Точні квадрати слів

Василь Мойсишин. Тірас. — Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 2000. — 92 с.; Василь Мойсишин. Бескид. — Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 2006. — 94 с.

Назву до розмови про поетичні збірки івано–франківця Василя Мойсишина я перефразував із його ж циклу “Точні квадрати літ”. Спочатку була спокуса назвати рядком із вірша цього ж автора “Житній колос” — цикл “З вічевого майдану” (обидва цикли із збірки “Тірас”): “Вісь моєї землі — житній колос!”. Однак, ця назва звужувала б уявлення про тематичний, світоглядний, естетичний принципи творчості. Зводила б їх до рустикальної традиції, такої чомусь не модної на тлі сучасних “андрогінних” словоблудів (чомусь відразу згадався Максим Рильський з його афористичною фразою: “Куди приходить мода, там умирає муза”). До того ж, назви збірок “Тірас” і “Бескид”, без жанрового означника, швидше нагадують якісь природознавчі дослідження, що теж виглядає далеким від селянського дискурсу. Хоча, коли вже у першому вірші збірки “Тірас” (“Вождь Одонацер”) подається авторська примітка, що “Тірас” — це не черговий єшкілєвський монстр із станіславських підворітень, а давня назва річки Дністер, тому цілком об’єктивно поетичний доробок Василя Мойсишина можна зарахувати до української віршової традиції з її домінуванням культурологічних образів і мотивів.
Продовжити читання “Точні квадрати слів”

Лише до сонця мій крок і пісня!

Орися Яхневич. Крізь час і простір: Поезії. Вибране / Передмова Петра Сороки. — Тернопіль: Джура, 2005. — 236 с.

Поетичне вибране Орисі Яхневич ще раз переконує мене, що у поезії, крім самої поезії, головним залишався і залишається високий дух. Ми можемо говорити про поезію що хочемо і як хочемо; ми можемо висловлювати свої міркування про те, що є поезія і чим вона є; ми можемо сперечатися про межу естетичного у поезії; давати безапеляційну оцінку тим чи іншим авторам. Але в якийсь із моментів з’являється книга, і всі наші мудрі й доречні розмови/суперечки про поезію і поетичне стають смішними і непотрібними. А все тому, що автором цієї книги є людина, яка своїм життям, своєю долею завдає поразки голій естетиці й вкотре доказує літературним хомам–невірним, що Автор нікуди не подівся, що всі плітки про його смерть перебільшені, і що саме він — Автор — є головним естетичним критерієм написаних ним же книг.
Продовжити читання “Лише до сонця мій крок і пісня!”

Зійшовся клином світ мій в Чорногорі

Богдан Радиш–Маринюк. Гуцулівія: Поезії. — Косів: Писаний Камінь, 2006. — 188 с.

Про кого з прикарпатських авторів можна сказати “гуцульський поет”, так це про Богдана Радиша–Маринюка із Косова. Перша поетична збірка цього автора вийшла ще 1979 року і називалася “День творення”. Поетичний дебют був пізнім, у 45 років. За цей період у поетичному доробку Богдана Радиша–Маринюка близько 20 поетичних книг і тема Гуцульщини у них є наскрізною. Ось і остання, за часом виходу, поетична книга Богдана Радиша–Маринюка має назву“Гуцулівія”. До слова, коли поета запитували, чому саме “Гуцулівія”, то він відповів просто: “Це моє. Так мені воно бачиться”:

Не приказка, не казка, не прислів’я,
Не королівство злого короля,
А серед снів легенда — Гуцулівія,
Під місяцем — вода, вогонь, земля.
(“Гуцулівія”)
Продовжити читання “Зійшовся клином світ мій в Чорногорі”

… ще один запис до власного щоденника…

Баран Є. Читацький щоденник — 2005. — Тернопіль: „СорокА”, 2006. – 104 с.

Баран Є. Навздогін дев‘яностим… /Проза бібліофіла (Серія „Інша критика”). — Івано-Франківськ: Типовіт, 2006.  — 200 с.

Не люблю я критику, особливо ту, що стосується українського літературного поточного процесу. І справа не в тому, що вона не хороша чи не фахова, — просто вже якось традиційно так склалося, що колеги по перу, пишучи рецензії на книги інших колег по перу, говорять як про мертвих — або добре, або (самі знаєте що). Та й, врешті, і сама літературна рецензія останнім часом звелася на пси і вже не зовсім рецензія, а хіба що думки з приводу. А хіба може бути розмова однієї живої істоти (людини-критика) щодо іншої живої істоти — книги (мається на ввазі  традиційне твердження, що художні твори живуть поміж нас тоді, коли вони не тільки прочитуються, жваво обговорюються, а й закарбовуються в підсвідомості, про що в творах неодноразово твердили і твердять письменники-фантасти) результативною, коли тої розмови фактично не відбувається?

Продовжити читання “… ще один запис до власного щоденника…”

Я міряю вогонь

я мрію про вогонь

Довбуш О. Свята задуманість вогню: Літературно-художнє видання. — Чернівці: Золоті литаври, 2006. — 168 с.

Свого часу в одній приватній дискусії на прочитану рецензію мав необережність завважити, що в поезії, як такого, ліричного героя взагалі не існує, бо все, що описане версифікованими вривками, — всього-на-всього частинка сутності внутрішнього світу митця, а звідси — і сутності самого митця у всіх його проявах як митця, так і людини. Цікава по павзі часу виходить дилогічна, а то й полілогічна сентенція — ліричний герой, з одного боку, виступає як нейтральна величина, з іншого — як двійник самого письменника, що в певні періоди (зокрема в свідомості, особливо під час написання поетичного тексту) буває далеко не позитивно означеним, а ще з іншого — під час прочитання поетичного тексту, в читацькій свідомості набуває таких рис, які навіть близько не дотикаються до двох вищезазначених.
Продовжити читання “Я міряю вогонь”

Невтомний сіяч на освітянській ниві

Никанор Крет

Саме таким невтомним сіячем розумного, доброго, вічного, полум’яним патріотом України, безмежно закоханим у чарівну Гуцульщину і був щирий Українець, мудрий педагог, неперевершений краєзнавець, взірець високої інтелігентності і людяності Ігор Аполлонович Пелипейко, що відійшов у вічність в ніч на 28 червня цього року.

«Серед нас не стало Людини, – пише у статті-некролозі заступник голови Косівської РДА з гуманітарних питань Микола Васкул, – до якої збігалися ниточки зі всього інтелектуального життя усієї громади, людини, яка вміла спокійно і коректно, без зайвих повчань, власним прикладом і мудрим, лагідним словом утримати багатьох від необдуманого кроку і необачного вчинку, від розчарувань і зневіри; людини, яка випромінювала душевне тепло і щедрість серця й цим зігрівала і підбадьорювала зневірених, повертала їх в атмосферу душевного комфорту».

Важко уявити собі, – з болем пише Микола Васкул, – що світ збіднів на Пелипейків погляд, якого не витримували жодні підлі й підступні очі, на його щире, пряме й безкомпромісне слово, у якому відзеркалювалися не тільки енциклопедичні знання, але насамперед – її Величність Правда. На його голос мистця – оратора, звучання якого змушувало замовкнути найцинічніших, а логіка вислову роззброювала опонентів миттєво.

Запам’ятаймо, що за такими… особистостями плачуть не тільки рідні та друзі, за ними плаче небо і сумують зорі…».

Кілька штрихів із життєпису Ігоря Пелипейка.

Народився 1 серпня 1928р. в с. Дмитровичі Берестейського повіту (тоді – Польща, нині Білорусія). Батько – з українських дворян з села Петрівки Гадяцького повіту на Полтавщині; мати Катерина з селян Богодухівського повіту на Харківщині.

Аполлон Пелипейко у петлюрівській армії дослужився до генеральського чину. У 1920р. під натиском більшовицьких головорізів разом з армією УНР перейшов до Польщі, де був інтернований в Ченстохові у таборі для петлюрівців. Матері разом з малолітніми дітьми (Борис – 6р., Віталій – 1р.) у 1921р. вдалося перейти радянсько-польський кордон. Після звільнення з табору родина деякий час мешкала у Ченстохові, де в 1923р. народилася дочка Оля, а в 1925р. – дочка Галя в місті Бяла Подляська.

У Дмитровичах (Берестейщина) батько спочатку відкрив крамницю, а згодом заснував «Касу Стефчика» (допомогову). Тут народилися його сини Ігор (1928) та Володимир (1931).

1931-ий рік – вимушений переїзд сім’ї до Косова; батько працює бухгалтером в спілці «Гуцульське мистецтво» Куриленка Михайла. Ігор продовжує навчання (почав його у Дмитровичах). Навчається у Промисловій школі з гуцульського мистецтва (1942-43рр.).

Червень 1944-го – вся родина завербувалась на сільськогосподарські роботи у Словаччину (біля міста Модри Камень). За час переїздів родини загубились і пропали безвісти діти Борис та Віталій.

У вересні 1944р. Ігор Пелипейко поступив до партизанської бригади ім. Штефаніка, що воювала з німецькими загарбниками. Після окупації Словаччини німцями сім’я була вивезена на сільськогосподарські роботи до Австрії, де Ігор після придушення Словацького повстання в грудні 44-го потрапив до австрійської в’язниці у Ружомберк. Втік з неї. У 1945р. в січні ув’язнений в таборі «Шталаг XVIIА» в Австрії. Звільнений з табору 5 травня 1945р. американцями. Та незабаром у місті Бяла коло Бєльська Ігор знову був ув’язнений уже новими «визволителями» – радянськими, але в серпні 1945 році втік з табору і пішки, часто крадькома, обминаючи людні місця, харчуючись, чим Бог пошле, він добрався до самого Косова, але й тут його Тутуруші не зразу показували людям. Сюди, до Косова, поступово зібралась уся родина Пелипейків (крім Бориса й Віталія).

У цьому ж році заарештовано старшу сестру Ольгу (псевдо «Скала») і засуджено на 10 років з ураженням у правах на 5 років (із заслання повернулась у 1957).

У 1947р. Ігор закінчив Косівську середню школу, рік працював вчителем української мови Старокосівської школи і заочно навчався у Чернівецькому державному університеті (українська філологія), який закінчив у 1952р. з «червоним дипломом». В аспірантуру ж, звичайно, не прийняли через «родимі плями». Шлях у велику науку був наглухо перекритий.

За призначенням у 1952р. – 1957р. працював вчителем, заступником директора, директором школи у Сераховичах на Волині. З 1957 – вчитель Косівської школи-інтернату, 1958 – інспектор шкіл Косівського райвно, 1965 – 68 завуч Косівської заочної школи, 1968 – 88 – методист, завідувач районного методичного кабінету, 1992р. – заступник голови Косівської РДА з гуманітарних питань (в цей час ініціював заснування районних премій Юрія Шкрібляка, Михайла Павлика, Марійки Підгірянки, Аполінарія Тарнавського.

Із травня 1994р. по вересень 1999р. – старший науковий співробітник Науково-дослідної лабораторії «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство» (він же її і співзасновник разом з Петром Лосюком). Одночасно був літературним редактором журналу «Гуцульська школа», газети «Освітянський вісник», видавництва «Писаний Камінь». Він організував районне ТУМ ім.Тараса Шевченка і був членом його районної управи до останніх днів життя. Був делегатом Установчого з’їзду НРУ. У 1990-94р.р. – депутат обласної ради народних депутатів першого демократичного скликання та член облвиконкому.

У 1993р. – Співголова Першої Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми Гуцульщини», що проводилась у Косові 28-29 травня. Починаючи з 60-х років, був активним учасником усіх понад п’ятнадцяти районних, регіональних, обласних, республіканських та всесоюзних науково-практичних конференцій, симпозіумів, педагогічних читань, проблемних семінарів, які проводились на Гуцульщині.

Востаннє педагоги та учні шкіл гуцульського регіону прослухали його змістовний, оптимістичний (не зважаючи на стан його здоров’я) виступ перед учасниками IX зльоту обдарованої молоді Гуцульщини та призерами Заочної олімпіади з гуцульщинознавства у Яворівській ЗОШ 28 квітня 2006 року. Таким розумним, безмежно добрим і доброзичливим він і залишиться у пам’яті тих, хто його слухав востаннє.

Залишилась його дорогоцінна спадщина. Це книги окремими виданнями – 13, публікації в газетах (крім районних) – 98, публікації в районних газетах – 166, публікації у колективних монографіях, збірниках, альманахах – 38, статті в журналах – 52, передмови та післямови до книжок інших авторів – 21. Та і це ще не все. Кількість публікацій цього невтомного сіяча на освітянській ниві – понад 600.

Про високу оцінку усього, написаного Ігорем Пелипейком, можна було б зацитувати добру сотню вдячних відгуків від людей різного віку і професій від Ужгорода до Чернігова, від Одеси до Львова, від Снятина до Шепетівки, від Варшави до Торонто. То ж доземний уклін і сердечна дяка Вам, дорогий колего, від усіх педагогів Косівщини, для яких Ви були і залишаєтесь найвищим авторитетом.