А тепер, позвольте: скажемо Вам дещо про нашу рідню. Се буде найдорожче з того, що ми з Вами можемо дати.
За тата пише докладнїще сестра Анна. Я с татом здибав ся найменче з усіх дїтей, бо як я був малий, то вони чумакували – поки не збанкротували – а потому: щось на 9-тім року, мене взяли до себе небіжчик дїд по мамі – Янцьо Лисанюк, у “долину” (ми сидимо в горі далічко від міста) та відти я ходив до школи Косівської, 4 роки, а відти пішов до вищих шкіл, а відти… Тата я бачив чим раз рідше, і як мусїв утікати заграницю, в початку 1879 р., то не було способу навіть попрощати ся з ними, і вони вмерли, коли я був у Женеві, на весні 1880 р. Та все-ж таки я дещо тямую за них і міг би собі нагадати ще більше, але тепер се менї за тяжко – зробю се чей инчим разом, коли менї доведе ся написати докладні спомини свого життя. А от чого не зробю – не дам Вам портрета татового, хоть він менї живісїнький у душі. Та що з того, коли я не маляр, а поки винайдуть такий фотографічний спосіб, аби виводив образ із душі – мене вже давно не буде. Так і пропаде тото дороге лице – добре, сияюче мов сонце, коли бачило перед собою людину добру, – але хмарне, грізне на всяку пустоту, бріхню і зло. Малі сїльські пустяки тїкали перед ними на-далеки, а й більші лиходії, які часом забігали до нашої хати, непрошені, дрожали перед ними і їх громовим голосом. Одному з них вони мало не зробили капут сокирою, коли сказав, після першого мого арештованя в 1877 р.: “твій син піде на шибеницю!”… Продовжити читання “Про нашу рідню”