Поезія Людмили Малкович

Х Х Х
По снігу, що порипує,
Ніби, двері відчиняєш
у старій хаті,
де все пахне пусткою,
і самотність танцює
з маленьким чортиком –
я йду у світ
шукати чистої стіни,
щоби всіма кольорами
вимальовувати дідові пісні.

Х х х
Твої губи, ніби листя
молодого лісу,
при поцілунку
свіжі і пахнуть весною,

вони,
як дитина,
що захлинається
від плачу.

Х х х
Я сиділа на березі
говіркої ріки.

Ловила в ній
свої зорі

І не помітила,
як стала рікою.

Х х х
… і зеленіє
сонце на полудні,
цілунку смак
не розбереш –
колише
вітер
стомлені
долоні,
а ти
вже йдеш…

х х х
пісні парубків
глухі і безголосі
якають ніч…
опівночі приходить дідько,
стає тим співом,
думає, як легко
стати безголосим –
та співом тим
не зможе налякати півня –
і сам змовкає…

х х х
орішкові Тарасикові
різдвяна ніч
солодка і пахуча
у вікна стукає
дзвінкою колядою…
два хлопчики
маленькі, як трава,
своїми голосами
розбивають шибку –
для діда і для бабці
в коляді принесли
звістку про народження
Христа.
х х х
Не забуду тебе ніколи,
твої очі металево-зелені
залишаться зі мною.

І ти на колінах,
і спокуслива мова твоя,
як у біблейського змія, –
буде моя.

Віра
Я вірю в смерть,
у духа,
і у себе…
смерть – забере,
дух – понесе,
а я залишуся
для себе,
ось і все.

Х х х
Не вмію радіти
навіть тоді,
коли мене хтось
кохає…

я вмію слухати
смуток,
коли
приходить до мене

х х х
Хтось порізав тіло ніжне восени,
а дощі, як ті вовки, падали.
Хтось порізав тіло ніжне взимі,
а сніги рану припорошували.
Хтось порізав тіло ніжне навесні –
трави густо, густо зацвіли.
Хтось порізав тіло ніжне,
а рубці калинові залишилися.

Івана Купала
Нам залишили ніч
без папороті цвіту,
без жодного вікна,
без плачу і благань.
Пливла ріка,
забута цілим світом.
Заплакала ріка
без жодного вікна.

Х х х
коли яблуні,
як павуки,
розпускають
свої віти
по всій землі,
а плоди падають
нам до ніг,
і кожен з них
нагадує маленьку
солодку планету,
то о цій пізній порі
відцвітають останні
чорнобривці,
і земля стає
чорно-сумною

х х х
Засумую сумом тужним,
зроблю свічку зі снігу
і піду в поле,
де все травою заросло,
і буду молитися до серця свого…

А серце моє
із панею Самотністю
під руку ходить
і забуло про мене.

Х х х
Хтось ґречно цілує нам руку,
прицмокує, ніби солодке вино,
надпиває,
шепоче у вухо:
“О Панно моя, не плач…”

А потім немає ні звуку,
ні ґречного поцілунку,
лиш Панни
плач.

Х х х
моїй зірці
дуже самотньо,
їй хотілося
давно впасти,

я молитву
їй посилаю

х х х
Цей вечір,
як клавіші старого фортеп‘яно,
ховається під чорну накривку,
й колише ніжку,
і пише пісню,
і вимальовує на шклі
Фартух Меланки.

Облизує промерзлі
стовбури ясенів,
кашляє в обличчя ночі
і, стомлений, сідає у потоці,
і заплющує очі.

Х х х
зникну,
загублюся,
пропаду,
тільки голос
візьму
і запалю,
і гримітиму
себе

я помру,
як помирає
лист осені
пізно
і
тихо

х х х
Так художники доторкаються
пензлями своїх полотен,
як ми доторкаємося словом
самих себе.

Так ніж доторкається хліба святого,
як словом торкаємо товаришів своїх.

Так повінь підмиває береги.
як підмиваєм береги ворожі.

Так квіти зацвітають восени,
як вицвітають очі.

Х х х
Ворожили коні на снігу,
ворожили коні дуже просто.
У пелюстці снігу розгребли
призабуту осінь.

Ворожили коні, а в ногах
вже не чути було цокотіння.
Лиш іржання тихе розійшлось
у повітря, зіткане із гілля.

Різдво
Маленька коляда
ховалася за вікно,
а останні слова віншування
зникли разом з теплим дзенькотом
в кишеню,

я бігла до тата,
що ждав мене
коло другої хати.

Х х х
прилітає з поля веселість,
обдерте лахміття
зшиває піснями,
які заховала
в ягоди червоно калини
і співає із ними,

а я в чистім полі
на березу сіла

веселосте моя,
де ж ти ся поділа

ЛЮДМИЛА МАЛКОВИЧ

 

Share


Написати коментар