Анна Харченко
Воробйов М. П. Оманливий оркестр (Конфігурації): Поезії, щоденникові записи. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2006. – 192 с.
Щоб об’єднатися із простором,
треба заповнити його собою.
М. Воробйов
Художній простір сучасного поета Миколи Воробйова – простір багатовимірний, глибоко метафоричний, тому це простір для втаємничених у логос. У ньому представлені різні літературні амплуа поета: від “слуги півонії” (самовизначення), “чорторийського блукальця”, “доглядача фіалок і води”, “хранителя променів і ожини” (визначення В. Моренця)1 до “видатного лірика і гуманіста”2 . А, може, і навпаки. Проте всі літературознавці говорять про натурфілософську основу світогляду та особливо тонке світло- та світовідчуття поета Миколи Воробйова як представника Київської поетичної школи.
Що ж спонукало автора у новій книзі “Оманливий оркестр (Конфігурації)” поєднати щоденникові записи із поетичними текстами: експеримент pro forma чи кон’юктурне втягання в “еру документалістики”? Найімовірніше, ні те, ні інше, а гостра внутрішня потреба поета вимовити досі не сказане те, що завжди було між рядками його поезії, але прочитати це міг далеко не кожен. Це потреба “оголити душу”. Потреба сповіді.
“Конфігурації” М. Воробйова – конфігурація двох текстових площин: поетичної і щоденникової, тому нам важливо побачити, як вони взаємодіють, конфліктують чи творять єдине композиційне і смислове ціле. Літературознавець Тарас Гук у рецензії “І останні стануть першими…” пише: “Оманливий оркестр” – прегарний кентавр. Тут гармонійно поєднані щоденникові записи та вірші”3 . Проте, на мою думку, це далеко не гармонія, більше того – це текстова конфронтація. Обидві конфігурації тексту сконструйовані одним творцем-стилістом, тому єдині стилістично і композиційно. А от щодо єдності смислової, то вона не просто контрастна, а подекуди навіть контроверсійна. Послуговуюсь у цьому випадку одним із найпростіших способів декодувати авторський задум – не нехтувати заголовком. І, о свята простота, все починається із голови. Оркестр – злагоджена поліфонія, а отже, гармонія звуку, думки, почуттів. Але сам автор називає його оманливим. І справді, поетичні твори сповнені спокійної, живописної метафорики споглядання, тоді як щоденникові записи – сплав гіркого досвіду приватного життя і факту суспільної реальності (“Кінець голодуванню. Їдемо в Софіївку будувати корівник” (С.51), або “Нема роботи. Пішов у міліцію. Дали 93 копійки, аби доїхав, і нагодували борщем – це вперше за останній місяць” (с. 30) чи авторпортрет: “У куфайці, що з неї виглядає вата, в полатаних черевиках, зверху намащених смолою, з білим рушником на шиї замість шарфа” (с. 25). І в цей час, незважаючи на такі зневажливі для людини деталі суспільно-побутового життя (чи скоріше існування), жодної краплі зневіри, песимізму чи ще будь-якого -ізму, а тільки уважне споглядання і спокій душі, якому б міг позаздрити сам Будда:
Сховався у жоржинах глечик,
а глечик той, як вечір із зеленою бородою,
п’є молоко ліловими устами (с. 32),
або
В останніх факелах дороги.
Останній лист тобі й мені,
Ще промайне вогнем корогва
І проростуть дощами дні (с. 33)
Щоб продемонструвати цю текстову конфронтацію, треба без зайвих слів навести запис, що передує цій поезії: “Працюю кочегаром у лікарні” (с.31). Не можна оминути і того факту, що іноді доволі складно відмежувати поетичний текст від щоденникового запису, бо відчувається єдине стилістичне тяжіння автора над текстом і тому невловимою стає межа. Але, згодом, розумієш, що ця межа – не важлива, а, може, теж оманлива. Адже Микола Воробйов у книзі “Оманливий оркестр. (Конфігурації)” демонструє ідею, за якою творчість оригінальна – це теж щоденник, але життя внутрішнього, творчого, це щоденник думок, емоцій, почуттів, фантазій, і предметом оповіді маємо не дискусійний суспільно-політичний та історичний-істеричний простір (“В країні диких звірів нічого не відомо про людей / в кого я не запитував / ні не зустрічали…”), а простір космічний, тобто світ природи і людини. Тому і образами його щоденника є “мале озерце при болоті” та “піщана тиша”, “шарудіння попелу” і “діаманти на листі”, “білий метелик” і “найбіліша чапля” чи навіть одне крильце цього білого метелика. Тому рецензована книга М. Воробйова – це щоденник-як-творчість і творчість-як-щоденник. До слова зазначу, що подібний погляд на щоденник, під яким розуміється вся творчість письменника, в українському літературознавстві має Ростислав Чопик, зокрема під таким кутом зору він бачить творчість І.Франка: “Ось таким Дневником є вся творчість Франка. У своєму дослідженні я відстежую власне “буденне життя тої “божої іскри”, показую, як, крок за кроком, реалізується творча засада, сформульована письменником “в юні дні, дні весни…”4 .
Щоденникові записи М. Воробйова одночасно поєднують у собі декілька моделей автовираження. Це і щоденник-як-самоамнезія, тобто один із можливих способів відпустити спогади, бо “дні наші кращі ті, що в сльозах, бо не жалкуєш за рабством днів” (с. 143). І щоденник-як-мистецтво, тобто “реалізація прихованих моделей душі” (с. 146). І щоденник-як-цитатник думок друзів і не зовсім друзів, думок-себе. Тільки одна, традиційна для жанру щоденника модель щоденника-як-сповіді поетом не використана. І пояснення цьому знову ж шукаємо у тексті, де автор через афоризм-філософему стверджує: “означення будь-чого через слово є кліткою” (с. 139). А відтак домислюємо, що і сповідь через щоденник насправді є кліткою сповіді, кліткою думок, емоцій. Зовсім інша справа – метафора, вона здатна прорубувати грані будь-якої клітки, бо є, в розумінні М. Воробйова, першосутністю речей: “Слова і кольори – це символи зашифрованих сутностей / метафора розшифровує їх і повертає їм, а отже, і нам / їхнє первісне значення” (с. 147). А тому сповідальні мотиви Воробйова-поета маємо радше шукати у поетичній площині “Оманливого оркестру”, аніж у мемуарній.
Белетристична частина конфігурацій – це поезія максимально сконцентрованої думки у поєднанні із оригінальною авторською метафорою, яка, на думку побратима по Київській поетичній школі В. Рубана, є запорукою творчої індивідуальності: “Індивідуальність митця можна визначити лише при наявності оригінальної метафори. Що таке метафора – про це не знають навіть ті, хто її благополучно творить. Це осяяння чи стан самовираження при органічному володінні мовою”5 . Метафори у Миколи Воробйова є своєрідними відгадками дійсності, адже поет дотримується думки, що митцю не треба щось знати напевне, а кожного разу відгадувати дійсність, “бути змієм свого Я”. І ці відгадки дійсності у нього найнесподіваніші, якщо несподіваність має ступені порівняння:
За мною йшла свобода
А я тікав від неї бо знав що наша зустріч –
то мій останній день свободи (с. 106).
Дослідники неодноразово вказували на алогічність цих поезій, але залишали непоміченими глибоко вмотивовані зв’язки між компонентами цієї алогічної побудови, тому правильніше творчу методу М. Воробйова назвати оксюмороном “алогічна логічність”.
Поетична площина “Оманливого оркестру” двожанрова, поет версифікує верлібром та поезією у прозі. При цьому своїм верлібром автор торкається проблем світобудови і природної сутності людини, це вірші про світло і тінь, людей, маски, мушлі… Натомість у поезії в прозі йому не вдається уникнути суспільно-політичної тематики, хоч він і бачить її крізь призму історіософії (“Нема переможців над нашу славу, але й нас немає, коли ми всі за меч беремось і клоним його до землі. І хто б там один у славі не йшов – немає його через наші похилені спини” (с. 63)). Згадана вище конфронтація тексту іноді досягається через антитетику, тобто діалектичне поєднання високого і приземленого, художнього і прагматичного (хоч і документально-біографічного). Так, один із записів констатує: “Мокре листя дивиться у мокре дзеркало листя. Микола написав з Чигирина, що продав мої черевики за 7 крб. Вишле” (с. 50).
“Оманливий оркестр” – не тільки вдалий експеримент із формою, а й незвичайна еклектика художнього і документального, вигадки і факту, метафори і предметності, сплав якоїсь дивної, первісної вмотивованості із позірною абсурдністю та алогічністю. Кожне нове прочитання буде новим відкриттям Воробйова-гуманіста, бо тільки справжнє щоразу відкривається по-іншому. Бо “лише покидаючи дім, можеш ще раз повернутися до нього”.
ЛІТЕРАТУРА
- Моренець В. Хранитель променів і ожини. // Воробйов М. Слуга півонії: Поезії. – К.: Вид. центр “Проствіта”, 2003. – С. 9.
- Там само.
- Гук Т. І останні стануть першими…// Книжковий клуб плюс. – 2006. – № 7 – 8. – С. 22 – 23.
- Чопик Р. Про читання Франка або як обійтися без “Коду да Вінчі”. // Дзвін. – 2006. – № 8. – С.71.
- Пастух Т. “Верлібр – це віртуозна імпровізація професіонала”: Розмова з Василем Рубаном. // Дзвін. – 2006. – № 1. – С. 122.
