Майстер Роман Горбовий: праця в часовому контексті (спогад)

Ішов 1957 рік – час “хрущовської” відлиги. Що це значило для всієї країни? По-перше, розвінчання культу особи Сталіна, по-друге, підняття так званої “залізної завіси”, що відокремлювала нас від іншої частини людства з її новітніми культурними набутками. Під гаслами “все для людини – все в ім’я людини” влада бодай про людське око, та все ж почала звертати увагу і на побутові та естетичні потреби народу.

На рівні мого тодішнього “я” хрущовські часи позначилися поверненням з таборів та заслання друзів мого батька, що були репресовані в тридцятих роках, моїх друзів-студентів, висланих зі Львова та Калуша по війні. А внаслідок знищення “залізної” завіси і новонародженого гасла “наздогнати і перегнати Америку” до Москви почали наїжджати організатори різноманітних виставок – від промислових до мистецьких. На подіумі Московського Будинку Моделей свої колекції одягу демонстрували Крістіан Діор, Коко Шанель, Ів Сен Лоран та ін.

Наша ж легка промисловість завжди була позаду важкої індустрії. І тут виникла нагальна потреба у створенні потужної матеріальної бази для розвитку текстилю, шкіргалантереї, трикотажу, фурнітури тощо. І окрім інженерів-технологів, потрібні були художники, яких зараз прийнято називати ДИЗАЙНЕРАМИ.

Випускників Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва скеровували на роботу на фабрики, заводи, в будинки моделей. І на мене чекала така ж доля – зразу після захисту диплому представники Львівського Будинку Моделей відвели мене до свого керівництва. Так я стала працювати на посаді художника-текстильника.

На той час колектив ЛБМ уже був відомий у Москві — наші майстри брали участь у методичних показах мод і були ”удостоєні” завдання створити колекції одягу на всесвітні промислові виставки, на виставки досягнень науки та культури, на конгреси мод та ін. І мене взяли цілеспрямовано: треба було створити тканини для сучасного гостро модного одягу.

Головний художник ЛБМ І. Тіпакова-Єлізарова не була дипломованим модельєром, але мала бездоганний смак, здібності до моделювання, відчувала естетику нової моди і розуміла вплив народного мистецтва у процесі розвитку ужиткового моделювання. Вона ввела у художню раду ЛБМ вчених-етнографів та художників, і це посприяло тому, що виникла ідея створення колекцій за мотивами народного одягу. Сучасні творці моди навіть не здогадуються, скільки сил поклала ця енергійна жінка, щоб переконати посадовців різних рівнів у тому, що не маючи у своєму розпорядженні жодних новочасних тканин, які широко використовуються в Європі та Америці, ми повинні були сподіватися лише на свою винахідливість. Нам не надали ні модного тоді капрону чи нейлону, інших мерехтливих тканин з небаченою текстурою, і несподіваними кольоровими сполуками, бо цього просто не існувало ще у радянській промисловості. Нас порятувала животворна сила народного мистецтва з його споконвічними ремеслами: ткацтвом, вишиванням, кравецтвом, інкрустацією та ін.

Сьогодні, коли згадую ті події   далекого 1957 року, вони мені видаються сміливими, авантюрами. Спочатку треба було зіткати тканину, потім з неї пошити моделі, підібрати або створити капелюшки, взуття, фурнітуру… І завдання не просте – взяти участь у Всесвітній промисловій виставці в Брюсселі. Але поставали питання: де взяти прядиво, на чому ткати? У Львові не було ні верстатів, ні майстрів, в художньому училищі не виготовляли тканини для одягу, а в інституті й поготів… Ескізи вже були зроблені і затверджені в усіх інстанціях. За основу художнього образу тканинах були взяті гуцульські перемітки (а це вищий пілотаж у ткацтві!), гуцульські запаски з їх ремізними павучками, кривульками зубчиками та ручними переборами: клинцями, півклинцями тощо. Були проекти тканин на основі рушникового ткацтва – під дошку. Для всіх тканин спочатку в основу бралася бавовняна нитка, а уток – з вовняних ниток  (навіс або ренс), бо  ми боялися, що в іншому випадку полотно буде рватися.
На експерименти не було часу. У Львові ще не працювали трикотажні фабрики, де можна було б узяти кручене прядиво. Вовну можна було закупити лише у місті Моніно під Москвою, а лляні нитки – в Костромі. От і вирішили спорядити експедицію до Косова, як до центру народних ремесел, де збережені традиції творення народного одягу.

Ми приїхали поважно – чорною „Волгою”: головний художник ЛБМ І. В. Єлізарова, куратор Брюссельської виставки К. В. Лікоть, головний художник шкіргалантерейної фабрики і я, вчорашня студентка, з своїми ескізами та зразками прядива.

Тоді в Косові була Килимова фабрика ім. Т. Шевченка та артіль “Гуцульщина” обидві підпорядковані Державному управлінню народних промислів. Ми виклали суть справи директорам цих закладів, показали ескізи і попросили познайомити нас із майстрами, які б могли виконати таку роботу. Це питання не було легким, бо тоді в асортименті не знайшлося місця для одягових тканин: майстрині виготовляли верети, килими і над ними нависало таке поняття, як ПЛАН. “Забавкою хто буде займатися?” – чули ми звідусіль.

Але я наполягала, бо ж це моє перше творче завдання такого високого рівня. Начальство знизувало плечима і таки вирішило, що годилось би звернутися до Романа Горбового: якщо він не візьметься за роботу, то марна річ когось умовляти.

За Романом Івановичем послали гінця. Незабаром майстер прийшов, бо мешкав неподалік контори. Поважно назвався. Був уже немолодим, трішки накульгував, опирався на паличку.
Він не зразу зрозумів, що від нього вимагають, бо в ті роки лиш збільшували план, а з оплатою не квапилися. Ескізи роздивлявся із зацікавленням, уважно, вдумливо. У кабінеті – тиша. “Виконати це можна. Але не ображайтеся – я не візьмуся. Це не робота – це забавка”. Увічливо попрощався та й пішов додому.

Сподівання наші розбилися на друзки. Нам називали ще якісь прізвища, але зразу ж і відкидали їх. Довелося повертатися до Львова без особливих надій вирішити цю проблему. І коли ми вже сідали в авто, хтось підбіг до нас і сказав, що майстер просить зайти до нього додому з ескізами.

Ми прийшли до майстерні – це було і помешкання, і РОБІТНЯ, як казав сам Роман Іванович. Там стояли три верстати, снувалка, начиння, мотки з основою та фарбованою вовною для килимів. Дружина майстра, Марія Гнатівна, підшивала готові верети і зав‘язувала на них “тороки”.

Ми почали з того, що переконали Романа Івановича: оплата буде не за погонні метри, а за кожен виріб окремо, тому він заробить не менше, ніж за верети. Та, виявилося, йому не на цьому залежало: він таку тонку роботу виконував ще до війни, а після не лише матеріалу такого не бачив, а й не було потреби у філігранній роботі. Тому й погодився спробувати. “Як будуть усі матеріали, –  приїздіть! Будемо пробувати. Думаю, потрафлю”.

Коли нарешті ми добули сировину, настала пізня осінь. І от мене закидають все в тій же чорній “Волзі” з мішком прядива до Косова. Зупиняюся біля контори. Водій квапився хоча б до Станіславова доїхати завидна. Я лишаюся із своїми ескізами, прядивом, невеличкою сумкою з усім необхідним, і, ясна річ, з етюдником, фарбами, папером. На серці ніякого страху, ніякого сумніву.

Робітники віднесли мішок з прядивом до майстерні Романа Івановича, а я пішла винаймати собі кімнату чи влаштуватися в готелі. (Готель – занадто гучно сказано: заїжджий двір для водіїв та інших неспокійних осіб, що приїхали у відрядження; в кімнатах мешкало від 7-ми до 18-ти осіб). Коли домовилася остаточно і прийшла до Горбових, вони запропонували мені зупинитися в них. Зразу ж назвали мене “Мартусею” – і я відчула себе по-домашньому затишно в цих гостинних господарів.

Дім, у якому мешкали Роман Іванович та Марія Гнатівна, колись був РОБІТНЕЮ, а їхню оселю під час війни зруйнувала бомба. Отож довелося перебиратися до робітні… Це була прямокутна будівля з дерева, поділена на три частини. У найбільшій частині – верстати, велика піч, на якій сушиться квасоля та кукурудза. Взимку тут вариться обід, печеться хліб. Друга     прохідна, вузька кімнатка, де спить господар. Над його ліжком висіли великі ікони. В третій кімнаті стояли два ліжка – одне для Марії Гнатівни, інше – для мене. З кімнати можна вийти просто в садок. Біла дому стояла чудернацька споруда – хатка на курячих лапках, де господар зберігав різне ткацьке начиння. А над усім тим – величезний старий горіх. Брат Марії Гнатівни, якого доля занесла аж до Лондона, питався у листах: “Як наш горіх?” Дерево стояло, як вартовий, охоронець оселі.

Я могла заходити до себе через головний вхід, а могла – просто із саду. Вдень у кімнаті було дуже сонячно – в ній стояв столик для роботи і шафа для одягу. Над ліжками висіли ікони… І сталося так, що я прожила багато днів у цій кімнаті, куди приїздила протягом чотирьох років! Поки життя не закрутило мною так, що вириватися до Косова ставало все складніше… А шкода…

Для мене той час, прожитий у Косові, не просто виготовлення тканини на ручному верстаті майстром Романом Гербовим. Це частка мого життя, наповнена високим духом, невтомною працею та пізнанням людей рідкісної вдачі. І все це в гармонії з горами, річкою, садами, лісами, церквами, хатами, квітами, собаками, кіньми, вівцями, базаром, артілями, святами і буднями…

Романа Івановича Горбового ніхто не міг перевершити в майстерності. Він виріс в оточенні народних умільців. Хлопчиком ходив вчитися до ткацької школи на Москалівці. Як згадував пізніш, його посадили за верстат на дві підніжки. “Як навчишся, — сядеш за верстат на чотирьох ремізках”. Він був здібним учнем і незабаром ткав на чотирьохремізному верстаті, виконував складні традиційні композиції, сам моделював узори: розраховував, укладав, підбирав барви. “На початках дуже строго слідкували за учнями: якщо схибив, то майстер по руках, по пальцях бив. І бив моцно. Але я, Богу дякувати, обійшовся без тої болючої науки, і скоро вже не знали, за який верстат мене садовити і яку складну роботу давати. Дуже до науки цієї я був охочий… І чомусь школа тільки ткацька була, а інших не було – ні кушнірської, ні кравецької. Але ткацтву добре вчили. І знаєте, Мартусю, чому я з паличкою ходжу? Раз ішов зі школи. Була крепка зима. Зими тоді були з великими снігами і морозами. А школа на Москалівці. Треба було річку перейти. І Рибниця наша тоді мала багато води і глибока була. Восени, як наквасять капусту у дубові діжки, міцно заб‘ють і спускають під воду. Зимою під ледом капуста добре зберігалась. І смачна була. Діставали ці бочки на Різдво і на Водохреща. І навіть у лютому… І на базар везли, і дома вистарчало… Так от переходив я річну, а лед міцний, снігом заметений. І не зауважив я лунку – обома ногами упав у воду. А вода швидка – тягне мене. Кричу – нікого нема. Якби не шуба з широкими полами, — пішов би-м відразу під лід. Кричу – люди витягли. Доки додому дійшов – увесь заледенів. То мені дарма не минулося – колінні суглоби застудив, на одній нозі робили операцію. Отак і ходжу з тих пір з паличкою. Але це мені, Мартусю, не заважало в життю: і працював багато, і їздив, і на всі балі був запрошений, і сам бавився, і інших бавив, і танцював, і найгарніші панночки мені в очка зазирали…”

Мені здається, що й зараз чую його голос…

“Працював у робітні в Грушковського. Довго не думав про шлюб – хотів жінку на усе готове до хати привести. Наречена моя росла. Біленька, гарненька донька пана Грушковського. То коли мала 16 літ, а я на 18 більше – побралися ми. То, навіть, далека рідня. Дуже гарна була і кмітлива. Коси світлі, грубі, а довгі – нижче пояса. Часто заплітала одну косу. Цікава, весела й розумна… Трьох дітей маємо…
Та й самому мені добре велося, бо дуже любив світи бачити. Наберу працю своїх рук – макати, фартухи, ламбрікени, а ще в Карпанюків різьби всілякої та й їду до Польщі спочатку (до Кракова, Варшави, Закопаного), а там далі до німців, до Франції, Бельгії, Голландії. Усюди мої роботи любили і високо цінували, то скоро продавав, іще замовляли мені, і робо_dі, і робо_eків розкуповували… Дуже мені цікаво було: у кожному новому місті які храми, церкви – у кожному був. І до лютеранських заходив, і до кальвіністських. Навіть до жидівської синагоги у Кракові заходив – дуже красива. Але порожнім додому не вертав все одно. Дітям подарунки віз…”

Роман Іванович був майстром найвищого класу. Все він робив на совість. Часом казав: “Добра основа на верстаті – це значить, і робота буде добра. Як основа слабо натягнута – як не старайся, а доброї роботи не зробиш!” (Основа на верстатах у Горбового – як струни). Тому сам розраховував нитки для основи, на снувальній рамі сам снував, сам переносив на основний вал, пробирав “у вічка” ремізок.

Може, коли й кликав когось, щоб натягнути вже заправлені нитки. Марія Гнатівна також знала усю ткацьку роботу, але на її руки й так було багато клопотів: сад, город, запаси на зиму, щодня – кухня, а газу ще не було, лиш керосинки та примуси…

Роман Іванович любив і шанував матеріал. “Якщо прядиво дороге, то й робота повинна бути дорогою”. Тобто, ювелірною, майстерною, віртуозною, чистою… Не визнавав халтури та недбальства. Щось потім підправляти з допомогою барвника чи голки з ниткою – такого і в гадці не мав. “Робота має бути, як золото”. І справді, тканина з-під його рук виходила такою якісною, що не відрізнити від фабричної. А ще ж унікальність та складність узору, на який не здатний ніякий механічний верстат. Навіть жаккардовий!

Можливо, таких майстрів на Вкраїні було немало, інакше б українська тканина не прославилася б на цілий світ. Але мене доля звела з Романом Горбовим – і я не знаю майстра, кращого за нього!

Але повернемося в ті часи, коли народжувалися мої перші моделі. Річ у тім, що ескізи виготовлялися заздалегідь, так би мовити , не “під тканину”. І ми не могли передбачити, як надаватиметься до пошиття тканина, виготовлена на старовинному верстаті. Чи буде досить еластичною, чи надаватиметься до комбінування з тонкою шкірою, трикотажем?

Тема колекції – “Прогулянки за місто”. Для узорного ткання в основу були покладені традиційні “клинці”, “уклинці”, “кривульки”, “зубчики”, “павучки” і знамениті гуцульські перемітки з їх широкою кольоровою гамою за рахунок складного “забору”. Робочі рисунки тканин були переведені на канвовий папір, кольорова гама підібрана досконало. По ширині заправки ниток основи Роман Іванович сам розрахував і розмістив орнамент так, щоб жодної нитки не лишалось з боків основи. Мотиви орнаменту чітко і ритмічно укладалися по ширині основи (процес виготовлення цих тканин описаний в книзі “Українська тканина” О. Никорак).

Тканини, виготовлені Романом Івановичем на бавовняній основі з вовняним підтканням (“навіссю” – репсовим переплетенням) вийшли неймовірно гарними. Моделі, виконані з них, пройшли відбір і були експоновані у Брюсселі на “ЕСПО-58”. В той час авторів-художників чи майстрів не брали до уваги – Срібну медаль з виставки отримав Львівський Будинок Моделей. А нам дісталася віра у свої творчі сили, відвага і радість, що наші зусилля не пропали марно. Наша перемога посприяла тому, що було офіційно схвалено співпрацю народних майстрів і художників-текстильників, а при ЛБМ було створено експериментальну текстильну лабораторію. Тодішня модель “Бджілка” – закуплена Львівським музеєм етнографії, а в Коломийському музеї гуцульського мистецтва зберігається модель “Золота осінь”.
Наша творча співпраця протягом 1957-го – 1960-го років була надзвичайно плідною, бо українські сукні, пальта, пляжні та спортивні костюми експонувалися в Лейпцигу, Брно, Загребі, Софії, Делі, Белграді, Варшаві, Празі, Марселі, Парижі, Берліні, Торонто, Нью-Йорку.

… Довгими осінніми чи зимовими вечорами, коли я приїздила до Романа Івановича з черговою ідеєю і ми втілювали її в барвисте полотно, майстер полюбляв слухати поезію. Я читала йому тільки-но “дозволеного” Антонича, Івана Франка, Лесю Українку… Читала Блока і Цвєтаєву, навіть Надсона і Бальмонта… Йому на душу лягала філософська поезія японських віршів. Наприклад, хоку Мацао Басьо:

Про кращі дні молись
На зимне древо сливи
Будь серцем схожий.

І справді, його серце мало бути студеним від тих катаклізмів, які йому судилося пережити за свої вісімдесять шість років..

Мені здається, що кожна творча людина енергетично безсмертна, бо полишає після себе матеріальну культуру, яку не присипле попіл забуття. А ті кілометри тканин, що вийшли з-під рук Романа Івановича, – це ще й символ незнищенності сили притягання між поколіннями: тими, що відходять, і майбутніми, прийдешніми. В його тканинах – медові трави полонин і сонце, що визирає з-за смерекових верхівок, смарагдова зелень лісів і золото жовтавих полів, білі хмарини овечих отар і синява високого неба.

Марта Токар

Share


Написати коментар