У серці Крим…

Брама Сходу: Золоті сторінки кримськотатарської поезії у перекладі Миколи Мірошниченка з додатком статей про її творців / Передм.Ю.Кандима. — К.: Голов.спеціаліз.ред.літ.мовами нац.меншин України, 2004. — 192 с.: іл.; портр.

У заголовок розмови я виніс назву вірша кримськотатарського поета Шер’яна Алі, а стосується вона як поетів, що представлені у анонсованій антології, так і перекладача Миколи Мірошниченка. Гадаю, без цього тандему — поети–перекладач, — не було би цієї книжки. До речі, це вже друга антологія, підготовлена Миколою Мірошниченком разом зі своїм другом, кримськотатарським поетом Юнусом Кандимом (1959–2005), що так передчасно покинув сей світ ранньою весною 2005 року. Перша — “Окрушини сонця” вийшла 2003 року в тому ж самому видавництві двома мовами — кримськотатарською та українською, у ній була представлена кримськотатарська поезія в українських перекладах за вісім століть (ХІІІ — ХХ). “Брама Сходу” — як заявлено в анотації, — це золоті сторінки кримськотатарської поезії тільки в перекладах Миколи Мірошниченка. Продовжити читання “У серці Крим…”

З літературної історії Косівщини

Ігор Пелипейко
Народився 1928 року в с.Дмитровичах на Берестейщині. В 1952 році закінчив ЧДУ. З 1993 року – заслужений працівник освіти. Співголова Першої Міжнародної конференції «Проблеми Гуцульщини» (1993). Автор близько 450 статей у періодичних виданнях. Автор 15 матеріалів в «Історії Гуцульщини» за ред. М. Домашевського (тт.  V-VІ). Автор окремих книг:  путівників: “Косів-Верховина” (1972), “Косов” (1983), довідників “Населені пункти Косівщини” (1995), “Гуцульщина в літературі” (1997), “Пам’ятки природи Косівщини” (1997), “Косів: люди і долі” (2001); у співавторстві з Петром Арсеничем  “Дослідники та краєзнавці Гуцульщини” (2002); посібників з краєзнавства для шкіл, – “Плай” (1996), “Мій рідний край” (1998), “Флояра” (2000).

З літературної історії Косівщини (кінець ХІХ-ХХ століття)

Літературні сноби можуть презирливо скривитися: Косів і література? То ж не Львів, не Станиславів, не Коломия навіть, де й  письменники мешкали, і книжки друкувалися, й усілякі часописи видавалися!  Ще й читачі знаходилися в немалій кількості й критики час від часу з’являлися. Тобто були практично всі складники того суспільно-мистецького явища, яке називається літературою. А в Косові, чи, властиво, на Косівщині, було лише одне, але, певно, найголовніше: чи то природна чи то метафізична атмосфера, а чи комбінація обох, що випромінювала якусь творчу еманацію – і мистецьку загалом, і літературну, зосібна. Недарма ж один журналіст і письменник (у 60-х роках минулого століття), помандрувавши Косівщиною, назвав її «землею поетів». Продовжити читання “З літературної історії Косівщини”

До питання про злочини тоталітарних систем та імперій на території Косівщини

Ігор Пелипейко

Вивчення злочинів тоталітаризму диктується не політичною кон’юнктурою, а завданням пізнання справжньої історії та недопущення повторення трагедії, яку пережив наш народ у ХХ столітті.

Йдеться про тоталітаризм та імперії обох різновидів – нацистський та більшовицький, Союз і Рейх. Це дві сторони однієї медалі, один породжений другим, один потребував другого для своєї стимуляції, залякування народу один одним. З поразкою в 1945 році фашизму був приречений на поразку й комунізм як політична система, хоч для цього знадобилося аж 46 років, але для історії це мить.
Продовжити читання “До питання про злочини тоталітарних систем та імперій на території Косівщини”

Нова праця з гуцульської діалектології

Ігор Пелипейко

Наші сусіди з-поза Чорногори надають великого значення вивченню говірки свого краю. Ці говірки у зв‘язку з політичними, суспільними, культурними змінами швидко зникають. Якщо їх не зафіксувати, вони будуть назавжди втрачені для науки. А це ж така велика втрата, як, приміром, знищення якогось твору архітектури чи живопису. Закарпатці це добре усвідомлюють і працюють здавна на ниві діалектології. У 20-30 роках минулого століття велику працю здійснив І. Панькевич. У повоєнні роки Й. Дзендзелівський підготував і видав „Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області” (три частини, 1958, 1960 і 1993). Справедливо називають подвигом працю Миколи Грицака (1908-1979), який уклав понад мільйонну картотеку закарпатсько-українських лексичних і фразеологічних одиниць. І. Жеґуц видав у Мюнхені в 2001 році „Вибрані тексти з гуцульського говору в Закарпатті”, а спільно з Ю. Піпашем – „Словник гуцульського говору в Закарпатті”.
Продовжити читання “Нова праця з гуцульської діалектології”

Та залишилися мудрі книжки

Богдан Радиш-Маринюк

Писати про Ігоря Аполлоновича Пелипейка важко і водночас легко. Важко, бо ще не встигли зів‘яти квіти на його могилі в Косові, бо свіжа ще моя пам‘ять і моя туга за ним, бо не вернеться він із вічної дороги, бо не сядемо ми з ним у його скромній, але привітній робітні в його господі, бо не зможу з ним більше погомоніти – пожуритись про справи у нашому краї, в нашій державі загалом. Покійний тішився бодай невеликими нашими українськими успіхами і переживав за наші національні невдачі й прорахунки.

Він переживав всі біди, що звалювалися на голову нашому убогому матеріально люду, клопотався, як міг, про стан освіти, культури в нашому краї, про долю унікальної української перлини – Гуцульщини. Ці переживання загострювались після помаранчевих подій в Україні, хотів, щоб ми скоріше вийшли із завороженого кола, з брехні, невігластва, вічного ламання списів на владному Олімпі і у владних місцевих коридорах.
Продовжити читання “Та залишилися мудрі книжки”

Його забути не можна

Аделя Григорук

Про Ігоря Аполлоновича Пелипейка як про дослідника Гуцульщини і людину не можна говорити однозначно. Як і його науково-дослідницька спадщина, що вмістила в себе найрізноплановіші розвідки з історії рідного краю, літератури, мистецтва, фольклору, етнографії, так і особисте життя його не вміщується в якийсь один чітко визначений контур.

Найперше, що кидалося у вічі в особистості цієї непересічної людини, – це його громадянська й моральна позиція: переконаність українця-патріота у невід‘ємному праві на суверенність власної держави й несхитність і послідовність кожної миті у своєму власному житті відстоювати цю переконаність. Саме ці риси, на мій погляд, були тими непорушними, міцними підвалинами його характеру, які не здатні були схитнути жодні політичні землетруси, несприятливі збіги обставин чи банальні кон’юнктурні презенти, які не раз йому пропонували „власть імущі”. Не було в ньому нудної одноманітності, набридливого менторства чи фанатичної прямолінійності. Ігор Аполлонович був дивовижно розмаїтий у проявах своєї багатої індивідуальності. Керований невситимою допитливістю дослідника, він завзято, як юнак, у далеко вже не молодечому віці піднімався на Карпатські вершини, вивчаючи унікальні екземпляри гірської флори і фауни, із сумом констатуючи руйнівні наслідки впливу на природні ресурси нашої недалекоглядної діяльності. Він досконало знав говірку кожного гуцульського села, хоча родом був із зовсім іншого краю, тонко розумівся на особливостях унікальних місцевих ремесел, добре знав усіх знаменитих народних майстрів, провів із ними не одну годину в ґречній задушевній бесіді.
Продовжити читання “Його забути не можна”