Орися Яхневич. Крізь час і простір: Поезії. Вибране / Передмова Петра Сороки. — Тернопіль: Джура, 2005. — 236 с.
Поетичне вибране Орисі Яхневич ще раз переконує мене, що у поезії, крім самої поезії, головним залишався і залишається високий дух. Ми можемо говорити про поезію що хочемо і як хочемо; ми можемо висловлювати свої міркування про те, що є поезія і чим вона є; ми можемо сперечатися про межу естетичного у поезії; давати безапеляційну оцінку тим чи іншим авторам. Але в якийсь із моментів з’являється книга, і всі наші мудрі й доречні розмови/суперечки про поезію і поетичне стають смішними і непотрібними. А все тому, що автором цієї книги є людина, яка своїм життям, своєю долею завдає поразки голій естетиці й вкотре доказує літературним хомам–невірним, що Автор нікуди не подівся, що всі плітки про його смерть перебільшені, і що саме він — Автор — є головним естетичним критерієм написаних ним же книг.
В оцінці снобів і голих естетів книжка Орисі Яхневич звичайно що не є поезією. Ще би — Єйтс, Еліот, Паунд, Тичина, Стус, Бродський — і раптом якась Яхневич зі своїми болями–піснями, напівдилетантськими і такими одноманітними. Але інколи треба мати мужність заявити, що саме така поезія, яка виходить/народжується з–під пера Орисі Яхневич, і є тим глибинним сенсом, яким сповнюється людина, читаючи ці прості і нехитрі (“невибагливі” за Дмитром Павличком) вірші:
Яка вже я там поетеса!
Талант?.. То від неба й землі.
…Як милиці “кину” й протези —
Ви пам’ятник здвиньте в селі…Назвіть моїм ім’ям дорогу,
(Що рівна була і крута) —
Та низько вклонитися Богу
За втрачені в стінах літа…О, кращої долі не хочу,
Ніж знати, мої земляки,
Що в спеку, у дощ чи в порошу —
Я з вами на вічні віки!..
(“Кращої долі не хочу…”)
А все тому, що правда слова в Орисі Яхневич підкріплена правдою її життя. Колись Юрій Тинянов, задумуючись над феноменом Сергія Єсєніна, твердив, що неймовірний успіх поезій останнього зумовлений тим, що правда його віршів підкріплена кров’ю поета.
Я вже не нагадуватиму про драматичну долю Орисі Яхневич, яка з малих літ бореться з важкою недугою. Зрештою, а чому б не нагадати. Людина має здатність забуватися, думаючи, що її здоров’я і успіх — це само собою зрозуміле, тоді вона й веде себе як “временщик” (у житті, у слові, у поведінці, вчинках etc.), забуваючи, що все в ній визначене і дароване, все записано у книгу життя… Головне ж, не розгубити, не пропустити, не збайдужіти, не розучитися любити:
Не шукаю доріг, рівних плаїв, стежок
До людських добрих, ніжних сердець.
По тернистих кущах, по ярах, рівчаках…
Я іду! Я біжу — навпростець!..
Зустрічайте мене! Я бджолою лечу!..
Все, що маю, віддам до краплини.
Меду з серця свого наточу —
Щоб солодкі були наші днини!..
Гей, радійте мені! Я — це вісник тепла.
В моїм серці — любові по вінця.
Бо для вас, для людей я жила,
Добра фея з гірської провінції.
(“До людей”)
Багато віршів Орисі Яхневич сповнені молитвами, власне, вони і є поетичною молитвою ( перший розділ книги так і називається “Дякую Богові”), частково десь має рацію Петро Сорока, наголошуючи у передмові до книжки про літургійність релігійних віршів Орисі Яхневич.
Мене захоплює ця книжка життєстверджувальним пафосом і любов’ю. Власне, тими рисами, які сьогодні чомусь приховуються людьми (я не вірю, що вони позбавлені цих відчуттів). Так, ніби не мода на любов. Саме такі книги і повертають людину до справжнього у ній — до душі, яка, можливо, інколи дрімає, але ніколи не погодиться з думкою, що їй немає місця у світі людей. І це найважливіший висновок, з яким щедро ділиться і не боїться його повторювати “добра фея з гірської провінції”, поетеса високого духу і люблячої душі Орися Яхневич.
Євген Баран
