… ще один запис до власного щоденника…

Баран Є. Читацький щоденник — 2005. — Тернопіль: „СорокА”, 2006. – 104 с.

Баран Є. Навздогін дев‘яностим… /Проза бібліофіла (Серія „Інша критика”). — Івано-Франківськ: Типовіт, 2006.  — 200 с.

Не люблю я критику, особливо ту, що стосується українського літературного поточного процесу. І справа не в тому, що вона не хороша чи не фахова, — просто вже якось традиційно так склалося, що колеги по перу, пишучи рецензії на книги інших колег по перу, говорять як про мертвих — або добре, або (самі знаєте що). Та й, врешті, і сама літературна рецензія останнім часом звелася на пси і вже не зовсім рецензія, а хіба що думки з приводу. А хіба може бути розмова однієї живої істоти (людини-критика) щодо іншої живої істоти — книги (мається на ввазі  традиційне твердження, що художні твори живуть поміж нас тоді, коли вони не тільки прочитуються, жваво обговорюються, а й закарбовуються в підсвідомості, про що в творах неодноразово твердили і твердять письменники-фантасти) результативною, коли тої розмови фактично не відбувається?

Парипа І. Із циклу “Косівські задвірки”

Парипа І. Із циклу “Косівські задвірки”

А хіба може бути розмова про поетичний, прозовий та інші тексти, що є складовою тих же книг, безвідносно до табуйованих міфологем про „священних корів” в українській літературі об‘єктивною, а не лише письмововиявленням амбіцій єдного творчого Ego щодо іншого — теж Ego? Надто вже слизькі питання, на які можуть бути безліч відповідей з науковим чи цитатним фактажем від полярного „Так” до полярного „Ні”. Хоча в результаті вони теж нічого не дадуть, бо ж література й надалі йтиме своїм шляхом, незалежним від з‘яви одиничних клясиків (від слова кляса чи класно) чи їхньої творчої лепти. Нічого не змінилося й нічого не зміниться. Таке вже воно, аж надто сумне, наше мітописання. Єдине, що може з‘явитися в даному дискурсі — так це сам дискурс, справді літературний дискурс, якого вже на території нашої держави не було майже століття. „Уважний читач” одразу заперечить, мовляв, як щодо шістдесятників чи дев‘яностиків? Але ж то зовсім інше русло розмови, бо одні боролися за вільне українське творче слово, будучи при цьому мучениками (не в плані Гулагу, Сибіру, „чорних воронків”, а страшніше — в плані свідомості, страху, свідомого побору страху, пишучи такі твори), інші, маючи повну свободу дій, длубалися в своєму… герметизмі без толку, а згодом робили з мухи слона маревно сперечаючись, кого ж то причислити до сонму числівника „90” або ж хто маргінальний, а хто центровий в літературі. Так, то зовсім інше русло розмови, бо одні знали куди йти і що їм за те буде, — інші ж не знали що з тим робити.

Не люблю я критику, особливо ту, що стосується українського літературного поточного процесу, бо, навіть, мною шанований словник дає надто хибке твердження терміну „рецензія”,”1. А хіба може бути справжня рецензія напівплагіатом або ж другорядним  видом мистецтва? А хіба, так званий літературний критик не вкладає свою душу,  пишучи твір на твір, текст на текст? А чи сьогодні будь-який поетичний чи прозовий текст не є симбіозом тих же тем, мотивів, образів, сюжетів світової класики, хоча йменований постмодерністським? Здається, при такому розкладі питань дуже багато літературознавчих термінів потрібно добряче переосмислити, а звідси, аналітично по-новому підійти до багатьох трактацій в нашому „красному” письменстві.

Не люблю я критику, особливо ту, що стосується українського літературного поточного процесу і не тільки через те, що вище написано і вже прочитано, а радше в однобічному її розгляді. Бо як і рецензія, так і проза, поезія, драматургія зазвичай розглядаються тільки як розсіяні одиничності, не беручи до уваги мотиви їх створення або ж  ті принципи, якими керувалися їх автори при написанні. В таких випадках дуже рідко критикам вдається віднайти справжню суть художнього мікропростору розглядуваного митця — віднайти справжність в тих скупих рядках, відчути сутність життя. Залишається хіба що писати не стільки про твори, а про їх творців, ділитися враженнями, деякими відчуттями, що з‘являються під час прочитання або ж, зазвичай, асоціаціями. Можливо, через те наша літературна критика така й однобока.

Не люблю я критику, особливо ту, що стосується українського літературного поточного процесу, бо вона є посередником між однією живою істотою (книгою) та іншою (читачем) і чи не завжди зомбує останню в плані особистісного сприймання, співжиття інших двох істот (книгу та її автора), — провокує на певні посередницькі асоціативні стереотипи образної системи, цим самим примножуючи і без того вже аж занадто велику читацьку лінь. У такому разі вже краще відмовитися від слова „рецензія”, а вживати викладацьке „відгук на книгу (збірку)”, нейтральне „думки з приводу”, шкільне „моє враження” та ін.

Здавалось би, при чому тут всі ці незавершені тези, однак фактично це все стосується книг і їхнього автора, винесеного в підзаголовок, бо так якось трапилось, що знаю Євгена Михайловича вже більше десятка років та й в своїй книгозбірні маю чи не всі його книги. Та й так якось склалося, що більшість авторів, про яких йде розмова в „Читацькому щоденнику-2005” та „Навздогін дев‘яностим…” знаю особисто та й вихилив з ними не одну філіжанку кави. Та й так якось сталося, що знаю їх перш за все як людей, а потім вже як літераторів, поетів, прозаїків, кандидатів чи докторів наук, журналістів чи викладачів, безробітних, а чи…

Звісно, що в таких рамках не скажеш щось погане про їхню творчість на шпальтах, а мудро промовчиш або ж обмежишся анотаційними моментами. Але про Євгена Барана як літературного критика або говорити багато, або нічого не говорити, а про Євгена Барана як людину — то й поготів, бо зараз фактично в літературі так якось сталося, що всі говорять про митця на рівні виходу чергової книги. І теперішній Баран (як критик поточного літературного процесу ) вже далеко не той Баран — початку 90-х  рр. київського навчального періоду. Та й, врешті, не ми вибираємо долю, а вона блудить нами — і це ще один доказ того, що на сьогодні Баран не є критиком технічним, сухим. У той же час його статті не є аж занадто перегаченими ружною кількаповерховою термінологією та і не настільки поверхневі, аби зрозумів і першокласник. Як в першому, так і другому випадку філологічна чи викладацька вправність відходить на другий план, хоча й іноді в так званих рецензіях мимовільно прозирає. Його рецензії до певної міри не є рецензіями, бо я ще не читав жодної рецензії автора, в якій йшов би певний аналітичний зріз тільки творів того чи іншого автора суто в метафізичному аспекті, якою б в ідеалі не виглядала рецензія як творчий продукт-результат на той же продукт тільки іншого жанру.

Його твори не є навіть певною мірою літературним дослідженням, бо методи і засоби, які застосовує автор, абсолютно не подібні (текстуально, композиційно чи семіотично) до якогось монографічного чи науково-термінологічного дослідження. Це швидше розповіді одної живої істоти („уважного читача”, як свого часу неодноразово на цьому акцентував Є. Баран) про інших… „живих істот” (розглядувану книгу та її автора). Вони також мають свої недоліки і не тільки згадувані вище, але  й водночас і переваги — намагання автора йти за традиційною рецептивною формою — розглядати будь-яку книгу в контексті, насамперед часу, простору і правил, які існують в суспільстві на момент виходу чи написання книги, а потім вже інше — цитати, алюзії, думки з приводу.

Фактично на сьогодні в українській літературі чимало критиків, які в своїй творчості використовують дану методу. В цьому руслі можна означити і творчість як критика  Івана Андрусяка, і Олега Солов’я, і Анни Білої, і деякі письмові речі Олександра Ярового тощо. Вона доступніша, вона не вимагає від автора певного формату, певного стилю чи мети, бо їх задає сам митець під час написання, але водночас — це мовби складання мозаїки, такі собі невеличкі шматочки смальти, з яких згодом вибудовується поетичне, прозове, а чи драматургічне тло української літератури певного десятиліття. З часом це тло стає чи найважливішим артефактом чи в науковому дослідженні, чи у відтворенні літературного часопростору, чи просто у намаганні більше зрозуміти ключові (і не тільки) постаті в мистецькому процесі, їх дії при тих чи інших життєво-суспільних обставинах, їх роль, їхню значеннєвість— і не тільки на рівні написаних книг.

Сутність даної методи фактично протікає в двох варіантах.  Є. Барану в процесі написання використовує обидві, приміром: розпочинання так званих рецензій з епатажних тез на кшталт: „Писати сьогодні про Олега Солов’я є дуже й дуже непросто. Так само ж і про інших авторів, скаже хтось. По-своєму матиме рацію”2 або в дещо іншому ракурсі, вже цілком відкрито використовуючи особові займенники в називному відмінку: „це в жодній мірі не рецензія. Але я мусів якось бодай назвати ті книги, автором яких в останні роки є Леонід Куценко, або ж виступає головним промоутором книг інших авторів”3. Таке апелювання до читача зумовлює:

  1. перепрочитання репрезентованих творів з метою відтворення внутрішнього смислового дискурсу, бо зовнішнього, фактично, не відбувається (мається на увазі полеміки щодо одного твору між кількома рецензентами), а є тільки розглядання даної живої істоти (книги) з різних диспозицій;
  2. на прочитання того чи іншого твору, зважаючи на авторитетне ім’я критика. В цьому ж випадку Євген Михайлович виступає в ролі промоутера, а не власне літературознавця.

Окрім цього хотілося би звернути увагу на дещо інші аспекти, які в будь-якому контексті притаманні Є. Барану як критику, але вже не поточного літературного процесу, а критика — як теоретика літератури, що є більш важливим для розвою процесу і літератури загалом, аніж те, що чи не щодня читаємо на шпальтах „ЛУ” або ж „Книжника-REVUE”. Тим паче, на сьогодні саме концептуальні ідеї, теми, дискурси літературних критиків щодо шляху, мети, розвою як сучасної літератури, так і  значення та роль літератури 90-х рр. ХХ століття для суспільства і в суспільстві є чи не найважливішими, бо мало видати книгу, мало її прочитати чи видрукувати на неї відгук, який прочитають ще інші, — важливо те, яку мету переслідують в даному контексті, роблячи це як поети, прозаїки, так і критики, і як ці теми і проблеми вплинуть на подальший хід української літератури, яку нову ідеологему вони внесуть в її розвиток.

У цьому контексті характерними виступають статті „Повертаючись до критики-2”, „Українська проза на тлі прози актуальної” із книги „Навздогін дев’яностим”, що з’явилася в іванофранківському „Типовіті”, а також розділ другий вже зазначеної книги. Прикметно, що подібні статті, які можна було б віднести саме до цього відгалуження критики, так на сьогодні і не апробованого, подибуємо і інших книгах автора, зокрема:  „Зоїлових тренах”4, „Звичайному читачі”5, „Замасі на міражі”6, але вони або досить розрізненні за своїм спрямуванням, або хіба що роздільно структуровані, але тільки в межах структури, а не в межах розглядуваного об’єкту. Складається враження, що діючи саме за такою схемою, автор намагається в кожну зі своїх книг, окрім певних вражень щодо поетичних чи прозових книг, ввести ще свої критичні зауваги, які абсолютно не співвідносяться з означуваними за авторським номінатизмом, але побудовані не тільки на синтезованому підсумку цих зауваг, а й власного мистецько-критичного досвіду.

Я не вказую, що його статті є недоречними. Ні, вони якраз є актуальними, причому ця актуальність є значно більшою і важливішою для літератури, аніж відгуки на прочитані книги колег, однак їхня розрізненість, розсіяність по різних збірках шкодить як і автору, так і статтям значно більше (в будь-якому аспекті сприймання), ніж би вони були видруковані під окремою палітуркою. Звідси і маємо майже стовідсоткове нехтування багатьма аксіомами тодішнього літературного життя, а саме: порозуміння між критиком та читачем, між письменником та критиком, що собою являє станіславівська письменницька школа, та багато інших. Можливо, воно колись і відбудеться, але чи матиме очікуваний ефект, чи буде воно належно розцінено і взято на озброєння штукарями „красного” письма, а не як ще один факт недоконаного виду розвитку літератури, яких, зазвичай, в нашій українській літературній спадщині є більш ніж достатньо.

Та попри все книги як люди і люди як книги, і чи буде в українській літературі четверте Відродження, бо про три опосередковано згадувалося й у цій статті, годі й гадати. Можна хіба що з стовідсотковою гарантією прогнозувати те, що роль Євгена Барана як критика поточного літературного процесу можливо, навіть і як теоретика літератури в цьому прийдешньому четвертому Відродженні буде не останньою.
Принаймні, цього як і мені, так і багатьом іншим хотілося б.

Іван Бойчук

ЛІТЕРАТУРА

  1. Літературознавчий словник-довідник. — К.: Видавничий цент „Академія”,— Серія „Nota bene”,— 1997. — С.592.
  2. Баран Є. Зрізані квіти // Читацький щоденник-2005.— С. 77.
  3. Баран Є. Літературознавчий набуток Леоніда Куценнка // Читацький щоденник-2005,— С. 98.
  4. Баран Є. Критика, як мистецтво поразки // Зоїлові трени.— Львів: Логос, 1998. — С. 108-110.
  5. Баран Є. Звичайний читач.- Тернопіль: Джура, 2000. — С. 105-127.
  6. Баран Є. Замах на міражі: Літературно-критичні статті, есеї // Морена: Літературний журнал одного автора — Львів, 1997.— №2. — 35 с. — С. 3-4; 31-34.
Share