Літпроцес в епоху перемін

З точки зору стародавніх китайців жити в добу перемін – найтяжче з усього, що може спіткати людину. А водночас і найцікавіше, якщо поглянути на це з точки зору традиційної для нас європейської культури. Так чи інакше, обидві тези однаковою мірою стосуються не лише самої людини, але і її творчості – єдиного, що людина справді залишає після себе на землі. Творчість перехідних періодів, епох перемін завжди особлива, вона ніби вбирає в себе тривожну енергетику зламу, метається в надривному пошуку нових цінностей, доки наново не віднайде їх серед цінностей вічних.

Межа ХХ і ХХI століть для української культури якраз і є такою добою перемін. Омріяне здобуття державної незалежності супроводжувалося кількома феєричними спалахами народної енергії й національного креативу, проте спричинилося під цю пору не до розквіту, а радше до занепаду вітчизняних культурних інституцій, а здобуття свободи слова в постколоніальній країні нерідко сприймалося як вседозволеність, а отже нівеляція слова. Це справило шоковий вплив на вітчизняну літературу, з якої за одну мить зникли цілі покоління письменників, адептів старанно насаджуваного доти так званого “соціалістичного реалізму”. Спілка письменників втратила монополію на літературний процес: утворювались різноманітні непідконтрольні їй літературні угруповання, об’єднання, асоціації, “тусівки” неформального характеру, а відтак і Асоціація українських письменників – перша (але в перспективі, вочевидь, далеко не остання) формальна спроба об’єднати літераторів не за банальною приналежністю до цеху, а за мистецьким світоглядом. Із поширенням інтернету почали з’являтися різноманітні мережеві літоб’єднання. Все це спричинилося до суттєвого, буквально революційного розширення жанрово-стилістичної палітри українського письменства, однак дезорієнтувало читача. До того ж, руйнація старої радянської системи книгорозповсюдження наклалася на злочинну бездіяльність державних інституцій щодо формування вітчизняного інтелектуального ринку, в результаті чого державна незалежність України досі супроводжується культурною окупацією. Відтак український читач має мінімальні можливості бути обізнаним бодай із найцікавішими явищами рідного літературного процесу.

Це, власне кажучи, і є ті реалії, з яких постала ця книжка. Її завдання-мінімум – бодай у найзагальніших рисах ознайомити якомога ширше коло молодих читачів із найяскравішими зразками творчості найбільш знакових сучасних письменників. Проте найбільш знакових не стільки з точки зору упорядника, як з погляду укладачів навчальної програми загальноосвітньої школи.

Одначе тут слід мати на увазі, що мова йде про пласт живої, не “канонізованої”, нуртуючої літератури. Літератури, котра ще твориться, ще не усталилися в критичній думці та читацькій уяві її головні персонажі, її вершинні здобутки й найдошкульніші втрати. Літератури, котру кожен читач, не кажучи вже про критика, схильний потрактовувати по-своєму, нерідко в корені інакше, ніж це роблять інші читачі й критики. Така неминуча логіка літературного процесу – ледь не щоденно змінюваної ситуації нуртування текстів та ідей, еволюції поглядів і тенденцій, постання й відмирання угруповань, часописів, імен, творчих принципів, зміни художньої актуальності й літературної “моди”. З часом літературний процес стає історією літератури, і тоді зоддалік, із відстані нового художнього досвіду, чимало з того, що нам здається першорядним і важливим або, навпаки, неістотним, може – чи навіть повинно – сприйнятися дещо інакше. Але література останнього десятиліття (у шкільній програмі її названо “молодою”, що загалом доволі кумедно) поки що закономірно так не сприймається. Її головнішим творцям та інтерпретаторам нині виповнюється здебільшого 30 – 45 років, вони зазвичай повні сил і творчого потенціалу, в більшості з них найкращі твори, як би банально це не звучало, ще попереду, – тож укладати з цього матеріалу хрестоматії вельми ризиковано, бо хрестоматійним ґлянцем ці імена й тексти жодним чином не позначені.

Отож, дозволю собі ще раз наголосити: завданням цієї книжки аж ніяк не є перетворення присутніх тут авторів і текстів у “хрестоматійні”, а лише “орієнтація на місцевості” – дати змогу юному читачеві самому розібратися в непростих сучасних літературних реаліях, запропонувати йому до рук своєрідний “компас-путівник”, послуговуючись яким, він зміг би обрати собі напрям, школу чи тенденцію до душі й відстежувати її подальший поступ чи занепад уже не за хрестоматіями, а за книжками самих письменників.

І на цьому шляху вас, юні друзі, чекає ціла низка справжніх відкриттів – оскільки українська література сьогодні надзвичайно різноманітна, багатопланова, сучасна в сенсі реакції на світові мистецькі тенденції. Найперше – і саме для школярів це дуже важливо – вона позбулася цілої низки комплексів, через які вивчення цілих періодів українського письменства в школі нерідко виглядало справою доволі таки занудною. Зокрема йдеться про комплект “хуторянськості”, “сільськодухості” з одвічними образами затурканого й злиденного “революційного селянства” і його “соціальної ролі”. Це не означає, що сучасні письменники перестали писати “про село”; навпаки – це означає, що нині література відмовилася обмежувати себе ідеологічними схемами, а оповідає про саму людину, добираючи інтелектуальний, міфологічний чи якийсь інший контекст не в залежності від її місця проживання, а співвідносно з її духовними чи морально-етичними пошуками.

Ясна річ, з’явилися й деякі нові комплекси, зокрема зацикленість частини письменників-постмодерністів на мовному й ситуаційному епатажі, зображенні не завжди прийнятних “для пристойного товариства” сцен не завжди прийнятними словами. Таких текстів не вдалося уникнути навіть традиційно вихолощеній шкільній програмі – тож мусимо ставитися до цього як до “хвороби росту” або ж спроби адекватно відображати не таку вже й адекватну реальність “епохи перемін”.

Так чи інакше, ми маємо напрочуд цікаву літературу, які конче потрібен такий же цікавий сучасний інтелектуальний читач. Нам з вами, любі друзі, є над чим подумати й про що поспілкуватися. Отож, почнемо…

Іван Андрусяк

Share


Написати коментар