Аделя Григорук,
Доцент, завкафедрою соціально-гуманітарних дисциплін Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва
Думка гранично локалізувати розгляд часу і місця розвитку літературної творчості виникла під тим оглядом, що десять років є не тільки календарною подією, а високим рубежем історії, який заставляє глибоко задуматись над місцем мистецтва слова в духовному дефініціюванні (саме так!) нашого народу. Що ж стосується географічної обмеженості запропонованої теми, то ми маємо чимало аргументів на користь того, що саме на цьому клаптику землі, закинутому між Карпатськими хребтами, справді-бо активно провадиться літературне життя, достойно представлене кількома десятками імен, серед яких поети Тарас Мельничук, Богдан Радиш, Іван Андрусяк, Іван Бойчук, Дмитро Арсенич, Василь Гостюк, Микола Близнюк, прозаїки Ярослав Гавучак, Василь Шкурган, Василь Бович, Галина Курищук, нарисовець і публіцист Василь Глібчук, драматург Микола Чорнокниш, есеїст, дослідник гуцульського фольклору Іван Мисюк.
А ще – Іван Малкович, Василь Герасим’юк, Віра Вовк, Тарас Девдюк, Марія Влад, Роман Іваничук, які хоч і не живуть на Косівщині, але тісно зв’язані зі своєю вітцівщиною, що живить їх творчість, надихає й напуває цілющою снагою.
За словами того ж Тараса Девдюка, “феномен косівський – це реальність без зайвої пихи, … всеприсутність в українській літературі з могутнім впливом на її подальший розвиток групи письменників, у текстах яких не БУЛИ, а Є збережені та якісно унормовані естетичні цінності, взаємодоповнюється і взаєморозв’язується Матерія Знаку – від найглибшої структури (текст програми) до верхньої шалі поверхової структури літературного дискурсу” [1].
Наскільки готові ми сьогодні осмислити всі сторони цього багатогранного процесу? Повну відповідь на це запитання можна було б дати, лише проаналізувавши творчість всіх авторів, що причетні до заявленої теми. На жаль, в межах лекції зробити це неможливо, неможливо навіть вділити окрему увагу достатньо помітним публікаціям останніх років – настільки широким потоком іде тепер літературна продукція. Тож мусимо обмежитися лише міркуваннями узагальнюючого характеру, зупиняючись на деяких сторонах творчості письменників, що видаються нам прикметними і вимальовуються як характерні в літературному дискурсі.
Яскравою рисою мистецтва 90-их років є стрімке звільнення від тягаря методу соціалістичного реалізму з його обов’язковим домаганням зображення життя в його комуністичній перспективі, а літературного героя – як типового представника робітничо-колгоспних мас з необхідним набором притаманних рис: радянський патріотизм, інтернаціоналізм, соціалістичний гуманізм і т. д.
Глобальні потрясіння від розпаду комуністичної системи не просто резонували на Косівщині, – вони збудили громадську свідомість, соціалізували в найвищому розумінні всі верстви населення – від найменших дітей до немічних дідів, викликали потребу в орієнтирах для національного самовизначення.
Чи не найважливішу роль в цих процесах відіграли літератори Косівщини. І якщо теорія літератури перманентно ставить проблему місця й ролі мистецтва художнього слова в житті суспільства, то 90-ті роки дають пряму й однозначну відповідь на це запитання.
Повернувся на Косівщину Тарас Мельничук. Його слово на всенародному вічі при величезному – більше десяти тисяч! – здвигові людності, його виступи в пресі, на телебаченні, вихід книги “Князь роси”, удостоєної в 1992 р. Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка, – це знакові події в історії краю, вітчизни та літератури. Тематичний діапазон письменника охоплює низку різноманітних тем – і насамперед гостре неприйняття тоталітаризму, протест проти знеособлення людини в авторитарному суспільстві. Емпірична біографія поета давала йому можливість зі знанням справи говорити про колючі дроти обмежень креативної й людської свободи, про сторожових концтабірних вівчарок, що пильнували кожен недозволений крок вправо чи вліво, позбавляла Мельничука страху залишитися непочутим, вклала в його уста високий логос температури природної магми.
Ліричний герой Тараса Мельничука, ідентифікований з “Я” самого автора, абсолютно позбавлений характерних типізованих рис, до оскомини “заспіваних” радянською поезією. Це індивідуалізована особистість, зі складним внутрішнім світом, не закріпачена догматикою та ортодоксією, з визначеним морально-етичним кредо і відтак не зломлена духовно.
Нам необхідно дещо більше затримати увагу на творчій особистості Мельничука, позаяк література Косівщини як явище стає зрозумілою й окресленою в своїх визначальних параметрах саме через призму його поетичних досягнень.
Громадянсько-патріотична тематика, проблеми відновлення державності України, пробудження національної свідомості, повернення історичної пам’яті, а звідси – певна публіцистичність художньої мови, декларативність вірша, ідейна заангажованість, необхідність політичної визначеності, властива творам Богдана Радиша, Василя Глібчука, Богдана Романишина, Ярослава Гавучака, Василя Бовича та інших не викликали б негативної оцінки навіть рафінованої критики, що понад усе цінує в мистецтві естетичні вартості, а всяку закоріненість в життєвий грунт розцінює як mauvais ton саме тому, що в першу чергу Тарас Мельничук як титульний поет третього тисячоліття через означену тематику сам активно заманіфестував свої погляди на суспільство та державу, свою роль українського поета в боротьбі за незалежність України. І цю думку, як одну з основних, хочеться особливо підкреслити.
Розглянемо ще одну особливість, що визначає хід літературного процесу на Косівщині. Останні десять років, напевно, ніде так наочно не виявляють загальної соціально-економічної кризи, як на цих теренах. Розвалені (і в буквальному сенсі також) промислові та сільськогосподарські підприємства, малоземелля, складна демографічна ситуація, позамежова пауперизація населення, масштабні екологічні проблеми, інфантильність владних структур – і все це далеко не повне перечислення – здавалось би, повинні повністю паралізувати духовне й інтелектуальне життя краю, звести потреби людини до конвульсивних потуг виживання, а всі її помисли сконцентрувати на шматку хліба насущного. Але що ми бачимо? Якраз в це неспокійне десятиліття одна за другою появляються книги знаних і зовсім молодих авторів, публікації в місцевій, обласній, столичній та закордонній пресі. Серед них – “Князь роси”, “Чага” Т. Мельничука, “Депресивний синдром”, “Отруєння голосом”, “Шарґа”, “Дерева і води”, “Повернення в Галапагос”, “Сад перелітний”, “Літпроцесія” Івана Андрусяка, “Щедре світло землі”, “Сподівання і сум”, “Сльоза на камені”, “Чумацький віз”, “Між ударами серця”, “Притчі”, “Різдвяна пава, або Тріє царі”, “Добре слово – соловейко, а недобре – ворон” Богдана Радиша, “Карпатські легенди” й “Дідова сопілка” Ярослава Гавучака, “Окрилені гори”, “Олекса Довбуш”, “Сонцевіри”, “Чугайстрова криниця”, “Чудасія” Миколи Близнюка, “А липи цвітуть”, “Сонце на хмарах” Василя Гостюка, “Свічка зі снігу” Людмили Малкович, “Стіна” Івана Бойчука, “Відбитки часу”, “Намисто колібрі”, “Стозвуки”, “Рух зірок” Дмитра Арсенича, книги невтомного фольклориста та автора есеїв про народних митців Косівщини Івана Мисюка “Не хилися, червона калино”, “Скарби сонця”, “Казки, народжені у вогні”, “Дивосвіт”, “Різець творить казку”, “Гуцульські перлини”, “Весілля на Гуцульщині”, “Світлиця душі”, “Гірська веселка”.
Навіть цей далеко іще не повний перелік дає уяву про креативні процеси народження нових імен, каузально-генетичний план мистецького руху на Косівщині.
Видається очевидним, що закони декомпенсації знаходять реальне вираження в могутній потузі руху, непереборності творчої особистості в її намаганні до самореалізації – ars longa est!
До літературної скарбниці Косівщини поза всяким сумнівом належать книги найкращих українських авторів Василя Герасим’юка (“Осінні пси Карпат”, “Серпень за старим стилем”), Івана Малковича (“Із янголом на плечі”), поезії Віри Вовк та роман “Космацький ґердан” Р. Іваничука.
Незважаючи на те, що ці книги належать до різних родів і жанрів літератури, а кожен автор володіє власним, притаманним лише йому стилем, визначимо те основне, що, на наш погляд, їх єднає. Це, в першу чергу, відсутність прямосмислового охоплення дійсності, натуральності малюнка, пейзажного самовдоволення. Couleur local – місцевий колорит – не домінує як виграшна екзота, а приявний рівно настільки, щоб читач міг увійти в предметне середовище зображуваного, бо головне для авторів – образна кристалізація найважливіших питань життя, глибинне філософське осмислення сущого, есхатологічні проблеми кінечного й вічного.
Вражає стереоскопічний ефект поезії Василя Герасим’юка: конкретне явище він бачить у синхронічному й діахронічному зрізах водночас (“Коса”, “Пастка танцю” – збірка “Серпень за старим стилем”).
Третьою важливою особливістю літератури Косівщини є те, що вона не є явищем марґінальним, “кололітературним”, – швидше навпаки, значна кількість творів, написаних косівськими авторами, стали здобутком нашої національної літератури.
І якщо звання та відзнаки здатні на тотожне виявлення міри художніх досягнень (хоча особисто ми цього не стверджуємо), то наведемо хоча кілька прикладів для ілюстрації:
- Тарас Мельничук – лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка.
- Василь Герасим’юк – лауреат Державної премії ім. П.Г. Тичини.
- Іван Андрусяк – лауреат літературної премії ім. Б. Нечерди 2001 рік.
- Іван Бойчук – дипломант Міжнародного конкурсу “Гранослов”, лауреат премії видавництва “Смолоскип”.
- Богдан Радиш – лауреат літературної премії ім. Василя Стефаника.
- Іван Мисюк – лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. Ми-рослава Ірчана та премії ім. М. Підгірянки.
- Дмитро Арсенич – лауреат премії ім. Михайла Павлика.
- Микола Близнюк – лауреат пресії іь. Михайла Павлика.
В 1996 р. в Коломиї заснована літературна премія “Князь роси” ім. Тараса Мельничука, лауреатами якої за 2001 рік стали відомі письменники Дмитро Гриньків, Ярослав Дорошенко, Василь Кухта.
Окреслена піраміда репутацій доповнюється всезагальним визнанням редакторської (редагував книгу “Князь роси” Тараса Мельничука, за що був звільнений з роботи з видавництва “Молодь”, книжка в його редакції здобула через якийсь рік Шевченківську премію) та видавничої (“А-ба-ба га-ла-ма-га”) діяльності Івана Малковича.
І, звичайно, всеукраїнська (і не тільки) популярність пісень Василя Гостюка “А липи цвітуть”, “Де смереки стрункі”, “Віхола”, “Грає листопад”, “На водопаді”, “Почекай до літа”, – ці та інші вірші, покладені на музику заслуженим артистом України, композитором із Косова Остапом Гавришем, звучать на весь світ у виконанні народних артистів України Назарія Яремчука, Іво Бобула, Лілії Сандулеси, Надії Шестак, Віталія та Світлани Білоножків, Василя Зінкевича. Поетичні тексти Гостюка увібрали в себе традиційні риси українського пісенного жанру, доповнились новою стилістикою, і тому вигідно відрізняються від шлягерів-одноденок, які нічого не дають ні уму, ні серцю. Можна без перебільшень стверджувати, що в Україні Василь Гостюк на нинішній час першорядний поет-пісняр.
І ще одна, четверта, важлива заувага. Аналізуючи літературні твори авторів Косівщини, важко не помітити їх стильову й естетичну багатоманітність. Одні з авторів мають усталену традиційну манеру письма, інші – особливо ті, що прийшли в літературу в 90-ті роки й увійшли в постмодерновий мистецький формат, – відзначаються новою стилістикою, новим художнім освоєнням реальності.
Тут варто спинитися на трьох основних постатях, імена яких достатньо відомі, – Іван Андрусяк, Тарас Девдюк, Іван Бойчук. “Вербовецький феномен”, як дефініціював це явище О. Єшкілєв. На прикладі творчості цих авторів прослідковуються яскраві зміни, що характерні для української літератури загалом.
Це, по-перше, зміна в характері літературного героя. Вище було сказано, що на зміну типовому героєві в мистецтво прийшов індивідуалізований образ, рефлексуючий, самозаглиблений, з високим інтелектуальним рівнем розвитку.
Образ саме такого героя виводять в своїх текстах Іван Андрусяк, Тарас Девдюк, Іван Бойчук. Однак їх герої не є надломленими, внутрішньо ущербними – вони шукають, намагаються позиціювати себе в суспільному та етичному просторі. Складне внутрішнє життя ліричного героя творить високу напругу поетичної артикуляції, що його виражає. Цікаві ремінісценції, образний звукопис, багаті асоціативні ряди – ці та інші художньо-естетичні категорії мають стати предметом окремої розмови. Зауважимо лише, що, на наш погляд, саме карпатська енергетика, здорова близькість до натури, яка, до речі, окремими яскравими штрихами таки малюється в текстах “вербовецької трійці”, не дає молодим авторам спокуситись тотальним нігілізмом та зоїловою деструкцією. Їх поетичний доробок якраз і позначений тим, що естетична складова щоденного візуалу надійно пересувається до галузі “живого життя”.
Окремо кілька слів мовимо про дитячу книжку на Косівщині, про цю “попелюшку літератури”, за висловом болгарського професора Маргарити Славової, яка виказує рівень турботи про духовне формування підростаючого покоління зі сторони держави та суспільства. Мусимо з жалем констатувати той факт, що дитячої літератури як такої на Косівщині, як загалом і в усій Україні, немає. Для дітей пишуть всього чотири автори. Сумарно це вісім книжок – “Чугайстрова криниця”, “Чудасія”, “Художник Мурчик” М. Близнюка, “Хитрий котик Василько” Богдана Радиша, “Лісова виставка”, “Відгадай” Дмитра Арсенича, “Веселі гуцулята”, “Довбушеві скарби” Володимира Григорака, що вийшли останнім часом (1996 – 2001 роки) у косівському видавництві “Писаний камінь” невеличким накладом, засвідчивши лише номінальну приявність дитячої тематики в літературному процесі. Значнішого тиражу автори дозволити собі ніяк не могли через причину всім відому і до буденності банальну – відсутність коштів. А такі меценати, як Михайло Павлюк з Кут, що розуміє проблеми літераторів і чим може допомагає їм, в нашому краї поодинокі, тому й не можуть гуцульські діти ні в садочку, ні в школі взяти до рук дитячу книжечку, написану для них поетом-земляком і насолодитись гарними віршами та барвистими малюнками, зробленими художником-ілюстратором Ольгою Яремчук. Соціокультурний стан дитячої книги на Гуцульщині показує гостроту проблем у всеукраїнському вимірі. Повна неувага до цієї важливої літературної галузі загрожує в майбутньому обернутися душевною черствістю та моральною інфантильністю тих, кого державні чільники у визначені календарні дати із зворушливим тремтінням в голосі іменують майбутнім нації і тут же забувають на всі решта дні року.
Короткий огляд літературного процесу, що протікає на Косівщині, ми аж ніяк не намагаємося звести до спроб якось визначити цю суперечливу й поліфонічну єдність чи виразити її в зручній формулі. Це неможливо зробити хоча б з тієї причини, що поки що в ньому чітко не вимальовується головна ознака, а без цього, як відомо, дефініції неможливі. Звичайно, в якості визначальних можна було б розглянути найрізноманітніші аспекти – світоглядні, соціально-політичні, психологічні, естетичні, стилістичні і т.д., однак всі ці визначення мало сприяють пізнанню даного художнього феномену, і через те на нинішньому етапі його слід розглядати як динамічну систему різних компонентів і рівнів, що в одних випадках взаємообумовлюються і взаємодіють, а в інших – існують цілком автономно.
При цьому слід відзначити, що в літпроцесі на Гуцульщині (як і в мистецтві загалом) більш динамічною є змістова сторона, безпосередньо зв’язана із суспільно-історичними та соціальними процесами, що виявляється в багатоманітній тематиці художніх текстів, їх мотивах та проблематиці. В той же час сторона формальна (жанри, композиція з усіма її елементами, мова -прозова чи віршована, способи викладу матеріалу, образотворчі засоби тощо) виявляє більшу автономність і певне тяжіння до консервації, до конвенціональності. Суть її в тому, що жанрові форми, сума прийомів та ін., вироблені методом реалізму, внаслідок довгого їх використання стали достатньо звичними як для авторів, так і для їх читачів, і легко, з “півслова” сприймаються навіть пересічним споживачем художньої продукції. Ця конвенціональність підпорядковує смаки і визначає естетичні оцінки, а в кінцевому результаті породила певну замкнуту, зручну і зрозумілу художню систему, яка в багатьох випадках все більше віддаляється від плину життя, все більше втрачає здатність до її адекватного відтворення. Через таку консервативність сприймання нові форми освоєння дійсності, запропоновані Т. Мельничуком, І. Малковичем, І. Андрусяком, І. Бойчуком, Т. Девдюком, зустріли нерозуміння, розгубленість, а інколи й повне неприйняття не тільки серед певної групи читачів, але й в середовищі деяких професійних літераторів. Відзначаючи таку опозиційність сприймання, приходимо до далеко не нової думки про те, що мистецтво кожної наступної історичної епохи заперечує форми і способи художнього освоєння дійсності попередньої, однак поступово неминуче приходить до створення власної конвенціональності, проти якої, в свою чергу, виступає мистецтво наступного історичного періоду, – і так без кінця.
Складність літературного процесу на Косівщині великою мірою виявляється в організаційній неоформленості митців слова. При такій кількості автури, оприявленій в різних літературних родах та жанрах, кожен з письменників живе й виживає відособлено, покладаючись лише на самого себе, на власне розуміння художніх вартостей та одноособову (знову ж таки лише свою) оцінку власних досягнень. І якщо, до прикладу, майстри декоративно-прикладного мистецтва ще в 1945 році згуртувалися в секції Спілки художників України, то письменники тільки в серпні 2002 р. під орудою поета Богдана Радиша створили Асоціацію літераторів Косівщини – згромадження абсолютно незалежне від офіційно діючих Спілки письменників України та її правління. В Асоціації багато планів на майбутнє, а найперше – піднесення рівня мистецьких творів, якості друкованої продукції, прагнення домагатись, щоб художнє слово з Косівщини звучало по всій Україні та за її межами, подолання власної загерметизованості з допомогою різноманітних мистецьких акцій, які б отримали громадський резонанс.
Здійснення повнішої інтеграції в загальний літературний процес України можливе за умови, коли до справи візьметься й літературна критика і на добротному професійному, а не аматорському рівні розгляне й проаналізує хоча б найприкметніші сторони літературного життя на Косівщині, об’ємність мистецьких явищ, оригінальність творчої практики. Публікації такого характеру, рецензії на нові видання, надруковані у відомих часописах “Літературна Україна”, “Гуцулія”, “Сучасність”, “Дзвін”, “Українська мова та література” й інших розкрили б перед українським читачем на наших теренах та за межами України здобутки художнього слова цього унікального регіону.
Завершуючи, наголосимо, що література Косівщини – це феноменальне явище в мистецькому дискурсі України зі своїми іманентними закономірностями, особливостями ідейно-художньої структури, поліваріантністю естетично-стильових рішень, багатим комплексом рис і властивостей, що виявляються в різноманітності конкретних явищ.
С П И С О К Л І Т Е Р А Т У Р И
- Де Вдюк Тарас. Коломия – не помия, а Франківськ – не місто // Гуцулія. – 2000-2001. – Ч. 127-130. – С. 33.
- Гегель Г.В.Ф. Естетика: В 4-х т. – М.: Искусство, 1968 – 1972.
- Glowiński M, Okopień – Slawińska A, Slawiński J. Zarys teorii literatury. – Warszawa, 1972.
