… і Пером…

Сторінка за сторінкою гортаю першу поетичну збірку Б.Романишина “Різцем і пензлем, і пером”. Присвята матері, її світлій пам’яті. І розумієш, що цей найсвятіший образ є дороговказом у житті автора. Перший вірш – це кредо митця, який творить   “окрилений любов‘ю, різцем і пензлем, і пером”.

Хвилює поета-громадянина доля матері-України, яку топтав “деспота кривавий чобіт”, і невиправдана смерть юних “героїв Крут, яким за не скору в нагороду – білий хрест горить в огні”.

Є у збірці кілька віршів-посвят. І. мабуть, імена героїв вибрано не випадково. Вони відповідають в деякій мірі внутрішньому бунтівному духові автора. Тарас Мельничук, Василь Стус – мученики-поети, що зазнали гоніння, тюрми, зневагу за життя, велич – по смерті. Вони, наче птахи, горді, нескорені, споглядаючи з висоти, нагадують про свій тернистий життєвий шлях:

“Соловки, Воркута, Магадан – зловісний чорніє туман” (Т.Мельничуку) та “То в недосяжних небесах, В словах шукає волі птах” (В. Стус)

Стримані, тривожні рядки, присвячені художникам О.Заливай та В.Бовичу

“Вітер голос рве навпіл чорним полем,
Білий килим закрутила зима,
Так тривожно мені над щастям, над горем…”
(О.Заливай)

“Зима в душі… її не треба
Ми не таких чекали жнив…”
(В.Бовичу)

Непафосний патріотизм, а щирий, людський, синівський звучить у віршах автора. “Куди веде тривожний час?” – запитує поет. І знаходить єдину справедливу і правильну відправну точку – віру в Бога. До нього звертається, в небо простягаючи руки:

“Так просить волі Україна
Вночі і вдень, вночі і вдень”

Прослідковуючи історичний шлях свого народу, автор не втрачає надії на щасливу долю рідного краю

“Зневіритись не смію я,
Проб’юся крізь холодний морок,
І в горах сонце засія,
В моїх вічнозелених горах”.

Дещо   песимістично   звучить   поезія   філософського   характеру.   Тут прослідковується щось особисте, сокровенне, оголене до болю.

“Що вицвіла душа – чия вина?” – запитує поет. Але, як Христос, він покірно несе свій хрест. Іде до молитви, до сповіді, щоб зберегти свою душу:

“Зранена совість в серці закутім,
Вдарила вкотре у дзвін.
Кличе до неба все вище і вище –
Душу свою збережу”.

Чоловічу гордість, радість бачимо у віршах, присвячених дружині та донечці .Дружина для автора – це молодість, кохання, краса:

“Нам всміхалася зорями вічність,
Бо кохання пізнали красу,
І палали троянди у січні,
Наймиліша, найкраща з красунь”.

Щастя батьківства – найбільша радість:

“Як задивлюся в очі доні –
Я молодію кожен раз…”

Як змінюються в природі пори року, так впродовж збірки міняється настрій автора:

“Була любов – прийшла розлука:
Спогади тільки.,. Надії нема –
Вирвала серце студена зима.
Збила нестерпно нерівне навпіл
Скалками в душу, відчай і біль”.

Житгя невпинно відраховує роки, дні,  хвилини…   Автор, розуміючи невідворотність його плину, прагне, щоб осінь не вистудила літа

“Не покидай мене, надіє,
Не покидай, не покидай.
Щоб жив в неспокої-полоні,
Благословивши, наверни.
Нехай мої біліють скроні,
Лише від кольору весни”.

І в цьому весь Б.Романишин – і митець, і поет, і людина…

Василь Гостюк

Share


Написати коментар