Із книги “Космацький узір”

Ігореві Римаруку
Х х х
Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер.
Потрафив у скалу – лежить в потоці.
Не міг тікати. Спершу кинув гвер”.
Старий не відповів: “Заходьте хлопці…” –

він  їх не знав, а може, не впізнав.
Алеввійшли у хату, бо намокли
в потоці тому. Сіли і замовкли.
“Ви з Космача чи з Брустур?” –
“Ми з облав”. Продовжити читання “Із книги “Космацький узір””

Бути потрібним людям

НИКОНОР КРЕТ

народився 10 серпня 1933 року в с.Шепилове, Голованівського р-ну, Одеської області. Закінчив філологічний факультет Одеського університету (1956 р.) У Косові з 1961 р. Працював заступником директора Вербовецької ВШ, Косівської школи-інтернату, директором Смоднянської школи-інтернату, Косівської СШ №2, інспектором шкіл. З грудня 1996 р. – редактор газети “Освітянський вісник”, яка видається районним відділом освіти та Гуцульською освітянською радою, літературний редактор журналу “Гуцульська школа” (з 2000 р.), науковий співробітник науково-дослідницької лабораторії “Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство”.

Останнім часом, до ХІІ Міжнародного Гуцульського фестивалю підготував основні матеріали до короткого довідника “Гуцульщина” і видав навчально-методичний посібник “Гуцульщина літературна”. Готує до видання другу книгу “Хрестоматія з літератури рідного краю”.

“Бути Потрібним Людям” –  так визначає своє життєве кредо Іван Мисюк у вірші, яким відкривається його поетична збірка “Зачарований горами”. І це не просто порожня декларація. Він завжди був і є зараз потрібним людям, які його оточують, з якими він спілкується, для яких живе, трудиться і творить ціле своє життя. Він поет, пісняр, мистецтвознавець, музикант, етнограф журналіст, громадський діяч… Продовжити читання “Бути потрібним людям”

Вінок сонетів у М. Вінграновського й І. Андрусяка. Особливості плетення

ДИСКУРС
ІРИНА ЦАПЛІНА

Псевдонім – Лада Хортич. Народилася у червні 1979 року в м. Запоріжжя. В 2002 році закінчила філологічний факультет Запорізького державного університету, отримавши кваліфікацію магістра. Голова літературного клубу «99». Переможець регіонального туру фестивалю «Молоде вино» (2002 р.). Зараз навчається в аспірантурі того ж таки університету

Тексти друкувалися в різних виданнях.

Покоління українських письменників шістдесятих і дев’яностих років розділяє чималий відтинок часу. Загальновідомо, що за цей період змінилася не лише літературна традиція, а й сам спосіб мислення й сприйняття світу в цілого суспільства. У цій невеличкій студії ми спробуємо дослідити, як ці зміни втілилися у консервативному жанрі вінку сонетів. Продовжити читання “Вінок сонетів у М. Вінграновського й І. Андрусяка. Особливості плетення”

Хвороба росту або втікання від себе

Говорити про “молодих”, особливо коли це стосується, як справ мистецьких так і самих митців, завжди не те, що ризиковано, а й іноді необачно. Буває так, що словом можна понівечити творчу натуру поета чи прозаїка-початківця. Буває й інше, що й через …надцять років дякуєш собі за не відбувшого ще одного графомана в літературі, класифікаційну формулу якого свого часу, ще на початку ХХ століття запропонував датський математик Херемус Юнґварт і досить широко практикована американським журналістом та літературним критиком Лінкольном  Дессом, яка в своїй інваріантивності зводиться до простої формули якості тексту, – W=2n/S, де W – умовна якість тексту, що обраховується у довільних одиницях виміру, n – кількість застосованих у творі модифікацій нарації, S – процентне відношення кількості діалогів (в поезії – тропи та їхні варіації)  до загального обсягу тексту. Проте, як би там не було, якщо в людини є внутрішня сила творчості, чи як серед простолюду часто говорять: “Дано від Бога”, то аби там світ валився, вона однаково проросте назовні і вибухне в багато разів сильніше, аніж би весь час була стимульована суспільством. Так, що іноді дискримінація в творчості має свої переваги і виправдання. Продовжити читання “Хвороба росту або втікання від себе”

Споминка за нашого тата Івана Ігнатового Павлика

Тато вже двадцять кілька років, як умерли, то треба воскресити їх добрі гадки.

Тато 14 років служили у войську, і там, – як і з  малу, – навикли до остроти, тому  були дуже острі. Попри ту острість мали ті найкращі гадки, що нас дітей вели так, аби нїчо чуже не лакомити ся і неправду не говорити.

Робили се так: коли у котрої дитини уздріли який небудь, хоть найменший предмет, як крайцар, гузик, шпилька і инше подібне, так зараз питали: “відки то маєш?”. А як одержали відповідь, що то хто дав, так зараз брали дитину на перед себе і приводили до того, хто дав. Там спитали ся, чи то правда і, як була правда, то лиш палдьцем намахали, говорячи: “Дивиж ся аби так завше було, – аби анї брехні, анї чужого нїц не брати, а то анї шпильку! Бо від малого навикає ся що раз то до білшого, і як віростеш, то люде зненавидьи, та тобі, а не минї буде зла! Розумієш?!”. Продовжити читання “Споминка за нашого тата Івана Ігнатового Павлика”

Про нашу рідню

А тепер, позвольте: скажемо Вам дещо про нашу рідню. Се буде найдорожче з того, що ми з Вами можемо дати.

За тата пише докладнїще сестра Анна. Я с татом здибав ся  найменче з усіх дїтей, бо як я був малий, то вони чумакували – поки не збанкротували – а потому: щось на 9-тім року, мене взяли до себе небіжчик дїд по мамі – Янцьо Лисанюк, у “долину” (ми сидимо в горі далічко від міста) та відти я ходив до школи Косівської, 4 роки, а відти пішов до вищих шкіл, а відти… Тата я бачив чим раз рідше, і як мусїв утікати заграницю, в початку 1879 р., то не було способу навіть попрощати ся з ними, і вони вмерли, коли я був у Женеві, на весні 1880 р. Та все-ж таки я дещо тямую за них і міг би собі нагадати ще більше, але тепер се менї за тяжко – зробю се чей инчим разом, коли менї доведе ся написати докладні спомини свого життя. А от чого не зробю – не дам Вам портрета татового, хоть він  менї живісїнький у душі. Та що з того, коли я не маляр, а поки винайдуть такий фотографічний спосіб, аби виводив образ із душі – мене вже давно не буде. Так і пропаде тото дороге лице – добре, сияюче мов сонце, коли бачило перед собою людину добру, – але хмарне, грізне на всяку пустоту, бріхню і зло. Малі сїльські пустяки тїкали перед ними  на-далеки, а й більші лиходії, які часом забігали до нашої хати, непрошені, дрожали перед ними і їх громовим голосом. Одному з них вони мало не зробили капут сокирою, коли сказав, після першого мого арештованя в 1877 р.: “твій син піде на шибеницю!”… Продовжити читання “Про нашу рідню”