ВАСИЛЬ ШКУРГАН
народився 14 вересня 1952 року в с. Смодне Косівського району на Івано-Франківщині. В 1974 р. закінчив біологічний факультет Чернівецького держуніверситету. Вчителював, працював на хімкомбінаті. В даний час працює в Косівській райдержадміністрації. Поет, прозаїк. Тексти друкувалися в журналах «Дніпро», колективному збірнику «Кроки», альманасі «Поезія», періодичній пресі тощо.
Ціле село називає її бабою Сойкою. Чи тому, що живе під самим лісом, чи за язик – баба любить погомоніти, а як щось розказує, то перекривить кого хоч.
Я називаю її не інакше, як вуйна Васюта. Так звик. Колись з дідом завше повертали до них з грибів. Ще як жив вуйко Никола, то вони з моїм дідом мали про що понагадувати. Сядуть собі на призьбі, обіпруться до теплої дерев`яної хати і згадують.
Цього року грибів не може бути – теплінь. Але бреду – хоч на гори подивлюся. Дорахувався, що, мабуть, років з двадцять закотилося за Хоминське з того часу.
Вуйнина хата вигрівається на сонці, аж жмуриться. У віконних очах вже так закарбувалися гори, що й напам`ять знається кожна крапка. Віддалік до її замріяного лиця навіть дуже пасують смерекові кучері. А спереду сушаться дрова, мовби хата простягла свої худі ноги перед отвореним небом. Вуйна Васюта не чує того тепла, її студить з усіх боків, бо має мороку. Упріває лиш, як прорветься на волю одна з догадок, що рояться в голові. Тоді вона схоплюється з призьби і бігом-бігом несе слабій козі, наприклад, цукру з вівсянкою. Але, відай, біда не тим хоче наїстися, бо хоче з`їсти козу. Ніякий спосіб не помагає.
– Йой, Михайлику, це ти? Аби-сь здоров був – ледве тебе впізнала. Дякувати богу, що тебе прислав, бо коза гибне, а я сама сторопію і ради не можу дати. Може, що порадиш? Я вже і свічку до каплиці поклала… З вдосвіта думаю: що робити? Що робити? Гадками оббігла село, але де-е – кожний має свої роботи. Лишився ветеринар… А цей, може знаєш – позаякий дохтор, що коло Розначука на долині жиє, забула як його – що був колись сторожем чи шофером у ветлікарні…
– Догадуюся, але менше з тим.
– Менше з тим! Привела, оце-о, а він щось пообдивився, та й каже аби їй раз нічо` не давати: ні їсти, ні пити. А я їх поплекала: позичила молока, нагріла і дала крізь пипку. Відтак ще дам, бо наразі я їм за маму.
Тепла цівка сонця увійшла у піддашя до вуйниної кози разом з нами. Вуйна спішно оповідає як було: – Ади мені здається, що коли вона губила путерю, ще як була кітна. А може?.. Але окотилася. Дивися, яких файних привела. А відтак засумувала – навіть кізлєта її не радують.
– Може, козі так після породіль, і скоро все перейде? А може, не зчистилася до решти?
– Ей, ні, то так має бути. Вона має їсти, пити, кізлєт пантрувати. Їй таки зле!
… Маю жєль, бо вчора ще кітну вигнала зі стайні, а вона не пасе – стоїть і водить очима. А я прикрикнула на неї. Гай, кажу, схиляй трохи морду, не гонорися! Тепер пізьмує на мене, – захлипала вуйна Васюта. Коза на те кволо повернула до баби голову, продовжувала важко дихати. Сонячний зайчик тим часом лоскотав її тьмяні очі, кликав до весни.
Вуйна Васюта замовкла, а дивилася, як дитина. Подумки дивуюся: чи вуйну роки не беруть, чи то вже нема куди більше старітися?
– Чомусь мені здається, що вона хоче пити. Взагалі, в такому стані має хотітися пити.
– Та я би рада дати їй що хоч. Такого би їй пійла зварила, що сам би не наївся, але ж дохтор заказав… Вже гадаю, де більший ризик – чимсь рятувати чи тримати надію? Сараку моя коза, – згрібає порожнечу в долоні та зволожує зморшки вуйна Васюта.
Вже надворі заспокоюю її: – Чо` рвете собі душу? Та же не крайня біда: – встане коза – добре, а ні – так мало бути. І попри козу можна добре жити, а як маєте кізлєт, то вигодуєте собі другу. Так собі подумайте…
– Ні, ні, я таки люблю цю. Якось звикла до неї і другого молока би-х не їла. Ади сусіда продає молоко. Беруть у неї хто хоче, а я бриджуся. Отако бере дійницю межи ноги, плює в долоні і доїть. А я вже то молоко пити не годна. Якось слабувала, а вона приходила провідувати, помогти щось сеї-тої і доїла мені козу зо два рази. То я за ті рази молоко котові дала, а відтак сказала, що вже не така слаба і сама через силу доїти ходила. Молоко мене й на ноги підняло.
Вуйна Васюта, говорячи, не вміє тримати руки тихо. І тепер вона щось вимацувала та перебирала збоку. Нараз витягла звідкись камінь завбільшки з горіх. Подивилася на нього й кинула назад в пазуху.
– Що це ви у пазусі камінець носите? – засмішило мене.
– Це я кинула аби щось не забути. А тобі що?
Я згинаюся, беру камінець в тому місці, де дощівка з ринви розмила землю і вкидаю собі у пазуху. А на вуйнине німе запитання відповідаю, що то пам`ятка, аби прийти провідати козу. Нарешті усміхаються і її зморшки: Приходи, голубе, та бери ще цілу жменю вкинь, аби й бабу Васюту не забувати.
* * *
Д`вечіру бабина коза ожила.
– О-о, як уже отако ремигає і стриже вухами, то буде вам коза здорова та й дужа.
– Ти думаєш?
– Бігме!
– Йой, Михайлику, й`ка я рада. Що би я без тебе робила отутечки, одна як палець? Якби здохла, то їли б мене гризоти. Таки виню себе в тій хворобі – недогледіла. Так ми` кортіло аби вона ще трохи виділа цего світа коло мене. Ти казав, і воно так є, що крайньо кози коло хати не треба – гаразд і без неї, але ми так зжилися, що деколи не годна з нею наговоритися. Бігме! Йой, Михайлику, моя коза все знає… Я її взимі брала у хату і все їй порозказувала. Ади стару бабу гадки нападають, а кому оповіш! Раніше кіт усе знав, але його позичили на миші. Вона тепер знає все про мене, про мою старшу дочку Маруську, що в Голиці замордували, про зятя Івана, що плаває горівкою, як морем, і берега не видить. Ади, наскаржуся, а вона поспівчуває, – та й легше нам обом. Оповіла їй про внучок, бо трьох маю: Настуню, Христинку і найменшу, цю (так дивно назвали) – Анжелу. Добрі, веселі, а жити при бабі – ні. Кажуть: Ба`, як ми будемо в лісі жити? А що я тут вік звікувала і, рахуйте, з села сюди на двадцятому році до Василя перебралася – то нічо`? А тоді як було? – Все пішки! Про магазин у присілку ще й бесіди не було. А з Василя тої помочі було – більше звертав увагу, хіба, як кулака давав. Так! При тому приходилось його слабих батьків годувати, обходити… А що – назад дороги не було! Мусіла жити, бо розводів тоді ніхто не знав. Розвод дала міна, що вбила Василя.
… Що то чоловік чоловікові не рівний?! За Василем геть не баную. А відтак жила з Николов у цій же хаті 28 років. Прожили якби ся на порозі обминули. Не укимив ми` ся, як слабував, не укимив, як і жили. Він мене був би не вдарив – аби там що. От-так!
– Вуйно, скільки років цій хаті? Виджу, що стара, але міцна і файна – май-май!
– Кілько років?.. Або я знаю? Я вже тут шістдесять років. На цім місці семеро вісіль відбуло. А хату колись, знаю, що перевезли з Бабина. Ей, поверез сотку років їй є, а кілько? Знаю, що Василева баба тут віддавалася.
… А що вдаються сволоки?
– Файно різьба зроблена.
– Колись усі так будували. Ади й цей мисничок, відколи пам`ятаю, і ця лавиця.
Чуємо надволрі шум – дивлюся у вікно. Когут накокоїжився – свариться на незнайомого чоловіка.
– Дохтор, певно, дохтор іде. А хто ще? Чекай, Михайлику, я зараз
Старі глииняні миски ревно слідкують у вікно. Їм добре видно важкі нежіночі руки, що безпорадно гойдаються за бабою. Видно зіщулену стайню, яка в запущеній сліпоті мацає собі подвір`я березовим кілком. Дивними їм здаються нерівні клапті іржавої бляхи, якими сяк-так попідтикано підогнилі стіни. Одною такою латкою погойдує вітер, наче б стайня хапалася за простужений поперек.
Знадвору чути: – А що я казав?! Потім знов: – А що я казав?
Вуйна Васюта забігає в хату, щось квапно шукає у миснику, а мені так радо шепче: – Коза вже їсть і кізлєт плекає. Я й`го не хочу у хату кликати. Чекай трішки…
Знов бачу: він переминається коло дров, наче йде, але ноги його не несуть. Щось обзирає, ніби курми інтересується, руки назад розчепірив. Баба доганяє ззаду: – Чекай, щось скажу. На, Федю, пару рублів.
– Ай, лишіть…
– Таже бери. Тий дяковать.
І у жменю йому. А жменя лиш таки замкнулася.
Вуйна Васюта в оправдання, ще з порога по-змовницьки, так голосно шепче (Чи боїться, що той почує? Не бійтеся, як зачув папірчик у руці, то так засеменив по стежці…): – Пішов. Гоноровий! За два рази навіть козу не помацав. Чисто свинський дохтор – уміє їх валашіти, а на козах ніц не розуміється. Я йому не признавалася, що в полудне дала їй трішки лену, а відтак добре напитися тепленького узвару.
Так як ти казав, – трясеться в беззвучному сміхові баба. – То ти мені, Михасю, козу вилічив. І не хитай головою, бо знаю, що кажу. Ти водно до нас на добро приходив.
… А я на радощах дала пару рублів тому. Бо прийшов і ще колись доля може здатися. Як то кажуть, рука руку миє? Так?
– Так, а лице – обидві!
– Ти в мене золотий, Михасю – прожив-бись.