Я міряю вогонь

я мрію про вогонь

Довбуш О. Свята задуманість вогню: Літературно-художнє видання. — Чернівці: Золоті литаври, 2006. — 168 с.

Свого часу в одній приватній дискусії на прочитану рецензію мав необережність завважити, що в поезії, як такого, ліричного героя взагалі не існує, бо все, що описане версифікованими вривками, — всього-на-всього частинка сутності внутрішнього світу митця, а звідси — і сутності самого митця у всіх його проявах як митця, так і людини. Цікава по павзі часу виходить дилогічна, а то й полілогічна сентенція — ліричний герой, з одного боку, виступає як нейтральна величина, з іншого — як двійник самого письменника, що в певні періоди (зокрема в свідомості, особливо під час написання поетичного тексту) буває далеко не позитивно означеним, а ще з іншого — під час прочитання поетичного тексту, в читацькій свідомості набуває таких рис, які навіть близько не дотикаються до двох вищезазначених.

Здавалось би, такий вступ більше підходить до вміння задавати питання (на важливість чого неодноразово наголошував відомий російський вчений Ю. Лотман і чим покоління літературних 90-тиків так грішило, все більше і більше копирсаючись у власному герметизмі), що в результаті мало б призвести до початку дискусії, можливо, дещо ґрунтовнішої, аніж „якою має бути прийдешня література і місце митця” в цьому бурхливому потоці під умовною назвою „укрсучлітпроц”, як було свого часу…

Здавалось би, подібні питання час од часу зринають у свідомості будь-кого добротного, колоритного „штукаря” слова в сублімативні періоди творчості або ж між ними…

Здавалось би, чи не кожен митець того літературного періоду — кінця ХХ століття — задавався подібними умовиводами, але, вивершуючи понад усе своє творче super Ego, гнав подібні думки зі свідомості як надокучливих мух, навіть не помічаючи, що живе та творить за подібними законами…

Здавалось би?..

Не виключенням у цьому списку є і постать Олександра Довбуша, який вважає себе нащадком загальновідомого Олекси Добуша, про що неодноразово наголошував, причому не тільки під час власних мистецьких виступів, а й в телеефірі „1+1”. Відмінність же його творчого Ego від багатьох „речників слова”, вміщених на сусідніх сторінках антологійних проектів видавництва „Смолоскип”, які репрезентувалися в другій половині 90-х рр. ХХ століття або ж серед чільних призерів „Гранослова” полягає хіба що в єдиному — в бажанні узаконити (не тільки на папері в номінативності кількох спарених як не римою, то ритмом рядків) і звести до узвичаєних, зрозумілих простою селянською мовою відповідей на запитання, що проглядаються як на сторінках „Зухвалої туги” чи „Святої задуманості вогню”, так і відповісти собі на власні життєві запитання і пошуки і подати це все в спарених (най вже вкотре не кажу чим) рядках. Таке намагання відтворити поетичні образи саме в традиційній формі, жити саме за традиційними (sic!) законами відносить творчість Олександра Довбуша, як сказав би Володимир Єшкілєв, до тестаментарно-рустикального дискурсу (читай заповітно-селянського). Добре це чи погано, судити не мені, але при домінуванні так званого українського постмодернізму така лінія творчості виглядає, принаймні, цікавою. Та й самому Олександру вона, мабуть, до вподоби, оскільки його вірші розраховані на будь-якого читача (від дошкільних навчальних закладів до людей котрим вже далеко за…), що значно розширює коло поціновувачів. Дивує в даному контексті аж занадто малий наклад — всього 200 примірників. Можливо, автор так і задумував, щоб за тиждень-другий чергова поетична збірка із окремими вміщеними поезіями зі „Зухвалої туги” вважалася раритетною… Можливо, й ні?.. Хтозна?..

Та все ж повернемося до самих поетичних текстів. Їхня розхристаність вражає, при чому в позитивному плані. Окремі тексти читаєш, а в уяві той же Т. Шевченко, чи ранній П. Мирний (як поет, звісно. Читай „Україні”), чи А. Малишко, чи Б. Олійник, щоправда з буковинським відтінком. Приміром:

*    *    *

Гаї мої, плаї мої солоні,
Втомились очі від чужих облич.
Я твій, мій краю, лиш в твоїм полоні
Моя душа горить на сотні свіч.

То не сльоза надламаної гілки
Впекла мене у цій далечині,
То тихий голос рідної сопілки,
Що співом мами дихає в мені.
(„Сопілка”, 13)

або ж:

*    *    *

Лиш ти, лиш ти, кохана Україно,
Твій біль — то мій, твоя біда — моя,
Зболіле серце стогне мов людина,
Б’ючись для тебе, рідна, щохвилинно —
Убивчому не буде вороття.

Я хворий, Українонько, тобою,
На світлу смерть, на віддане життя,
Від злих вітрів обороню собою,
Своєю кров’ю хворості загою,
Я просто син, одне з твоїх дитя
(„Україні”, 127)

Таких прикладів в „Святій задуманості вогню” чимало і вони вкотре і вкотре вказують, що творчі пошуки та потуги пана Олександра Довбуша з часом втішать нас ще не однією поетичною збіркою. Можливо, колись школярі і школярочки будуть вивчати вірші О. Довбуша, як-то „Пісню про рушник” чи „Заболю, затужу, заридаю…”, але чи буде то той Довбуш, що зараз, і чи буде його ліричний герой таким, яким він проглядає із поетичних рядків, — хоча б, відверто щирим? На сьогодні це, на жаль, темрява або ж, за Довбушевою скалкою — „тонке полотно світла з душею поета” (див. „Скалки” в збірці О. Довбуша „Зухвала туга”. — Чернівці, 1997. — С.47).

Іван Бойчук

Share