Богдан Радиш–Маринюк. Гуцулівія: Поезії. — Косів: Писаний Камінь, 2006. — 188 с.
Про кого з прикарпатських авторів можна сказати “гуцульський поет”, так це про Богдана Радиша–Маринюка із Косова. Перша поетична збірка цього автора вийшла ще 1979 року і називалася “День творення”. Поетичний дебют був пізнім, у 45 років. За цей період у поетичному доробку Богдана Радиша–Маринюка близько 20 поетичних книг і тема Гуцульщини у них є наскрізною. Ось і остання, за часом виходу, поетична книга Богдана Радиша–Маринюка має назву“Гуцулівія”. До слова, коли поета запитували, чому саме “Гуцулівія”, то він відповів просто: “Це моє. Так мені воно бачиться”:
Не приказка, не казка, не прислів’я,
Не королівство злого короля,
А серед снів легенда — Гуцулівія,
Під місяцем — вода, вогонь, земля.
(“Гуцулівія”)
У книзі три великих розділи: “Вино з цвіту папороті”, “Мандрівка містом білого місяця”, “Жила–була байка”. Об’єднує всі ці розділи тема, настрій, домінування побутово–географічної деталі, конкретика адресата (мова не про присвяти: просто конкретна історія звучить як звертання до конкретного слухача).
Збірка позбавлена яскравої метафорики і образності, за фольклорним мінімалістським письмом, скупою образністю, простою ритмікою і небагатими римами (цим Богдан Радиш наближається до традиції поетів–примітивістів), криється глибокий пласт народної культури, нерозгубленої, нерозтраченої автором.
Сюжетна канва поетичних творів Б.Радиша–Маринюка нагадує нам казкові, легендарні, напівлегендарні розповіді, притчеві історії з подвійним підтекстом.
За простими пейзажними картинами проглядає універсальність і космічність поетичного бачення.
Більшість поетичних історій, розказаних Б.Радишем–Маринюком, оповиті легким флером гуцульської містики (з її відьмами, мольфарами, чугайстрами). І дуже часто конкретні герої цих оповідок нагадують нам гуцульських казкових персонажів. Вдале поєднання світів у поезіях Б.Радиша–Маринюка: ірреально–реальне плетиво не зачаровує, а втягує читача у світ, сповнений чарів, пастельних пейзажних інкрустацій, ностальгійно–елегійних тонів, екзистенційної туги. Вміє автор бути іронічним і сатиричним, особливо у творах з яскравим публіцистичним акцентуванням на проблемах нашого сьогодення. Все у цих віршах витримано у дусі народних традицій — і зміст, і форма, і, найголовніше, — та загальна оцінка в суспільній ситуації чи характерові персонажа, пропущеного крізь призму народного ставлення.
Таке вміння повертати читачів до першовитоків, така відданість і вірність вітцівському краю дає повне право назвати Богдана Радиша–Маринюка народним поетом.
Євген Баран
