Нова праця з гуцульської діалектології

Ігор Пелипейко

Наші сусіди з-поза Чорногори надають великого значення вивченню говірки свого краю. Ці говірки у зв‘язку з політичними, суспільними, культурними змінами швидко зникають. Якщо їх не зафіксувати, вони будуть назавжди втрачені для науки. А це ж така велика втрата, як, приміром, знищення якогось твору архітектури чи живопису. Закарпатці це добре усвідомлюють і працюють здавна на ниві діалектології. У 20-30 роках минулого століття велику працю здійснив І. Панькевич. У повоєнні роки Й. Дзендзелівський підготував і видав „Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області” (три частини, 1958, 1960 і 1993). Справедливо називають подвигом працю Миколи Грицака (1908-1979), який уклав понад мільйонну картотеку закарпатсько-українських лексичних і фразеологічних одиниць. І. Жеґуц видав у Мюнхені в 2001 році „Вибрані тексти з гуцульського говору в Закарпатті”, а спільно з Ю. Піпашем – „Словник гуцульського говору в Закарпатті”.
Продовжити читання “Нова праця з гуцульської діалектології”

Та залишилися мудрі книжки

Богдан Радиш-Маринюк

Писати про Ігоря Аполлоновича Пелипейка важко і водночас легко. Важко, бо ще не встигли зів‘яти квіти на його могилі в Косові, бо свіжа ще моя пам‘ять і моя туга за ним, бо не вернеться він із вічної дороги, бо не сядемо ми з ним у його скромній, але привітній робітні в його господі, бо не зможу з ним більше погомоніти – пожуритись про справи у нашому краї, в нашій державі загалом. Покійний тішився бодай невеликими нашими українськими успіхами і переживав за наші національні невдачі й прорахунки.

Він переживав всі біди, що звалювалися на голову нашому убогому матеріально люду, клопотався, як міг, про стан освіти, культури в нашому краї, про долю унікальної української перлини – Гуцульщини. Ці переживання загострювались після помаранчевих подій в Україні, хотів, щоб ми скоріше вийшли із завороженого кола, з брехні, невігластва, вічного ламання списів на владному Олімпі і у владних місцевих коридорах.
Продовжити читання “Та залишилися мудрі книжки”

Його забути не можна

Аделя Григорук

Про Ігоря Аполлоновича Пелипейка як про дослідника Гуцульщини і людину не можна говорити однозначно. Як і його науково-дослідницька спадщина, що вмістила в себе найрізноплановіші розвідки з історії рідного краю, літератури, мистецтва, фольклору, етнографії, так і особисте життя його не вміщується в якийсь один чітко визначений контур.

Найперше, що кидалося у вічі в особистості цієї непересічної людини, – це його громадянська й моральна позиція: переконаність українця-патріота у невід‘ємному праві на суверенність власної держави й несхитність і послідовність кожної миті у своєму власному житті відстоювати цю переконаність. Саме ці риси, на мій погляд, були тими непорушними, міцними підвалинами його характеру, які не здатні були схитнути жодні політичні землетруси, несприятливі збіги обставин чи банальні кон’юнктурні презенти, які не раз йому пропонували „власть імущі”. Не було в ньому нудної одноманітності, набридливого менторства чи фанатичної прямолінійності. Ігор Аполлонович був дивовижно розмаїтий у проявах своєї багатої індивідуальності. Керований невситимою допитливістю дослідника, він завзято, як юнак, у далеко вже не молодечому віці піднімався на Карпатські вершини, вивчаючи унікальні екземпляри гірської флори і фауни, із сумом констатуючи руйнівні наслідки впливу на природні ресурси нашої недалекоглядної діяльності. Він досконало знав говірку кожного гуцульського села, хоча родом був із зовсім іншого краю, тонко розумівся на особливостях унікальних місцевих ремесел, добре знав усіх знаменитих народних майстрів, провів із ними не одну годину в ґречній задушевній бесіді.
Продовжити читання “Його забути не можна”

Місія фантома

Олександр Стусенко

Ти лежав горілиць і прокинувся в надії глянути ліворуч. Глянути ліворуч, аби побачити величезне квадратне дзеркало. І себе в ньому. Аби вкотре сказати: “Боже-боже, з ким я зв’язався!..” Як кажеш завжди, коли бачиш у тому дзеркалі свою запухлу мордяку – після вчорашнього. Після перманентного вчорашнього, яке, власне, вчорашнім і не є, бо повторюється щодня, повторюється так часто, що складається враження, наче воно триває, просто іноді послаблюючись, а іноді – посилюючись. Пульсує, і цим пульсуванням визначається твоє життя.

Це дзеркало таке велике, що у вашій кубічній (іноді – сферичній, а іноді – лабіринтоподібній) гуртожитській кімнаті його просто ніде було повісити, тому його поставили біля стіни за твоїм ліжком. Перевертаючись уночі, ти ніколи не падав у задзеркалля, бо з перегаром туди не пускають. Там і своїх таких вистачає, вони з радістю ними поділилися б, та не знають, як їх перекинути по цей бік дзеркала.
Продовжити читання “Місія фантома”

Книга, написана серцем

Іван Мисюк

Григорук Аделя. Микола Близнюк. Нарис творчості. – Косів: Писаний Камінь, 2006. – 140 с.

Вихід у світ нової книжки – це, передусім, радість для автора і книговидавця. Заодно – це не буденна подія для шанувальників красного письменства й широкого кола читачів. У березні 2006 року завдяки сприянню відомого книговидавця, директора видавництва „Писаний Камінь”, депутата обласної ради М. Д. Павлюка з’явилась на світ Божий книга заслуженого працівника освіти України Аделі Григорук „Микола Близнюк. Нарис творчості”. Аделя Григорук – філолог, літературний критик. Її статті друкувались у вітчизняній та зарубіжній пресі, наукових виданнях. Вона досліджувала творчість Тараса Мельничука, Богдана Радиша, Івана Бойчука, Ольги Базалії, Ліліани Косановської, Омеляна Лупула, Василя Гостюка, Дмитра Арсенича та ін.
Продовжити читання “Книга, написана серцем”

Хто впізнає мене по блиску листя? Або стигла позолота неочікуваних конфігурацій Миколи Воробйова

Анна Харченко

Воробйов М. П. Оманливий оркестр (Конфігурації): Поезії, щоденникові записи. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2006. – 192 с.

Щоб об’єднатися із простором,
треба заповнити його собою.
М. Воробйов

Художній простір сучасного поета Миколи Воробйова – простір багатовимірний, глибоко метафоричний, тому це простір для втаємничених у логос. У ньому представлені різні літературні амплуа поета: від “слуги півонії” (самовизначення), “чорторийського блукальця”, “доглядача фіалок і води”, “хранителя променів і ожини” (визначення В. Моренця)1 до “видатного лірика і гуманіста”2 . А, може, і навпаки. Проте всі літературознавці говорять про натурфілософську основу світогляду та особливо тонке світло- та світовідчуття поета Миколи Воробйова як представника Київської поетичної школи.
Продовжити читання “Хто впізнає мене по блиску листя? Або стигла позолота неочікуваних конфігурацій Миколи Воробйова”