Іван Бойчук
народився 19 жовтня 1974 року в с.Вербовці, Косівського району на Івано-Франківщині. В 2001 році закінчив філологічний факультет (українська філологія) Прикарпатського університету ім.В. Стефаника. Твори друкувалися в журналах “Україна”, “Український засів”, антології молодої поезії “Початки”, альманахах “Прообраз”, “Форма(р)т” , “Гранослов”, збірнику “Привітання життя” та ін.Учасник всеукраїнських семінарів творчої молоді в м. Ірпені з 1995 по 2002 рр. 1998 року став дипломантом міжнародного конкурсу “Гранослов” за збірку поезій “Асиміляція дійсності”. 2001 року став лауреатом видавництва “Смолоскип” за поетичну книгу “THE WALL/СТІНА”. Восени 2002 року у видавництві “Писаний камінь” (Косів) побачила ствіт ще одна поетична книга цього автора – “СІВІЛ. Книга перша”.
Українську літературу минулого десятка літ літературознавці чомусь відносять до такого напрямку як постмодерн. Про доцільність цього можна довго сперечатися віддаючи належне обидвом обгрунтованим сторонам “ЗА” і “ПРОТИ”, як з чисто теоретично-медитаційного трактування (Деріда, Ліотар, Пахаренко), так і практичного застосування (найелементарніший приклад – урок сучасної літератури в ще не геть зрусифікованій школі). Однак то окремішна тема розмови з даної проблеми, навіть не вдаючись в літературознавчі тонкощі, трактування яких на сьогоднішній день не всім поціновувачам “красного слівця”, причому з вищою освітою, під силу. То що вже говорити про пересічного читача, який їдучи в поїзді від нудоти сушить собі голову як промарнувати не перші і не останні кілька годин, пепреглядає (вибачте, але при всій повазі йнакше й не назвеш) не вельми пристойної естетичної вартості видання “третьої полиці”.. І проблема полягає не у дороговизні видань чи інтелектуальному навантаженні, а, радше, у відсутності такого вже призабутого фактору як промовшн. Без сумніву, кожен читач полюбляє те, що йому більше до вподоби, але смаки і мода на все інше буває не тільки швидкоплинна, але й штучно підтримувана. Це вже з часом залишаються ті твори, котрі вкотре перечитуєш, відкриваючи для себе все нову і нову грань прочитаного. В останніх 5-7 років і ця проблема починає потроху налагоджуватись (згадаймо, принаймі, совдепівські варіанти підписки на видання та значну і в той же момент централізовану кількість книжкових магазинів по всій Вкраїні).
В тому руслі можна було б назвати хоча б кілька видавництв: “ЛІЛЕЯ – НВ”, “СМОЛОСКИП”, “КАЛЬВАРІЯ” тощо, видання яких залюбки візьмуть в продаж чи київські “Квадрат”, “Буква”, чи Івано-Франківські “Букініст”, “Українська книга”…
Інша одна з проблем такого ситуативного ставлення до поцінування української книги та її внутрішнього наповнення криється саме в літературних процесах, що відбувалися в нашій державі впродовж 90-х рр ХХ ст., коли була втрачена можливість пропаганди саме української (sic!) книги. Як говорив мій колєга, один поважний чоловік: «На початку дев`яностих в Києві розмовляти українською було, навіть, модно!». Автоматично, – і читати, і видавати, рекламувати книги тощо. Якщо на Заході України ця проблема ще якимось певним чином вирішується, то, скажімо на Сході чи Півдні, – ситуація вкрай не вельми з приємних. І це стосується не тільки літератури у вузькому значенні цього терміну, а й культури мови та мовлення загалом. Прикладів на сьогодні є більш ніж достатньо. – то ж і немає потреби їх наводити.
Однак. варто також константувати що 90-ті роки минулого століття далим українській літературі не одну неординарну постать чи літературний гурт. Сюди можна було б віднести критика Євгена Барана, (Івано-Франківськ), поета Романа Скибу (Львів) з його мистецьким фестивалем «ЛІР», поета Сергія Пантюка (Чернівці),поета, прозаїка, літературознавця, редактора альманаху «Кальміюс», Олега Солов`я (Донецьк), прозаїка-детективіста Андрія Кокотюху (Київ), філософа,поета, одного з організаторів фестивалю молодох поезії «Молоде вино» Максима Розумного (Київ), єдиного (поки що) сучасного неокласика Юрка Бедрика (Київ),чи літературні гурти, які на даний час існують суто на формальному рівні, – «Нова дегенерація» (І. Андрусяк, І. Ципердюк, С. Процюк, – Івано-Франківськ), «Нечувані» (О. Галета, І. Старовойт, М. Савка, М. Кіяновська, Г. Крук – Львів), «Червона Фіра» (С. Жадан, Р. Мельників, О. Нога, – Харків)… Цей перелік імен та прізвищ міг би тривати значно довше,і моє не номінування автури в жодному випадку не мало би розцінюватися як метод виділення одинх над інишими, а радше як підтвердження розмаїтості нашої сучасної літератури, як за своїм лексемно-синтасксичним так і образно-проповідницьким заповненням.
але, за великим рахунком, окрім окремих нововведень в якості форми художнього тексту вона так і нічого на сьогоднійшній день і не внесла. Можливо, як доказ до вищенаведеного трактування маємо велику кількість антологій різноштибного зразка, ту ж таки втечу, в більшості випадків, в підсвідоме творення образів, і літературний та навкололітературний галас впродовж 1991-1994рр. до створення нових мотивів, тем, як і нової якісно-неподібної до сих пір форми твору так і не відбулося. Ми тільки тоді зможемо говорити, про повноцінність літератури і літпроцесу, коли матимемо хоч п`ятьох нобелівських лауреатів в цій галузі, а не лише переклади окремішніх творів на іноземну мову. Сам переклад, – це гарно, але не більше. Це тільки початок для подальшого росту і то при добрих умовах.
Як би там не було, шановні, – живем далі…
