Тетяна П’янкова. Заплакане щастя: Вірші. — Івано–Франківськ: Нова Зоря, 2003. — 88 с.
Це вже не рецензія, хоча б тому, що поетична збірка Тані П’янкової датована ще 20_03 роком, хоча з’явилася, якщо не помиляюся, на початку 2004 року. Назвемо це розмовою про книжку. А оскільки рецензій на неї ніхто не писав, тож це буде і своєрідна форма реклами книжки і авторки. За приципом краще пізно, ніж ніколи.
Не знаю, чому я не прочитав книжку відразу. Можливо, збила з пантелику назва — невдала і сентиментально–романтична. Подумав собі, що це така собі білялітературна провінційщина. Не додала наснаги прочитанню ні фотографія авторки — такий собі варіант тінейджерського образу П’єро, заплаканого і розчуленого; ні передмова Василя Олійника — надто вже схематична, хоча і написана з кращих міркувань.
Продовжити читання ““Cамотністю вимірюю себе””