Діяльність спілки “Гуцульське мистецтво” у Косові у 20-30 роки ХХ століття

Спілка “Гуцульське мистецтво” існувала майже двадцять років (1922—1939). Її  засновиком був Михайло Куриленко, який поклав усі сили, щоб об’єднати дрібні кустарні майстерні в єдине підприємство. Завдяки Куриленкові ткацтво на Гуцульщині піднялося на досить високий рівень, впроваджувалися нові ідеї. Михайло Куриленко відновлював забуті і розроблював нові технології. Поставивши за мету відродити старий український килим на основі давніх килимарських традицій, він зумів добитися високого мистецького рівня в умовах промислового виробництва.

У радянський період ім‘я Куриленка намагались забути. Тож, якщо в поодиноких писаннях науковців і згадувалася спілка “Гуцульське мистецтво”, то лише для паплюження. Сам же період її діяльності вважався повним занепадом культури народного мистецтва.

Однак відомості про спілку та її керівника знаходимо в численних публікаціях, здійснених в українському зарубіжжі. Про згадуваний період у них говориться як про ренесанс українського килимарства.
Михайло Куриленко народився 2 листопада 1885 року (за старим стилем) у родині Прокопія та Віри Куриленків, яка мешкала в селі Коропі Короливецького повіту Чернігівської губернії. Сім’я була не з багатих, тому лише 1909 року він зміг закінчити Короливецьке міське училище. Вищу освіту здобув у Київському педагогічному  інституті,  потім  як професор університету працював у Кам’янці на Поділлі. Свідомий патріот стояв на твердих самостійницьких позиціях. Був активним  учасником  визвольних змагань 1918—1920 років.

1920 року він разом з сім’єю перейшов Збруч і дістався Львова. Дружина Михайла Куриленка тяжко хворіла, тож за порадою лікаря родина оселилася в Косові. Було це 1922 року. Хворою опікувався відомий косівський лікар Тарнавський.

Місто на той час було ремісничо-торговим осередком Гуцульщини. Основним заняттям мешканців були торгівля, ремесла, а багатші євреї займалися лихварством.

В умовах Гуцульщини на той час ремесло набуло особливого значення. Важливим фактором розвою килимарського промислу була наявність необхідної сировини – вівчарство давало вовну, необхідну для виготовлення різноманітних виробів з шерсті.

Ремісники мали добувний матеріал, невичерпну фантазію, багатство кольорових рішень, А мистецьке відчуття виробляла сама природа. З явилися й умови для гартування майстрів.

Михайло Куриленко, досі абсолютно далекий від будь-якої підприємницької діяльності, мав неабияке мистецьке чуття та економічну передбачливість. У численних кустарних майстернях Косова він побачив зародок перспективного художнього промислу. Незабаром він організував спілку “Гуцульське мистецтво”.

Засновано її 13 вересня 1922 року. Основний капітал – два мільйони марок. Засновниками стали визначні місцеві громадяни, а до дирекції спілки входили С. Григорців, М. Куриленко, В. Лаврівський, П. Рондяк та інші.

Акціонерне підприємство ставило собі за мету об‘єднати і підтримувати всіх кустарів і народних майстрів Косівщини. Забезпечувати їх роботою та необхідними матеріалами, допомагати їм у конкурентнім боротьбі отримувати прибуток, знайти ринки збуту для їхніх виробів. Разом з тим, планувалося естетичне вдосконалення виробництва через розвиток набутків місцевого гуцульського стилю, творення нових зразків.

Планувалося в міста Галичини та за її межі вивозити на промислові ярмарки вироби, влаштовувати виставки продукції членів спілки, які б популяризували гуцульське мистецтво, збільшували попит на вироби та давали б заробіток гуцульським майстрам.

Разом з тим, передбачалося збирати при майстерні як взірці найкращі вироби, котрі з часом стали б експонатами музею гуцульського мистецтва, свідчили б про високий вроджений талант митців.

Збиралися також заснувати при майстерні школу народного художнього промислу в різних його галузях: спочатку з ткацько-килимарським відділом, згодом – керамічним та різьбярським.

Перші два місяці діяльності спілка займалася організацією виробництва. Щоб розпочати діяльність, необхідно було підшукати приміщення, закупити верстати, інше ткацьке приладдя, організувати постачання вовни, об’єднати майстрів.

Спочатку спілка винаймала два приватні будинки, де розташували верстати з горизонтальним натягом ниток основи та збиранням ниток під час ткання “лядою”.

Як свідчить львівська газета “Діло” (1923), першого місяця існування майстерня мала лише 4 верстати і стільки ж майстрів. До кінця місяця тут вироблено 20 квадратних метрів килимів. Вовну куплено по 11 тисяч марок за кілограм, а ткачеві плачено по 7,5 тисячі марок за квадратний метр тканини. Відпускна ж ціна була в межах 42 тисяч марок за квадратний метр виробу.

Перші кроки спілки були успішними. Щоб розширити виробництво та збільшити обіговий капітал, що дало б змогу виготовляти більше продукції, необхідно було розширити виробничі приміщення, залучити до роботи надомників.

Крім того, спілка неодноразово зверталася до місцевих заможних людей із закликом вступати в її члени та вкладати свої гроші у таку перспективну справу.

Виробничі  справи в спілці вела адміністрація. Крім головного директора Михайла Куриленка, до неї входив Пелипенко. Усі бухгалтерські рахунки вели Романюк і Когутова. Маючи за мету відродження старого українського килиму, Михайло Куриленко обстежував килими в музеях, скуповував їх давні зразки по всій Галичині. Вникнувши у тонкощі килимарства (природний матеріал (вовну), спосіб чищення, спосіб фарбування), він цілковито відмовився від фабричної вовни, перейшов на прядену вручну, фарбовану рослинними барвниками – звіробоєм, корою вільхи, дуба, яблуні, травою материнки, лушпинням   цибулі.

Крім цього, Михайло Куриленко замовив проекти килимів у відомих художників, зокрема Гординського, Бутовича, Ковжуна, Лісовського, Музикової, Осійчука, Холодного, сестер Кульчицьких, аби ввести у виробництво справді мистецькі зразки. Зберігаючи традиційні народні орнаментальні композиції, художники по-новому інтерпретували їх самобутність, завдяки чому збільшилася різноманітність  мотивів.

Першими художниками, які працювали в спілці, були Валентина  Куриленко, дружина Михайла Куриленка, випускниця Київського інституту шляхетних панянок, а також донька старокосівського священика Анна Герасимович, згодом відома народна майстриня, член Спілки художників. На основі гуцульських вишивок, крайок, ґерданів та різьби вони творили візерунки для килимів.
Характерним для гуцульського килимарства був гладкий (безворсовий)  килим.  Геометрично членований, з підкресленою центральною частиною та бічною каймою, що замикає орнаментальну композицію. Кайма часто складається із зменшених орнаментів, характер їх рисунка, як правило, органічно пов‘язаний з мотивами усієї композиції килима. Крім гуцульських килимів, ткали також полтавські та галицькі. Кожний килим за своїм візерунком отримував назву, як то “Король”, “Обвідки”, “Гуцул”,  “Пташечки”,   “Грибики”.

Олена Клюшек ткала, для прикладу, килим “Козак  Мамай”. Килими зі скісним методом переплетення ткали Юрко Джуранюк, Петро Вексляр, Ониськів, Катерина Горбова, Степан Мартинюк, Іван Пасилюк.

Робота спілки була успішною. Незабаром кошти, витрачені на її заснування, покрили. Збори висловили подяку адміністраторові спілки Михайлові Куриленку за організацію й ведення справ, доручили йому подальше керівництво.

1933 року Михайло Куриленко довідався, що донька священика з села Ладичин на Тернопіллі Марія Світенька зуміла відновити старовинну техніку ткання на вертикальному верстаті не “лядою”, а горизонтально, гребінкою. Майстриня на запрошення спілки “Гуцульське мистецтво” разом з кількома дівчатами-односельчанками, яких вона навчила працювати гребінкою, переїхала до Косова. Серед них були Юлія Нагнибедюк, Бронислава Свідерська, Стефанія Будна, Стефанія Шпаковська, Марія Грибівка, Анна Мартинович, Ольга Хмільовська. Дехто з них так і залишився на Гуцульщині.
Килими, що їх виготовляли дівчата з Ладичина, були копіями старовинних музейних килимів. Виконані у ніжних пастельних тонах із зображеннями фантастичних квітів у кошиках та горшках. Ці килими з букетами троянд, ромашок, дзвіночків, іншими квітково-рослинними стилізованими мотивами були дуже дорогі – 45 злотих  за квадратний метр.

Не дивлячись на ціни, килими на складі не залежувалися, замовники забирали їх зразу ж з верстатів. Хоч у Косові можна було відшукати й дешеві вироби, килими йшли купувати здебільшого в “Гуцульське мистецтво”. Чутки про незвичайні килими сягнули навіть за межі краю. По них приїздили з Варшави, замовляли з Америки, Канади, Австралії, Німеччини, Швеції. Успіхові сприяли солідність роботи, гарний стилевий смак, добра основа і   чиста (без домішок) вовна, спроваджувана з Франції.

Крім килимів, спілка займалася вишиванням. Дружина Михайла Куриленка Валентина організувала надомниць-вишивальниць з Річки та Соколівки, які вишивали обруси, серветки, жіночі сорочки, рушники, скатерті.

Валентина Куриленко розпочала збирати колекцію гуцульських вишивок, які пізніше пронесла етапами Казахстану й Сибіру. Колекція дивом уціліла й донині зберігається в Косівському музеї.

Надомниці з Яворова ткали традиційні гуцульські ліжники, виконуючи роботу на власних верстатах. Відомим майстром цього промислу був Василь Купейчук.

У спілчанській майстерні виготовляли також тканини, так звані “самоділи”, з яких потім за проектами Святослава Гординського шили вбрання. 1936 року спілка разом з Львівською жіночою кооперативою “Труд” влаштувала виставку українського народного одягу, де було представлено різні регіони України.

Сім‘я Крименюків ткала гарасові фартухи до українського строю. Ткав самоділ на півтораметровому верстаті Іван Біблюк. Микола Стопчинський виготовляв рушники, верети, а Василь Тим‘як – крайки, Цвілики займалися декоративним гончарством.

У столярній майстерні, що знаходилася поруч з приміщеннями спілки, Микола Кучурак займався різьбленням.

Перша велика виставка килимів, вишивок, різьби та інкрустації по дереву, виготовлених спілкою, відкрилася 7 березня 1930 року у Львові в Промисловому музеї і мала, за свідченнями тогочасної преси, великий успіх, а деякі вироби просто з неї було закуплено до багатьох відомих збірок в Європі та Америці.

Ось як оцінив виставку мистецтвознавець та історик Микола   Голубець:   “Перший   на українському ґрунті крок у тому напрямі (тобто відродження українського килимарства –  О. Б.) – зробила мистецько-промислова   спілка    в Косові біля Коломиї “Гуцульське мистецтво”. Існує вона від 1922 року, але її доробок не може пройти попри увагу нікого, хто розуміє і любить мистецтво. У своєму заложенні вона проголосила девіз – відродження стилевої української обстановки. Відродження, очевидно, не шляхом підроблювання і відроблювання старих зразків, але справжньої творчості на основі старої мистецької традиції. Найбільших успіхів досягло “Гуцульське мистецтво” в продукції килимів, очевидно ми не маємо на увазі випродукованої кількості, але якість і на це ми мусимо звернути увагу там, де говориться про ренесанс  українського   килимарства”.

Енергія, завзяття і відданість праці у Михайла Куриленка були колосальними. Він не шкодував себе, й цілковито віддаючись роботі і того ж чекав і вимагав від інших. За порушення робочого режиму – спізнення, невихід на роботу, невиконання плану, брак та недоліки у роботі – вираховував певний процент із зарплати. Але при цьому в майстернях спілки, єдиному серед приватних підприємств, була оплачена відпустка і лікарняні дні (за лікарняним листком, який виписував повітовий лікар).

Усі, хто знав Михайла Куриленка, теплими словами згадують цю людину за доброту, чесність і порядність.

Вересень 1939 року фактично поклав край роботі спілки “Гуцульське  мистецтво”. Вже у жовтні того ж року Михайла Куриленка заарештували, хоч після протесту робітників спілки випустили, але ненадовго. У грудні його заарештували вдруге – і вже назавжди. Звинуваченого за скоєння злочину проти УРСР (активної дії або боротьби проти робітничого класу та революційного руху), Михайла Куриленка закатували у в‘язниці НКВС.

Розпочата спілкою “Гуцульське мистецтво” справа знайшла своє продовження. Артіль імені Тараса Шевченка відкрили на базі приватної майстерні Михайла Куриленка. Її директором призначили Марію Джуранюк. Згодом також відкрили фабрику “Гуцульщина” та майстерні художнього фонду. Наш обов‘язок пам‘ятати та повернути нащадкам добре ім‘я Михайла Куриленка та заслужено оцінити високу мистецьку діяльність промислової спілки “Гуцульське мистецтво”.

Оксана Бокатчук

Share


Написати коментар