Кальяновий дереш

КАЛЬЯНОВИЙ ДЕРЕШ
Любко Дереш. Культ. Роман. – Львів: Кальварія, 2004. – 264 с.

“(Пгн‘’гул мгу ‘улнаф Йог-Сотот! . Вар ‘гар Йог-Сотот Й’ай ‘нг ‘нгах!
Х’і-л ‘геб!!! Бах ‘г-г ‘нлах Йог-Сотот геб ‘л-и ‘х!
Ая нга ‘а гтха ‘ат огтхд ‘аі ‘ф ‘нгахн ‘г—аі ‘й)”.
Любко Дереш. Культ.

Роман вже вийшов другим накладом. Перше видання з’явилося 2002 року, друге 2004. Якщо врахувати, що першопублікація “Культу” була на сторінках “Четверга” чи не 2001 року, тоді цей твір можна вважати таким собі українським бестселером, за яким, кажуть, всі стужилися.

Не кажу, що про цей роман і вундеркінда-автора вже понаписувано багато, зрештою, Дереш (спочатку гадали, що це чергова містифікація Іздрика і Єшкілєва, а потім таки з’явився хлопчина з дивним прізвищем Дереш), вже став своєрідним брендом найновішої літературної хвилі, яку деякі критики означують як “покоління двотисячних”. А Ігор Бондар-Терещенко, який хоче бути ще й хрещеним батьком “двотисячників”, у одному з чергових своїх есеїв “Про двотисячні як нульові” (КК. – Листопад 2005. № 192. С. 208-210), відзначає: “Покоління двотисячників” виплекало різновид культурника, для якого всі перелічені вище речі – від роману до рок-н-ролу – мають однакову вартість і займають рівнозначне місце в ряду поколіннєвих цінностей. Не дивно, що ця генерація культивує й відповідний тип автора – модного автора одного тексту: знакового, розтиражованого і недовготривалого щодо успіху”. І ще одна теза всюдисущого ІБТ: “З активного досвіду двотисячників стає видно, що сама література з рівноправного суб’єкта соціальної інтерпретації перетворилася на неактуальний вид мистецтва”. Я нічого не додаю і не коментую до цих думок, бо, у принципі, погоджуюся з такими висновками.

Я змусив себе прочитати цей роман (що не означає, що раніше я все читав із задоволення), просто хотів знати, чому Дереш став таким модним у молодого покоління. Прочитавши роман, я зрозумів тенденцію визрівання конфлікту “батьків і дітей”, геніально відтворену Іваном Тургенєвим (але оскільки це не наша культура, ми відмахуємося від чужого досвіду, забуваючи, що “чужий досвід” ще не означає “помилковий”). Все починається з того, що я не розумію цієї молоді, їхніх уподобань і мрій, їхнього бажання “забутися”, обкурившись кальяном, нанюхавшись чи наколовшись якимись іншими різновидами наркотиків. Бо мені, як погано, не треба кальяну, я просто напиваюсь (люблю домашню самогонку), потім відходжу декілька днів. Молодь екстремальніша, хоче гостріших відчуттів, хоче паралельного існування в свідомості й поза нею, руйнуючи себе остаточно. Руйнуючи, не сформувавши для себе жодних цінностей по тій причині, що вони, ці цінності цій молоді просто непотрібні. Сумно.
Сюжет роману “Культ” власне побудований на кальянових враженнях героя, студента біофаку Юрка Банзая, що вже тричі був на грані смерті через свою пристрасть до наркотичних експериментів, який приїхав на практику в коледж у периферійному містечку під назвою Мідні Буки. Беззмістовне і абсурдне життя містечка, викладачів коледжу, школярів (чи то, перепрошую, вже студентів). Накуритись, забутись, потрахатись, – так і напрошується каламбур з Маяковського, – “вот лозунг мой й солнца!”. Банзай втягує у цей процес дівчинку Дарцю Борхес, а потім з ними, під дією великих доз кальяну, відбуваються якісь предивні пригоди. Власне, пригод немає, є ілюзія дійства, боротьби зі Злом, представником якого в коледжі є Роман Корій (не зрозумів, хто він, Вахтер?). Останній затягує героїв у власні сновидіння, втручається в їхні, і все це, аби догодити своєму панові Великому Хробаку Йог-Сототі… Одним словом, сюжет роману – це такі собі “кальянові бздури”, в яких розібратися можна тільки самому обкурившись.

Закінчення роману трагічне – Банзай і Дарця гинуть, гинуть декілька учнів (Семпльований і Малаялам), – так розумію, що від передозування.

Гине директор Андрій Ярославович, спалений статевим потягом до шкільної медсестри (сцена спроби зґвалтування директором медсестри, – відразлива і гіперболізована), гине медсестра… Такий собі містечковий Апокаліпсис. Не потрібно і в Єрусалим їхати, звідки мав би починатися кінець світу.

У цьому контексті назва роману “Культ” виглядає гротескною і зловіщою. Вона набуває значення великої метафори сучасного життя. А якщо так, – а до певної міри це, звичайно, так, – то це життя не має жодної перспективи. Навіть ілюзія перспективи відсутня. Це означає якщо прийняти, що ситуація, змальована Дерешем наближена до реальної, що молоде покоління є частково (свідомо ідеалізую ситуацію) втраченим. А звідси виходить, що світ, який ми всі прагнули пізнати у різноманітних відтінках, – є антисвітом ( напрошується запитання: для чого було знімати завісу, якщо король голий?!)…

Можливо, все-таки, не з того боку відкрили?…

Звичайно, що такий текст маргіналізує літературу. Зводить її, за влучним спостереженням ІБТ, до “неактуального виду мистецтва”. Якщо врахувати факт тотального не читання (тут я не перебільшую: нещодавно оприлюднили цікаву статистику з читанням в Італії — 6 мільйонів дорослих людей у цій країні не вміють читати), то перспективи літератури як діяльного виду мистецтва, завданням якого у всі часи було збереження вічних цінностей, мінімальні.

Я не знаю, чи додадуть перспективи літературі такі тексти як “Культ” Любка Дереша, але вони є симптоматичними у прочитанні соціального обличчя молодого покоління, їх потрібно сприймати не як застереження перед Злом, яке наближається, а як спробу крику про порятунок від Зла, яке вже нищить Людину. І тут вже не до ігор в “постмодернізм, який не пройшов в Україні навіть з людським обличчям”. Тут останнє волання, що Людське обличчя як таке взагалі зникає з літератури.

Євген БАРАН

Share


Написати коментар