Не пошкодуйте часу

У середу  майже половина жителів Річки  виділа Катрусю. Вона йшла  від автобусної зупинки через село,  вітаючись з людьми. Дибала повагом, несучи кругленький живіт і була така зваблива своєю жіночністю, що чоловіки обзиралися.

– Чия то молодичка д‘горі пішла? – питала стара Тонючка Рибенчукову невістку, що також приїхала автобусом.

– Йкас не наша , видко до когос… В тєжі май восьмим місіцем ,але таке молоде і зграбне, що бігме, увесь автобус ззиравси.

Тим часом Катруся перепочивала  у березі і її рожеве  плаття виділи з найдальших хат. Під грудьми м”яко  вдарило, приємно залоскотало. Пливла поглядом  в гірську далеч і гадала нехитру думку, що світ любий-милий, а скоро буде ще кращий.

Стежка то скрадалсь  в смеречині, то вихоплювалась на отави і бігла  почерез грунь.

– Стежечко, чи приймаєш  мене? – подумки питала Катруся.

Колись малою на кожне літо привозили її сюди до діда з бабою і лишали.

…Гейби  недавнічко  по цій стежці дід Василь провадив  мене за руку, а в оцих корчах збирав  мені малину…

Чомусь згадувалось лиш про діда: чи то тому, що був добрим т веселим, що й мерцем усміхався, чи тому, що пестив  її найдужче?! Баба призабулася – давно нема. А тета Гафія  не колисала душу. Не терпілось  вздріти хату. Роки притупили пам”ять, хотілось знову насолодитися запахом гір, що без дідової хати  не уявлявся.

– …Добре, що пустили. Ледве упросилася у чоловіка поїхати на мамину дідизну. Ай то не так далеко і днина файна, а я годна. Пустили,бо через  роботи таки нікому.

– … Як  теперки тут  тета ґаздує?.. Вже відколи  навіть не виділа  мамину молодшу сестру.Щось родиною хмарне перебігло – чужилися  без видимої причини.
х х х

До колишньої дідової хати вже ледве доходила. З надривом  загавкав пес, а із сусідньої  хати, що  виглядала з-під лісу,вибігло двійко  білявих діток, подріботіли вниз дивитися хто йде.

Тета Гафія випрямилась на городі, видивляючись з–під руки. Не впізнавала.

– Боже помагай! – крикнула Катруся щосили. – Дужі-і-і?

– Та, не відповідаючи, кинула лопату, пішла дерев‘яним кроком  навпростець, пролізла крізь  вориння…

– Катька, – сама собі сказала. – Це ти?
– Та я, я, – сміялася Катруся.
– А я стою і гадаю, хто це… Дивлюси – у рожевому, а пес  ганцигає…Сама?  Нівроку – нівроку… – обнімаючи  один живіт, кривилася по-дитячому, – а це со, не хотіло  лисєтиси?
Катруся  встидалася, а Гафія скулила  око, щось питала і тут же перебивала , розказуючи своє.
– Ади копаю… А цего літа літувала  у полонині… А там так лило , що я мокра ландала за маржинов  і гет застудиласи… А Петро жідний  не годен  тої горівки  нажертиси, ади сночі прителіпавси п‘єний єк чіп…

Катрусі хотілося пити і прилягти, але не насмілювалась зупиняти “дощівку” тетиних новин. Старий пес впізнав її, замітав хвостом, скавучав та рвався з короткого ланцюга.
Миле серцю обійстя не виглядало пусткою, але якось принишкло, дивилося некліпно.

З-за хати глипала проти сонця скеля, окремі смерічки і берізки на ній помітно попідростали. Катруся згадала, як одного разу після штурму цеї скелі альпіністами вирішила сама долізти до сміливих смерічок. Дісталась до середини, а далі ніяк… Злізти – ще страшніше. Добре, що камінь виступав – було де постояти.

– Тето, кімуєте мене тамо, серед скали?
– Де  ні?! Кімую добре. У селі щі й тепер дітям переказуют, аби  на цю берду не чипірилиси. Ти дівчуром така була  уритна, шо тебе би паском не нагодував… Лиш дєдьо уєвав за тобов, за своїм мізинком.
– Дід Василь, царство йому небесне, мене здоймив. Аж від отої смереки злізав д‘мені по курмею. Тулив та розговорював, хоть сам дрижів дужче.
– Дєдьо тебе щі й пидкурював, аби пуд не ймив. Замість дати бука дурній, бігав тут та заказував, аби не дай Боже, сварити…
– Я прийшла  просити за діда Василя!..
– Шо?
– У неділю буде рік… за діда. Мама просили на обід – не пошкодуйте часу, – тихо промовила Катруся. – Кличемо  на дванадцяту годину.
– А-а?! Ага-ага… Нам що? – скреготіла Гафія, – ми налегки… Прийдемо. Аби лиш випогодило, –  дивилася в західну сторону за Гримали, ніби виряджалася іти вже, але боялась дощу.

У мовчазній паузі Катруся почувала себе ніяково. З пастівника долинала дружна тропетєнка під  калатання дзвінків. Причісувалася вітерцем горда скеля. Раптом Гафія скрикнула і загупала по стайні.
– Шляжек би тебе трафив! Ану!.. Т-тобі отавки мало?
Лиш тепер Катруся помітила козу. Гафія, гійкаючи, відтягувала її від кукурудзяного лабузу, прив‘язувала на кругляку. Мало не випадаючи з гумаків, верталась невгамовна тета. Катрусю душив нестримний сміх і вона до болю закусила губу.

– Тримаємо цього дідька, а то крім шкоди ніц нема. Петро то молоко п‘є, а мені шо?.. Ади  ділитци з псом. А-а, а мені шо?
Потоптавшись ще трохи під занюреним Гафіїним поглядом, Катруся попрощалась і повернула вниз. Ніхто її не спиняв.

х х х

– …Може тета Гафія пізьмує, що дідо до нас доживати пішов? – думала про себе онука.
– Він дуже банував за цею господаркою, але слабе здоров‘я вимагало спокою  і близького шпиталю, а хавката Гафія лиш лютила…
– Певно й до мене  так…, бо бездітна. Хіба я винна їй, що довгі роки ніхто заміж не брав і лиш позаторік полакомився Петро. А що Петрові – аби хтось поправ та закусити подав. Також нехарапутний: лишив сім‘ю на Вижницькому боці, вербувався десь у світи, вернувся… Тепер – з Гафією. Ой коло такої на тверезу голову довго не побудеш. А скрипучий голос наче доганяв : “ … це со, не хотіло лиситиси?”
Озирнулася – на дідовій стежці стояли сусідські білоголові і одне махало рукою. Усміхнулася, помахала у відповідь і відлягло від серця.

Василь  Шкурган

Share


Написати коментар