Лише до сонця мій крок і пісня!

Орися Яхневич. Крізь час і простір: Поезії. Вибране / Передмова Петра Сороки. — Тернопіль: Джура, 2005. — 236 с.

Поетичне вибране Орисі Яхневич ще раз переконує мене, що у поезії, крім самої поезії, головним залишався і залишається високий дух. Ми можемо говорити про поезію що хочемо і як хочемо; ми можемо висловлювати свої міркування про те, що є поезія і чим вона є; ми можемо сперечатися про межу естетичного у поезії; давати безапеляційну оцінку тим чи іншим авторам. Але в якийсь із моментів з’являється книга, і всі наші мудрі й доречні розмови/суперечки про поезію і поетичне стають смішними і непотрібними. А все тому, що автором цієї книги є людина, яка своїм життям, своєю долею завдає поразки голій естетиці й вкотре доказує літературним хомам–невірним, що Автор нікуди не подівся, що всі плітки про його смерть перебільшені, і що саме він — Автор — є головним естетичним критерієм написаних ним же книг.
Продовжити читання “Лише до сонця мій крок і пісня!”

Зійшовся клином світ мій в Чорногорі

Богдан Радиш–Маринюк. Гуцулівія: Поезії. — Косів: Писаний Камінь, 2006. — 188 с.

Про кого з прикарпатських авторів можна сказати “гуцульський поет”, так це про Богдана Радиша–Маринюка із Косова. Перша поетична збірка цього автора вийшла ще 1979 року і називалася “День творення”. Поетичний дебют був пізнім, у 45 років. За цей період у поетичному доробку Богдана Радиша–Маринюка близько 20 поетичних книг і тема Гуцульщини у них є наскрізною. Ось і остання, за часом виходу, поетична книга Богдана Радиша–Маринюка має назву“Гуцулівія”. До слова, коли поета запитували, чому саме “Гуцулівія”, то він відповів просто: “Це моє. Так мені воно бачиться”:

Не приказка, не казка, не прислів’я,
Не королівство злого короля,
А серед снів легенда — Гуцулівія,
Під місяцем — вода, вогонь, земля.
(“Гуцулівія”)
Продовжити читання “Зійшовся клином світ мій в Чорногорі”

… ще один запис до власного щоденника…

Баран Є. Читацький щоденник — 2005. — Тернопіль: „СорокА”, 2006. – 104 с.

Баран Є. Навздогін дев‘яностим… /Проза бібліофіла (Серія „Інша критика”). — Івано-Франківськ: Типовіт, 2006.  — 200 с.

Не люблю я критику, особливо ту, що стосується українського літературного поточного процесу. І справа не в тому, що вона не хороша чи не фахова, — просто вже якось традиційно так склалося, що колеги по перу, пишучи рецензії на книги інших колег по перу, говорять як про мертвих — або добре, або (самі знаєте що). Та й, врешті, і сама літературна рецензія останнім часом звелася на пси і вже не зовсім рецензія, а хіба що думки з приводу. А хіба може бути розмова однієї живої істоти (людини-критика) щодо іншої живої істоти — книги (мається на ввазі  традиційне твердження, що художні твори живуть поміж нас тоді, коли вони не тільки прочитуються, жваво обговорюються, а й закарбовуються в підсвідомості, про що в творах неодноразово твердили і твердять письменники-фантасти) результативною, коли тої розмови фактично не відбувається?

Продовжити читання “… ще один запис до власного щоденника…”

Я міряю вогонь

я мрію про вогонь

Довбуш О. Свята задуманість вогню: Літературно-художнє видання. — Чернівці: Золоті литаври, 2006. — 168 с.

Свого часу в одній приватній дискусії на прочитану рецензію мав необережність завважити, що в поезії, як такого, ліричного героя взагалі не існує, бо все, що описане версифікованими вривками, — всього-на-всього частинка сутності внутрішнього світу митця, а звідси — і сутності самого митця у всіх його проявах як митця, так і людини. Цікава по павзі часу виходить дилогічна, а то й полілогічна сентенція — ліричний герой, з одного боку, виступає як нейтральна величина, з іншого — як двійник самого письменника, що в певні періоди (зокрема в свідомості, особливо під час написання поетичного тексту) буває далеко не позитивно означеним, а ще з іншого — під час прочитання поетичного тексту, в читацькій свідомості набуває таких рис, які навіть близько не дотикаються до двох вищезазначених.
Продовжити читання “Я міряю вогонь”

Невтомний сіяч на освітянській ниві

Никанор Крет

Саме таким невтомним сіячем розумного, доброго, вічного, полум’яним патріотом України, безмежно закоханим у чарівну Гуцульщину і був щирий Українець, мудрий педагог, неперевершений краєзнавець, взірець високої інтелігентності і людяності Ігор Аполлонович Пелипейко, що відійшов у вічність в ніч на 28 червня цього року.

«Серед нас не стало Людини, – пише у статті-некролозі заступник голови Косівської РДА з гуманітарних питань Микола Васкул, – до якої збігалися ниточки зі всього інтелектуального життя усієї громади, людини, яка вміла спокійно і коректно, без зайвих повчань, власним прикладом і мудрим, лагідним словом утримати багатьох від необдуманого кроку і необачного вчинку, від розчарувань і зневіри; людини, яка випромінювала душевне тепло і щедрість серця й цим зігрівала і підбадьорювала зневірених, повертала їх в атмосферу душевного комфорту».

Важко уявити собі, – з болем пише Микола Васкул, – що світ збіднів на Пелипейків погляд, якого не витримували жодні підлі й підступні очі, на його щире, пряме й безкомпромісне слово, у якому відзеркалювалися не тільки енциклопедичні знання, але насамперед – її Величність Правда. На його голос мистця – оратора, звучання якого змушувало замовкнути найцинічніших, а логіка вислову роззброювала опонентів миттєво.

Запам’ятаймо, що за такими… особистостями плачуть не тільки рідні та друзі, за ними плаче небо і сумують зорі…».

Кілька штрихів із життєпису Ігоря Пелипейка.

Народився 1 серпня 1928р. в с. Дмитровичі Берестейського повіту (тоді – Польща, нині Білорусія). Батько – з українських дворян з села Петрівки Гадяцького повіту на Полтавщині; мати Катерина з селян Богодухівського повіту на Харківщині.

Аполлон Пелипейко у петлюрівській армії дослужився до генеральського чину. У 1920р. під натиском більшовицьких головорізів разом з армією УНР перейшов до Польщі, де був інтернований в Ченстохові у таборі для петлюрівців. Матері разом з малолітніми дітьми (Борис – 6р., Віталій – 1р.) у 1921р. вдалося перейти радянсько-польський кордон. Після звільнення з табору родина деякий час мешкала у Ченстохові, де в 1923р. народилася дочка Оля, а в 1925р. – дочка Галя в місті Бяла Подляська.

У Дмитровичах (Берестейщина) батько спочатку відкрив крамницю, а згодом заснував «Касу Стефчика» (допомогову). Тут народилися його сини Ігор (1928) та Володимир (1931).

1931-ий рік – вимушений переїзд сім’ї до Косова; батько працює бухгалтером в спілці «Гуцульське мистецтво» Куриленка Михайла. Ігор продовжує навчання (почав його у Дмитровичах). Навчається у Промисловій школі з гуцульського мистецтва (1942-43рр.).

Червень 1944-го – вся родина завербувалась на сільськогосподарські роботи у Словаччину (біля міста Модри Камень). За час переїздів родини загубились і пропали безвісти діти Борис та Віталій.

У вересні 1944р. Ігор Пелипейко поступив до партизанської бригади ім. Штефаніка, що воювала з німецькими загарбниками. Після окупації Словаччини німцями сім’я була вивезена на сільськогосподарські роботи до Австрії, де Ігор після придушення Словацького повстання в грудні 44-го потрапив до австрійської в’язниці у Ружомберк. Втік з неї. У 1945р. в січні ув’язнений в таборі «Шталаг XVIIА» в Австрії. Звільнений з табору 5 травня 1945р. американцями. Та незабаром у місті Бяла коло Бєльська Ігор знову був ув’язнений уже новими «визволителями» – радянськими, але в серпні 1945 році втік з табору і пішки, часто крадькома, обминаючи людні місця, харчуючись, чим Бог пошле, він добрався до самого Косова, але й тут його Тутуруші не зразу показували людям. Сюди, до Косова, поступово зібралась уся родина Пелипейків (крім Бориса й Віталія).

У цьому ж році заарештовано старшу сестру Ольгу (псевдо «Скала») і засуджено на 10 років з ураженням у правах на 5 років (із заслання повернулась у 1957).

У 1947р. Ігор закінчив Косівську середню школу, рік працював вчителем української мови Старокосівської школи і заочно навчався у Чернівецькому державному університеті (українська філологія), який закінчив у 1952р. з «червоним дипломом». В аспірантуру ж, звичайно, не прийняли через «родимі плями». Шлях у велику науку був наглухо перекритий.

За призначенням у 1952р. – 1957р. працював вчителем, заступником директора, директором школи у Сераховичах на Волині. З 1957 – вчитель Косівської школи-інтернату, 1958 – інспектор шкіл Косівського райвно, 1965 – 68 завуч Косівської заочної школи, 1968 – 88 – методист, завідувач районного методичного кабінету, 1992р. – заступник голови Косівської РДА з гуманітарних питань (в цей час ініціював заснування районних премій Юрія Шкрібляка, Михайла Павлика, Марійки Підгірянки, Аполінарія Тарнавського.

Із травня 1994р. по вересень 1999р. – старший науковий співробітник Науково-дослідної лабораторії «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство» (він же її і співзасновник разом з Петром Лосюком). Одночасно був літературним редактором журналу «Гуцульська школа», газети «Освітянський вісник», видавництва «Писаний Камінь». Він організував районне ТУМ ім.Тараса Шевченка і був членом його районної управи до останніх днів життя. Був делегатом Установчого з’їзду НРУ. У 1990-94р.р. – депутат обласної ради народних депутатів першого демократичного скликання та член облвиконкому.

У 1993р. – Співголова Першої Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми Гуцульщини», що проводилась у Косові 28-29 травня. Починаючи з 60-х років, був активним учасником усіх понад п’ятнадцяти районних, регіональних, обласних, республіканських та всесоюзних науково-практичних конференцій, симпозіумів, педагогічних читань, проблемних семінарів, які проводились на Гуцульщині.

Востаннє педагоги та учні шкіл гуцульського регіону прослухали його змістовний, оптимістичний (не зважаючи на стан його здоров’я) виступ перед учасниками IX зльоту обдарованої молоді Гуцульщини та призерами Заочної олімпіади з гуцульщинознавства у Яворівській ЗОШ 28 квітня 2006 року. Таким розумним, безмежно добрим і доброзичливим він і залишиться у пам’яті тих, хто його слухав востаннє.

Залишилась його дорогоцінна спадщина. Це книги окремими виданнями – 13, публікації в газетах (крім районних) – 98, публікації в районних газетах – 166, публікації у колективних монографіях, збірниках, альманахах – 38, статті в журналах – 52, передмови та післямови до книжок інших авторів – 21. Та і це ще не все. Кількість публікацій цього невтомного сіяча на освітянській ниві – понад 600.

Про високу оцінку усього, написаного Ігорем Пелипейком, можна було б зацитувати добру сотню вдячних відгуків від людей різного віку і професій від Ужгорода до Чернігова, від Одеси до Львова, від Снятина до Шепетівки, від Варшави до Торонто. То ж доземний уклін і сердечна дяка Вам, дорогий колего, від усіх педагогів Косівщини, для яких Ви були і залишаєтесь найвищим авторитетом.

…ПІСКОМ НА ЗУБАХ, або БЛУКАЮЧИ МІЖ…

Іван  Бойчук

Андрій Малащук. Атентат на Герострата. –
Івано-Франківськ: Типовіт, 2005. – 112 с.

Коли в людини вривається терпець, вона робить такі вчинки, викидаючи назовні свій шал, нехай навіть пересипаючи його добірним ненорматизмом, що й через місяць з подивом пригадує власні вар‘ятства.

Коли в митця вривається терпець, не як митця, а як просто людини, то назовні вилазить такий твір, що й самому не позаздриш (сублімативні та часо-просторові філософування щодо з‘яви тексту наразі недоречні і не мають жадного стосунку до… і в межах дискурсу). Поетам в даному разі дещо легше, бо результатом можуть бути певні сентенції на кшталт: “…курва, народ наш безмежно щасливий // в парнокопитному ворку провидця…”1  і як наслідок “А дощ собі паде і я собі п‘янію”2 . В прозаїків ці рефлексії можуть проявлятися на рівні Забужчиних “блінів” з її ж власних “… досліджень”, але хіба що маленькими вривками. А от коли справа стосується якогось обширного тексту, то це вже патологія, з якої неодноразово тішився свого часу старенький дядечко Фройд.

Власне, у такий спосіб можна й міркувати з боку пересічного читача, просвітянина, ба, навіть націоналіста, читаючи (чи, радше, перечитуючи) Малащуків “Атентат на Герострата”, частини якого раніше з‘являлися то в “Сучасности” (“Атентат на Герострата” № 1 за 1999 р., “Ботокуди” № 7-8 за 2002р.), то в “Кур‘єрі Кривбасу” (“Останній ворог” №156 за 2002 р., “Уриїл і три кола печалі”, №167 роком пізніше). Непоміченим такими знаними літературно-мистецькими виданнями і певною новизною книжки залишився драматичний етюд у жанрі абсурду “Той, Що Ховається”, який теж свого часу пройшов журнальну апробацію, але вже в іншому виданні, приміром у вінницькому “Згарі”.

Тож, наразі, маємо певну розтроєність автора, таку ж традиційну для багатьох українських митців, які прийшли в літературу на початку 90-х рр. ХХ століття (Процюк, Андрусяк, Баран…). І ця проба пера в кількох літературних родах говорить радше не про бажання винайти власну словесну “штуку”, зійти на свій Олімп чи, принаймні, злетіти на Пегасі (нехай на день чи мить…) на Парнас, а про те, щоб  якнайповніше зафіксувати ємність свого творчого Еґо, – залишитися хай місцевознаним, зате різностороннім, різнобарвним. Невідомо, до чого вона призведе пізніше, але коли Бальзак “глибоко пролетів” зі своїм “Кромвелем”, то зарікся більше не писати вірші, і, як наслідок, школярі та школярочки вже не перше століття зазубрюють його “Людську комедію”. Аналогічна ситуація  виглядає і з Євгеном Бараном. Можливо, він і не був би одним з найактуальніших критиків українського поточного літературного процесу, якби приділяв більше уваги прозі (деякі з його творів вміщені в антології прози “Тексти”)3  та давній літературі. Деякою мірою до становлення Євгена Барана як критика (безвідносно натяків на панібратство та кумівство), спричинився і Степан Процюк4 . Поза сумнівом, це твердження можна довго заперечувати, але саме в запереченні і критиметься явний доказ того, що вони не є хибними.

Для читача, в будь-якому разі, стане дивним суть такої розмови, мовляв, при чому тут Малащук, Баран, Андрусяк, Процюк і який стосунок, окрім зазначеного першим, вони мають до “Атентата на Герострата”. Відповідь настільки проста, що й говорити ніяково:

– Євген Баран чи не єдиний критик, котрий не оминув своїм пильним оком всю творчість Андрія Малащука (не тільки прозову, а й поетичну);

– Іван Андрусяк певним чином приклався до виходу в світ “Атентата…”, написавши “БО ТО КУДИ ?” – чи то рецензію, чи то стилево-часовий порівняльний аналіз Малащукової повістини і Франкової поеми, насамкінець, перевівши з однієї “…(сучої ясності)…” – викривальної, цинічної і аж місцинами саркастичної на іншу – чисто постмодерністську гру з присмаком тої ж історії, але вже тільки не в межах українського дискурсу, а світового;

– Степан Процюк, що свого часу зі щирістю і повагою тиснув у передмові до “Чверті на першу” поету (Малащукові) руку і обмежувався такими вже заїждженими фразами щодо поезій “… хай вони собі самі говорять із конкретним читачем…”5  та вів певну розмову про Андрія в книзі “Лицарі стилосу та кав`ярень”6 , – досить вдало провів у коломийській “Писанці” першу презентацію “Атентата…” та (за його ж словами) “вибив” в Івано-Франківській ОДА та Івано-Франківській міській раді народних депутатів кошти на “народження” названої книги. Справа, повірте, при всьому тоні розмови заслуговує справжнього, належного пошанівку.

Однак, повернемося до самої книги, бо до зовнішніх варіацій можна багато чого додавати, – хоча б відсутність кількості тиражу “Атентата на Герострата”, що призводить до певних помислів, навкололітературних і таких далеких від них, і що,  за словами одного з моїх давніх приятелів, до речі, видавця, вважається грубою видавничою помилкою.

Як було зазначено вище, вона складається з чотирьох творів, які, попри всю їхню, як зовнішньо-формотворчу, так і внутрішньо-змістовну відмінність, об‘єднує дуже багато спільного. Це, насамперед, тема смерті зі всіма її варіаціями, невідворотність долі і мізерність життя маленької людини, абсурдність, сарказм і, що найголовніше, – стиль, притаманний авторові. Саме завдяки цьому досвіду – володінню письмом – проза Андрія Малащука виділяється серед українських прозаїків 90-х рр. ХХ століття, незважаючи на те, що й викликає різні асоціації, образи чи, навіть, алюзії щодо інших творів, притаманних постмодерністському чи екзистенційному  дискурсу. Зокрема, початок твору “Атентат на Герострата”, певним чином, нагадує один із найкращих романів Альберта Моравіа “Нудьга”, де йдеться про нудьгу як таку і її еволюцію, однак  пізніше, відчуваючи себе митцем-постмодерністом, автор з екзистенційними нотками говорить “Навіщо прагнути – і не могти, допитуватись – і не знати, дошукуватись – і не знаходити?”7 .

Уже з перших сторінок стає помітним, що автор виступає в кількох іпостасях – митця, себто як одного з персонажів твору,  автора (на що вказує авторська мова ) та критика на сей твір, тому що поруч подається, так би мовити, рецензія на твір.

Сюжет твору розвивається в двох напрямках – поверхневий, традиційний – себто мандрівки Герострата і пошуки своєї правди та внутрішній – мова йде саме про внутрішній світ переорієнтацію  світоглядних позицій самого Андрія Малащука.  І в більшій мірі внутрішній сюжет переважає над зовнішнім, про що вказує не тільки притаманне постмодерністам письмо (хоча б вибудування на основі символічного фразеологізму “ніж в спину” архетипу власного “Еґо-знищення”) чи хаотичне вихоплення багатьох культових постатей історії чи мистецтва минулого, так і зовнішній (формотворчий) – постійне наголошування на умовності (“Ймовірно, розмова була така”)8   діалогу між головним персонажем-автором та іншими героями твору.

Переповідаючи історію Герострата до вчинення злочину Герострата, вже царя Ефесу, – автор виводить все ж того Герострата – жалюгідного і боязкого, абсолютно нездатного еволюціонувати у своїх міркуваннях та діях. Вчинок, зроблений “просто сумовитим греком” (спалення храму Артеміди), є радше викликом діючому тоді суспільному ладу, аніж намаганням змінити цей світ на краще. Можливо, якби не дошкуляння Архілоха, доля Герострата була б іншою, причому “архі-лохом” в результаті виступає сам Герострат. Він (герой), як і всі “маленькі” люди, турбується про долю своїх предків, подаючи історію в чорному світлі, тим самим виправдовуючись: “Але ж то були і його предки. Інших не мав”9 . Ця невдоволеність своєю історією є лише прихованим фактом незадоволення самим собою, і хоча, на перший погляд, мова йде про Герострата, але, насправді, (підтекстово) на його місці міг би бути той же Гонта чи Довбуш, чи багато інших бунтарів, залежно від нації, бо в історії кожної вони свої.

Описуючи мандрівку Герострата та зустрічі з автором (А. Малащуком), з домініканським монахом Роландом, “який викладав богословіє в Тулузькому університеті” та античним гімнософістом Хереєм, подається не стільки мандрівка і полемічні дискурси, як радше змальовуються певні схеми – форми гри – імпровізації як світу і, в той же момент, абсурдність цієї гри, бо “Світ – гра” і “Світ – абсурд” 10 . У такому разі автора найменше цікавить сам розвиток сюжету, традиційні для романтиків описи почуттів, для натуралістів – природи, для постмодерністів – нашарування різних клясичних станів та варіювання ними. Однак, цікавить найбільше (і в цьому я переконаний на сто відсотків) те, що читач знайде в цьому творі для себе і як керувати читацькою думкою, емоціями під час прочитання. Як ще одне підтвердження цьому може служити невелика літературна деталь-розв‘язка твору, де Андрій Малащук возводить себе в роль самого Герострата: “Міф осипається. Уламки падають під ноги й викрешують іскри. Повітря знову пахне димом”, тим самим доводячи  роман до стану метафізичного, бо “справжній роман – той, який ніколи не може бути написаним”.

Обігруючи поему Івана Франка “Бо то куди?” суто на називному рівні, Андрій Малащук продовжує розглядати життя “людини-гвинтика” у всіх її іпостасях. Без сумніву, що в даному випадку вона є дещо іншою, ніж в “Атентаті”, і причина тут не тільки в багатогранності творчих пошуків письменника, а й в унаочненні майже реальних фактів із життя “світського”, певною мірою і його власного, приміром “исключение из числа студентов 3 курса музпедфакультета за поступки, несовместимые с моральным обликом советского студента (утрата политической бдительности, допущение националистических суждений)”11 . Тож і не дивно, що головним персонажем виступає поет Х, який впродовж цілого твору шукає собі смерті, але не традиційної “простолюдинської”, а мученицької, щоб всі вважали його за героя. Врешті, сам твір насичений рисами тоталітарної комуністичної доби, починаючи від ролі “великого Убивці”, себто “Дитини”, до елементарної записки, яку, начебто, залишив у журнальному столі Гонорій Престолоградський, зазначаючи: “У моїй смерті прошу винуватити моє життя. Гонорій Престолоградський”12 .

Змальовуючи місто Некрофіліополь, автор створює певну поліфонію лексичного звучання. З одного боку – це місто мертвих, з іншого – може походити від слова некрофілія, тобто сексуальні збочення з трупом (тяжка форма дегенеративної психопатії). Про місто мертвих свого часу писав в книзі “Інші дні Анни” Тарас Прохасько, але в даному випадку автор створює утопію такої собі невеликої держави, в якій все добре зовні (бо на те є писані правила) і не зовсім у душі в кожного з персонажів.

Така асоціативність текстотворення характерна і щодо назви твору, яка мало в чому схожа на поему великого Каменяра, адже Встидіона і близько не відшукати, хіба що, деякою мірою, перегукуються сюжетні лінії.

Стилістичним же новаторством Андрія Малащука як творця мистецької “штуки” в даному контексті на основі вищезгаданої прозової збірки прослідковується майже тотальна деконструкція, характерна не тільки образній системі чи суті їх подачі, а й часовим нашаруванням. Якщо автор спочатку веде мову у формі дискурсу “античність-сучасність-Я”(“Атентат на Герострата”), пізніше, змінюючи площини із сюжетного простору на психологічний: “умовно радянська епоха–Я” (“Ботокуди”, “Той, Що ховається”), тим самим налаштовуючи читача (спрямовуючи в певне русло сприймання твору та відношення не тільки до героїв, а й до оцінки мистецького тла, яке змальовано, та створюванні певних асоціацій на цій основі із життя самого читача) на дещо інший тип сприймання, де “Я”, як особистість, завжди є вищою від суспільної маси, – то в оповіданні “Останній ворог”, –  над “Я-особистістю”, “Я-людиною” вивершується внутрішнє Alter Ego, тим самим розвиваючи протистояння між “Я – внутрішнє Я”. І проблема тут не в зовнішніх факторах (тотальному невподобанні чорного (sic!) кота чи тому, що герой залишився на самоті, оскільки його покинула Марта), а, власне, у кардинальному зіткненні внутрішніх світоглядних стереотипів.

Дещо осторонь від цієї психологічної структури стоїть повість-апокриф “Уриїл та три кола печалі”, в якій письменник веде мову від третьої особи, абсолютно не втручається в долі героїв власними роздумами чи авторомовними ремарками, а, натомість, творить новий світ, сюжет, незважаючи на такі вже й вічні шекспірівські теми і певну подібність. Причина тут проста і полягає у вибудовуванні суто постмодерністського тексту на класичному (за певної умовності), але в той же час у своїй суті, якщо говорити про загальне ціле повісті, зберігаючи її класичність (смерть головних персонажів). Причому вказування на апокрифічність у своєму хрестоматійному значенні якраз дозволяє таке варіювання не тільки біблійними, історичними, міфологічними канонами, а й мистецькими. Попри все дещо штучними і неповноцінними, як у відношенні до першої оповіді, так і цілої повісті, виглядають друга і третя. І справа тут не в показі кількох годин життя Крістофера Марло чи невеличкого вривку з дитинства Адольфа Гітлера, а в надмірній похапливості автора, намаганні передати не менш важливі теми на декількох сторінках. Єдине, що їх зв`язує, – це постать архангела Уриїла.

Як би там не було, “справжній роман – той, який ніколи не може бути написаний”13 , а справжня рецензія на твір – це, коли твір починає жити за межами як твору, так і рецензії.

ЛІТЕРАТУРА
1 – Андрусяк І. Повернення в Галапагос: Бібліотека альманаху “Кальміюс”. – Донецьк: Видавнича агенція “OST”, 2001. – С. 5.
2 – Малащук А. Чверть на першу. – Коломия: Видавничо-поліграфічнетовариство “Вік”, 1997. -С.16.
3 – Антологія прози “Тексти”. К.: Смолоскип, 1995. – С. 44-52.
4 – Баран Є. ЛІТЕРАТУРНИЙ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК (міф про Атлантиду) // в книзі “Замах на міражі”: літературний журнал одного автора “Морена” (№2). – Львів, 1997. – С. 17.
5 – Процюк С. Замість прологу: Передмова до збірки поезій Малащука А. “Чверть на першу”. – Коломия: Видавничо-поліграфічне товариство “Вік”,  1997.
6 – Процюк С. “Мрійник із ХVІ століття”//  в книзі “Лицарі стилосу і кав`ярень (есеї про дев`ятдесятників)” – К.: Смолоскип, 1996. – С. 22-25.
7 – Малащук А. Атентант на Герострата. –  Івано-Франківськ: Типовіт, 2005. – С. 7.
8 –  Там само. –  С. 10.
9 – Там само. –  С. 16.
10 – Там само. – С. 22.
11  – Виписка із трудової книжки Андрія Малащука.
12  – Малащук А. Атентант на Герострата – Івано-Франківськ: Типовіт, 2005.  – С. 38.
13  – Малащук А. Атентант на Герострата – Івано-Франківськ: Типовіт, 2005.  – С. 24.