь червону
Х Х Х
лисичі лігва тонші від принцес:
не витечуть з-під букових обіймів.
прошиті обережним корінцем,
вони такі самі а тільки – вільні;
переступні – як бризки в комишах,
опалим листям вимощені зранку.
…ховає панна свій гарячий страх
у патоку – за лисячу фіранку
Х Х Х
якби нікого не було,
чи ти б тоді була,
приберігаючи тепло
до витоків тепла,
до перелистування лун
і відлипання крил –
який би скрушився валун
аби тебе відкрив,
якими в озероснігах
дрімали б комиші,
і з-понад чим стирався страх
у кутиках душі
Х Х Х
сонна осінь з голубами янголів.
щось воно на денці тік то так.
я б тобі повірив би та я б тобі
хоч би якось, та подав би знак –
най би не бровою, то бровинкою,
най би розговівся і затих,
алебастровим цілунком викупив
від ламкої – в крапельку – води.
вітер заголив би небо лев’яче,
стер би з ока темних голубів.
хтось тай звикне, щось тай перемелеться,
от би тільки знак подав тобі.
але ще цілунки непроявлені,
ще душа не встоялась в душі,
і збирає осінь теплих янголів,
у вологий із лози кошіль.
і ростуть тумани, наче яблука,
і пантрують ласо кожен звук.
я б тебе, та я б тебе, та я б тебе
нині вже не випустив із рук,
обійняв би лагідно і лакомо,
від зорі холодної укрив.
я тебе усього світу знаками
кличу тебе, кличу тебе, кли…
Х Х Х
караван води обезречений леміш мозку
канонічна пора прорізати листя долонь
бити в тимпани поголити голову кучерявого хлопчика
і за вітром завітром завіт
майже такими були наші ідоли наші котигорошки
наші нігті з китицями аїру на кільчиках лемешів
сочився крізь них караван води жував остюки
залишав по собі кубельця піску як дрібки фекалій
гніздами небесних ворон глистами судин
іконостас твого диму причетний до сущого
глибше орати притрушені цинамоном легені
вихаркувати зірки що стікають
патоки на шклі залишаючи
майже такими були наші сови всю ніч просились до вітру
і лиш під ранок виходив з-під них караван води
повільно і довго за вітром завітром
завіт
Х Х Х
і знов
трава облич
стрілятись в губи
свячені мальви
по під
небі
нню с
тікають
зірви
Х Х Х
непростимені
начезбілогоклинуводаперламутрова
листнаколіні
азъ воздам
криниця попелом вкрита
і київ з ночі
чотири легенди
кождому кару свою відкурличуть
криламивідообнімуть
і прісно
маківка
на дерев’янім стеблі
алілуя
Х Х Х
сухі окрушини шкіри
струшує з пальців
майстер облич
довго
не дивлячись в дзеркало
миє руки
долоні
торкаючись одна одної
наливаються кров’ю
ще теплою.
