Розкіш Розуміння…

Володимир Базилевський. Лук Одіссеїв: Статті, есеї, діалоги. — Київ: Ярославів Вал, 2005. — 656 с.

Про нову книжку поета, лауреата Шевченківської премії Володимира Базилевського “Лук Одіссеїв” дізнався із “Літературної України” ( це той рідкісний випадок, коли з цієї газети можна справді щось дізнатися, що відповідає поняттю “сучасний літературний процес”). Оскільки у мене вже була його книга статей і розвідок “І зав’язь дум, і вільний лет пера” (К., 1990), то мені було цікаво прочитати й цю книгу літературно–критичних статей, есеїв, діалогів. І не тільки тому, що Базилевський — один із найцікавіших поетів нашого часу (у чому пересвідчуюся, читаючи його поетичну книгу вибраних творів “Вертеп”, що вийшла 2004 року у серії “Бібліотека Шевченківського комітету”), не тільки тому, що він — некомпромісна і дуже незручна у спілкуваннні людина, а ще й тому, що Базилевський — один із найяскравіших письменників–мислителів нашого часу (його публікації в “Березолі” — “Імпресії та медитації” цьому є підтвердженням).
Книжка потрапила до мене завдяки Василеві Слапчуку і Михайлові Слабошпицькому, та ще й з автографом Володимира Базилевського, та ще й закінчувалася вона діалогом, який ми з ним провели на сторінках “Кур’єру Кривбасу” у 2000 році (останній факт був сюрпризом для мене).

Передісторія цього діалогу проста. У “Кур’єрі Кривбасу” я прочитав матеріал В.Базилевського “Пушкін, Пушкін…”. Цей матеріал мене вразив своєю відвертою опозиційністю до політичної кон’юнктури і сміливим та глибоким прочитанням творчості великого росіянина, і я поділився своїми враженнями зі Степаном Процюком, додавши, що мені б хотілося написати Базилевському, але не хочу бути нав’язливим. На що Процюк відвів просто, що людям інколи потрібно говорити гарні слова, поки вони ще можуть почути.

У результаті ми коротко листувалися з Володимиром Базилевським, підсумком якого був згаданий діалог.

Все це я говорю до того, що нову книжку письменника прочитав на одному диханні. І за незначним винятком сприйняв її як відкриття.

Базилевський вміє бути незручним. Він є незручним. У слові, у думці, у нагадуванні загальновідомих, але не бажаних фактів. Я вже не кажу про його пієтет і захоплення російською культурою, що на тлі сучасних політичних протистоянь з Росією виглядає … скажемо так, недоречним (відразу скажу, що я погоджуюся з аргументами В.Базилевського і приймаю його високу оцінку надбань російської літератури). Але так само він говорить про ті постаті і події, які не зовсім сприймаються всередині українського суспільства. Маю на увазі того ж Павла Грабовського з його тавром “графомана–народника”, Евгена Маланюка з його національними інвективами чи Леоніда Новиченка і Бориса Олійника (з ідеологічним послушництвом першого і компартійною відданістю другого). До кожного із таких поскрибованих постатей (поскрибованих в моральному, світоглядному чи естетичному вимірах) Базилевський знаходить “ключ розуміння”. Про це вміння Базилевського переконливо розповідає Іван Дзюба у передмові до книги “Розрада  поезією”.

Базилевський уміє повернутися до здавалося б вже добре прочитаного — творчості Тараса Шевченка, Павла Тичини, Максима Рильського чи Андрія Малишка. Захоплюється він своїм улюбленим поетом Євгеном Плужником (це єдиний матеріал, який він переніс зі своєї першої книжки, зробивши незначні стилістичні правки і змінивши назву: “Євген Плужник” на “Бунт анахорета (Євген Плужник)”).

Базилевський вибирає негучних поетів, але глибоких і якісних — Василь Швець, Петро Перебийніс, Світлана Йовенко. А яке вдумливе і прозірливе прочитання своїх сучасників: Миколи Вінграновського (“Маршал Вінграновський”), Леоніда Талалая (“Похвала Леоніду Талалаю”), Ігоря Качуровського (“Шлях до кастальських джерел”), Бориса Олійника (“Клич гнізда”), Мойсея Фішбейна (“Учителі і сучасники”). Вдається письменник і до несподіваних на перший погляд типологічних зрізів: “Робер Андре і Григорій Гусейнов: розкопки пам’яті”; до прочитання творчості Євгена Пашковського (“Вижити і написати”).

Другий розділ книги складають полемічні матеріали Володимира Базилевського і діалоги. Можливо тут не всі матеріали рівноцінні, але публікація таких матеріалів як “Екологія поезії”, “Смерть поезії?”, “Варваризація”, “Математика поезії”, що свого часу викликали неоднозначні відгуки, особливо щодо оцінювання доробку молодих (справедливости ради треба відзначити слушність оцінок Базилевського) видаються доречними і такими, що не втратили своєї актуальности.

Особливість названої книги у тому, що розмова ведеться автором просто, конкретно і доступно. Логічна аргументація, широта й універсальність думки,  багата асоціативність, вміння в’язати в єдине ціле ланки культурної традиції, — роблять книгу В.Базилевського “Лук Одіссеїв”  однією із найцікавіших літературно–критичних з’яв нового тисячоліття і стверджують за автором не так реноме “першого критика” (П.Сорока), як письменника–мислителя, до чиїх міркувань сучасникам варто було би прислухатися. Не кажу вже про те, що Володимира Базилевського варто було би почути.

м.Івано–Франківськ

Євген БАРАН

Share


Написати коментар