Потомки орлиного роду

ВАСИЛЬ СТЕФ’ЮК
Народився 20 вересня 1924 року в с.Рожнів. Театрознавець. Закінчив Київський театральний інститут імені І. Карпенка-Карого у 1984 році. Дослідник історії гуцульського театру Гната Хоткевича. Один із авторів збірника «Гнат Хоткевич. Спогади. Статті. Світлини.» (К. 1994). Записав спогади акторів театру І. Ілійчука,  Д. Минайлюка, Д. Ясельського. Автор понад 100 статей про Гната Хоткевича і українських акторів з Гуцульщини у журналах та газетах: «Новини кіно», «Народна творчість та етнографія», «Жовтень», «Писанка», «Гуцульська школа», «Прикарпатьська правда», «Галичина», «Радянська гуцульщина»… Написав також сценарії «Інтелігентка», «Полонинський засів», «Полонинські співаночки», «Верховино, світку ти наш», «Кінець страждання» та інші.  Автор монографії «Керманич гуцульського театру».

Потомки орлиного роду

Дійові особи:

  1. Микола Орлюк – напівпідпільник, учасник Гуцульського повстання, років 40.
  2. Калина – його дружина, років 35.
  3. Михайло – їх син, років 18.
  4. Аничка – його наречена, років 17.

Дія відбувається на Гуцульщині  в провесняну пору 1939 року. Привабливий  інтер’єр гуцульської хати.
Микола. (В проношеній гуцульській одежині обережно відчиняє двері). А чи є хтось дома?.. (Ступив пару кроків). Нема нікого… (Підійшов до вікна).
Калина. (Поспішно ввійшла до хати, побачивши Миколу, зупинилась на півдорозі). Ой, а це хто тут?..
Микола. (Глянув на Калину, приязно всміхнувся). Ти що, Калино, злякалась мене? (І підійшов до дружини, знімаючи кресаню).
Калина. (Поривається до Миколи). Миколо!.. Звідки тут взявся?..(Кинулась йому в обійми).
Микола. З далекої дороги. (Пригортає дружину).
Калина. Любчику мій солоденький, газдо мій пишний… (Завмерли в поцілунку). А чи надовго загостив до рідної хати?..
Микола. (Кладе кресаню на клинок, знімає з плечей сардак, подає його Калині). Назавжди, жіночко моя, бо вже тут підпільна праця чекає на мене.
Калина. (Бере сардак, перекинула його на жердку, що висить над ліжком). Правду кажеш, Миколо?..
Микола. Аби-м так…
Калина. (Допитливо дивиться на Миколу). Боже добрий!.. Господи милий, яка я  втішна, що, нарешті, вже будемо разом газдувати. Бо роки так нестримно злітають, як та вода в нашому Черемоші.
Микола. Твоя правда, Калинко. (Злегка кладе руку дружині на плече). От так вже майже 20 років живемо, що я гостем буваю вдома. Та хоч добре, що увесь той час  у взаємній вірі, любові й надії.
Калина. (Горнеться до Миколи). Якби не тото гуцульське повстання… Якби не тота кривава панська кара.
Микола. Знаєш, Калино, що такого збройного повстання, як тоді воно підготовлялось і ретельно обмірковувалось, то й не відбулося. Бо польська розвідка завчасно довідалась про нього
Калина. Зате жовнірські карні експедиції не давали гуцулам спокою. Роки минули, але й тепер моторошно робиться, коли згадую ту чорну напасть.
Микола. О-о-о!.. Тоді польська адміністрація все зробила, щоби якомога дужче застрахати наших біднитх людей.
Калина. Йой… Та то кожний тіні своєї боявся.
Микола. Я їх не боявся.
Калина. Але в хаті своїй не мав ти безпеки. (Після паузи зітхнула). Скільки-то невинних гірських людей закатовано в тюрмах! Скільки їх розбрелося по світу, шукаючи притулку десь на чужині.
Микола. (Відійшов від Калини). От тому то я пішов стежками непокори. І ніхто вже мене не зломить! (Після хвилі мовчання). Мій дєдьо вже з молодих літ був у січовому товаристві, а коли вибухнула війна, він добровільно записався в січові стрільці. Пішов боронити землю нашу. Здобувати волю, там і загинув. То чи можу я холоднокровно дивитися на ту кровну національну справу, що всіх нас торкається і найбільше болить?..
Калина. (Підійшла до Миколи). Дивлюсь я на тебе, а перед очима наш син Михайло. І слова його вчуваються: “Як виросту, то буду таким, як мій тато”.
Микола. Ну-у, то колись в дитячі роки він казав. Але тепер, що він думає? Яку ціль має перед собою?
Калина. Твоя наука не пішла в ліс. Робить так, як ти його вчив, як порадив. Вчиться в косівського майстра різьб’ярки, багато читає. В “каменярі” записався. В хорі співає…
Микола. Я дякую Богові, що маємо такого сина. (Схиляє голову перед дружиною). Та й  тобі Калинко дякую, що виховала його.    Бо я все в дорозі, все не вдома.
Калина. Сідай-но Миколо до столу, бо з далекої дороги ти…
Микола. Ей, ні. Я не голодний. Я ситий. Я радий, що тебе бачу, що можу так мило з тобою наговоритися.
Калина. Все було би добре, лишень ,щоби  вороги наші дали тобі спокій, аби не важили на твоє життя
Микола. Та ті вороги не такі страшні, як дехто їх собі малює. В цьому я  впевнений і людей гуртую та переконую їх.
Калина. Але чи всі згодні з тобою Миколо!..
Микола. Маю багато однодумців в наших гірських околицях. А поміж ними є ще й ті, що пам’ятають, як то колись зі мною бувало не раз: алярмово вступає  в село ціла рота жаб’євської жандармерії під командою бувалого жандарма Гураля. Вони добре озброєні, вишколені шукають нишпорять усюди за мною. Їх гурт, а я один, як той птах, невловимий.
Калина. (Із захопленням дивиться на Миколу). То правда, що був ти відважним і нескореним легінем. Та й не раз ходила поміж людьми чутка, що Микола Орлюк, як зачує в селі поліцію, на млі ока зникне. Пропаде, як голка в сіні.
Микола. (Усміхається). Гей-га!.. А я ні де не пропадав. Я собі тоді на полонині з вільним вітром газдував.
Калина. (Підійшла до Миколи,  поклала свої руки йому на рамена). За то я цього Орлюка щирим серцем полюбила, а відтак і його вірною дружиною стала. І сина тобі на втіху народила.
Микола. (Пригортає Калину). Не жалієш, що  життя  наше таке розбите?
Калина. (Притулила свою голову до Миколиних грудей). Ніколи не жаліла й не жалію… І тепер, як колись, чую ритмічне биття твого серця. А перед очима наші молоді літа, і ті незабутні, солодкі полонинські ночі, і довгі чекання, і пристрасні зустрічі.
Микола. Не забула?
Калина. Ні.
Микола. І любиш так, як тоді?
Калина. (Горнеться до Миколи). Ще більше… До безтями люблю тебе, мій газдо красний!..
Микола. (Палко цілує дружину).Ти знаєш, Калинко, що твоя жагуча любов, як цілюще джерело, завжди, де б  я не був, живила мою непокірну натуру, допомагала обминати на крутих життєвих дорогах всіляку небезпеку.
Калина. Я весь час щиро молюся, аби Господь боронив тебе від панської напасти.
Микола. Так і цього разу Бог допоміг мені перейти границю в надійному закутку. Ну, а вже на цім боці пішов я собі нишком-тишком  верхами добре,  мені знайомими стежками додому.
Калина. (Здивовано). Йой, Миколо, то ти був аж у Карпатській Україні?..
Микола. Так, Калинко. Був я там, але про це ніхто не знає, тільки один мій найвірніший приятель Танасій Сливчук. У нього  перепочив трохи, а він мене гостив, як рідного брата, та й дав мені оцю прононену одежину переодягнутися, аби підозріння не було, коли йтиму селом.
Калина. (Відійшовши від Миколи, опустилась на лаву, що стоїть край столу). О Боже, Боже! Віщує моя душка якесь лихо. Тому я лише потерпаю кожної миті.
Микола. (Присів біля дружини). Кого ти, Калинко, так боїшся?
Калина. Та же тих зеленюків, що стережуть границю. Бо для чогось-то їх понапихали так багато в наші гори.
Микола. Прибули вони сюди виловлювати і ліквідовувати на кордоні тих добровольців,  що йшли на поміч Карпатській Україні. А я маю щастя велике, що не попався їм в руки.
Калина. Та же то такі бездушні кальвіни, що нема їм пари на цьому світі!.. Не забувай про це, Миколо. Та й нагадаймо тепер собі ту страшну наругу, вчинену ними в гірських селах 24 квітня 1920 року.
Микола. (Зітхнув). Важко згадувати… Але треба! Доконече маємо пам’ятати, як-то в ту годину чорну прибув зі Львова придушувати гуцульське повстання добре озброєний карний курінь польських жовнірів.
Калина. Якраз тої днини напав на нашу гражду отой Гураль з Жаб’єго. Він привів у наш двір усю свою жардармерію. Як побачила їх, то з переляку втекла в ліс і повернулася додому вже вечером. (Витирає сльози). Жах огорнув мене, як побачила голі стіни, порожні скрині, комори. Все забрали – сіно, корови, вівці, господарське знаряддя й одежину, а маму знайшла в комірчині, побиту, закровавлену, непритомну…
Микола. Отах хижо, по-звірячому глумилися поголовно над усім населенням.
Калина. Від тих нечуваних тортур моя мама оніміла. А тата, закровавленого і закованого, чотири жандарми відвезли на нашій фірі до коломийського криміналу. Мені було тоді 15 років і я не могла збагнути, за що нас так немилосердно покарали, за що тата заарештували. Таже він був добрий, тихий, порядний, умів добре ґаздувати і мав великий пошанівок серед дюдей. (Тамуючи сльози, встала з лави, зупинилася біля вікна).
Микола. (Мовчки в задумі підійшов до дружини). Хтось мені оповідав, що твого тата зопроторили тоді аж у Львівську тюрму тільки за те, що він у свої молоді роки, ще за Австрії, організував у селі  Січове товариство і мав зв’язки з радикалами.
Калина. (Майже про себе). Там у тих мурах холодних йому вкоротили життя.
Микола. Твій тато з його господаркою не перший і не останній. І ніхто не підрахував, і ніхто  не підрахує ніколи, скільки-то  в той лихий час пропало безневинних гірських людей, скільки награбовано  і вивезено їхнього майна.
Калина. За ту кривду я їх не навиджу.
Микола. (Поклав руку дружині на плече). То замало ненавидіти. З ворогом треба боротися!
Калина. Якби я вміла.
Микола. Я тебе навчу. Якраз пройшов там, в Карпатській Україні, добрий вишкіл. Та й ще раз цілковито переконався, що задля національних ідеалів варто присвятити своє життя. Бо зрозумів, що для усіх не байдужих українців – то радість велика мати, хоч невелику, але вільну, ні від кого не залежну свою державу.
Калина. (Мрійливо). Якби я могла хоч трішечки уявити, яка то вільна Україна… Книжки читаю, а цього збагнути не можу.
Микола. Ну, уяви собі прозоре блакитне небо, а в ньому сонце весняне, в теплому промінні якого все оживає, розвивається, цвіте пишним цвітом – рідна мова, школа, культура, вільне життя і пісня стрілецька бадьоро лунає,  і з тієї  утіхи брат брата обнімає…
Калина. (В захопленні). Здогадуюся, Миколо, що ті карпатські українці здивували світ!
Микола. Ти, Калино, маєш рацію. Бо вони століттями були в неволі, а проте не втратили своєї національної гідності, не зреклися  свого славного і гордого роду. Вони весь час боролися  і вибороли спершу автономію, свій парламент, організували власне військо,  тобто Карпатську Січ. А в слушну годину вибирають свого президента – високоосвіченого і вельмишанованого Августина Волошина, проголошують свою незалежність… (Помовчавши якусь мить). Але… Але якраз тоді ту золоту ниточку волі раптово обривають мадярські фашисти. (Тамуючи душевну біль, мовчки підійшов до вікна).
Калина. (Перейнявшись оповіддю, поринула в глибоку задуму,  тихо зауважила). Як боляче, що ті вороги не дають нам спокою!..
Микола. (Глянув на дружину). То, Калино, була велика трагедія, яку описати неможливо… (І знов замовк в роздумах своїх). От тому я і повернувся додому.
Калина. (Підійшла до Миколи). Але боротьби не припинятимеш?..
Микола. Нізащо в світі! Тут роботи є доволі.
Калина. Можливо, з цього приводу тобі передали лист з Косова.
Микола. Від кого?
Калина. Від Михайла Горбового.
Микола. Ану покажи мені його.
Калина. Зараз я принесу з другої хати. (Вийшла).
Микола. (Відчинив вікно, за яким синіють гори і доноситься спів весняної пташки). Яка чудова днина!
Калина.  (Входить з різбленою касеткою в руках, підходить до чоловіка). Днинка нині така тепла, як ця касетка (і подала шкатулку Миколі).
Микола. Хто ж то робив цю майстерну річ?
Калина. Наш Михайло.
Микола. Не може бути!..
Калина. Правду кажу. Це він мені такий подарунок зробив на Різдвяні Свята. І тебе тоді ми так чекали та виглядали…Михайло доконче хотів з тобою зустрітись і порадитися. Але мені ні слова не сказав.
Микола. Цікаво, яка то таємниця?
Калина. (Знизала плечима). Не знаю. А там у касетці є той лист і фотографії “каменярів”. Ти переглядай, а я тим часом піду до джерела по воду.

Калина взяла коновку, вийшла з хати. Микола поставив біля вікна стільчик, присів, читаючи листа . На порозі з’являється Анничка. Побачивши за читанням Миколу, кидається до нього.
Анничка. Михайлику!..
Микола  здивований стає на ноги, допитливо дивиться на дівчину, яка, зустрівшись поглядом з Миколою, зупинилась і стоїть в недорозумінні.
Микола. (Іде до дівчини). Що сталося, Анничко?
Анничка. (Розгублено). Та нічого… Ні-ні-чого…
Микола. (По-батьківськи). Певно щось серйозне?!
Анничка. (Тремтячим голосом). Я не знаю, що Вам казати… Що робити?.. Куди йти маю розради шукати?..
Микола. Ну, ну, кажи, та ми сусіди найближчі та й приятелюємо, не ворогуємо. Правда?..
Анничка. Свята правда. Ви мені найрідніші.
Микола. Тому ти повинна мені все розказати.
Анничка. (Витирає сльози). Якби я могла… Якби я мала право на це.
Микола. А хто, Анничко, забрав у тебе то право?
Анничка. Ваш Михайло.
Микола. О-о-о!.. Це вже мені не подобається. Та же ви ще з дитинства мали щось спільне. А тепер він…
Анничка. (Перебиває). Ви про Михайла погано не думайте. Він такий добрий, такий милий хлопець. Я не перехвалюю його. Про це говорять у нашому селі  і в Косові ті, що його знають.
Микола. А звідки ти знаєш, що хтось у тому місті про Михайла каже?
Анничка. Я вчуся там ткацтва, то чую, що наші розповідають. Бо всі знають, що ми одне без одного жити не можемо. (І засоромилась).
Микола. Мені дуже приємно, Анничко, що ти так щиро про ваші стосунки розказала.
Анничка. (Ніяковіючи). Нікому про це не говорила, а вам  признаюся, що він завжди коло мене, вишиваю йому сорочку д’Великодню, а він підказує, як колір з кольором поєднати. Іду стежечкою вузенькою-вузенькою попід смерічку, і він іде. Стою під явором крислатим, і він стоїть. Серце його бачить. А очі ні. Очі сльозами заливаються… (Витирає сльози). Бо його, мойого Михайлика, нема…
Микола. (Допитливо). А де ж він?
Анничка. Як прощався зі мною, то сказав: “Записався в добровольці. Іду на Карпатську Україну. Мій дід був січовим стрільцем, а я буду карпатським січовиком. Тільки про це нікому ні слова”. А я його зрадила і вам усе розказала. (І схопилася обома руками за голову).
Микола. (Під враженням несподіваної вістки, забувши про все на світі, поринув у глибоку задуму. Відтак, потираючи долонею чоло, підійшов поволі до вікна і майже наодинці з собою). Де ж він тепер?.. Мій Михайло… Мій син..
Анничка. (Опустила руки. Стоїть, не зводячи очей з Миколи. Несміливо торкнулась його плеча і тихо промовила ). Вибачайте… Простіть, що принесла я гризоту у вашу хату.
Калина. (Увійшла до хати, поставила на попереднє місце наповнену водою коновку. Побачивши Анничку, поспішно іде до неї, обнімає її). Йой, кого я виджу… Нашу милу Анничку… Давно з Косова прийшла?
Анничка. Сьогодні.
Калина. А Михайло чому з тобою не прийшов. Де він?
Микола. (Глянув на Калину). Він там, звідкіль я повернувся.
Калина (Насторожено).  Що?! Що ти сказав, Миколо?..
Анничка. (Здивовано глянула на Миколу). Ви також були в Карпатській Україні? А січовиків бачили?
Микола. (Зітхнувши, присідає на стільчик). Їх уже нема. Одні на Красному полі під Хустом полягли, другі в мадярському полоні караються, треті емігрують, рятуючись від ворога, четвертих вистрілюють на границі  зеленюки.
Калина. (Стоїть в глибокому смутку, склавши руки, як до молитви). Господи милосердний… Всемогучий Боже! (Тамуючи сльози). Розповідав мені коло джерельця лісоруб, що вчора він знайшов під смерекою тяжко пораненого леґіня.
Анничка. Може то Михайло?
Калина. Той хлопець з-під Коломиї. Його вже нема…( Промовчала). Гірко мені на душі…
Так прикро-прикро, що Михайлик пішо,в ризикуючи життям, і не попрощався зі мною… Я ж його так любила…
Микола. (Підійшов до дружини). Не гнівайся на Михайла, Калино… То наша кров. Зрозумій, що інакше він не міг поступити. (Обережно кладе їй руку на плече).
Калина. Я тепер нічого не хочу, тільки тихо-тихо поплакати. (І закрила долонями обличчя, тільки схлипуючи від беззвучного, внутрішнього ридання).
Анничка. (Тулиться до Калини). Не плачте… Він повернеться… Чує моє серце, що повернеться, бо чекаю я на нього.
Микола став біля відчиненого вікна, за яким щебече весняна пташка. Запанувала тиша. І раптом ту тишу сколихнув бадьорий голос:  “Та-ту-у!..Таточку мій!..”.
Виправила свій стан Калина.
Анничка. Чуєте?..(Жваво до Калини).То він.
Михайло. (З’являється біля відчиненого вікна, переводить дух). Тату, я побачив вас  у вікні і з радощів не міг втриматися. Біг до вікна, скільки мав духу…
Микола. (Міцно обнімає і цілує Михайла). Сину мій!..
Калина. (Витараючи сльози, кинулась до вінка). Михайлику!..  Заходь до хати, дитино моя…
Анничка. О, Боже милий, дякую тобі, що повернув ти мені радість.
До хати входить Михайло у легкому, вже не новому, напівспортивному одязі. На голові кашкет, заквітчений бриндушами. З рюкзаком за плечима.
Калина. (Кинулась до сина). Соколе мій красний.  (Пристрасно цілує). Світе мій ясний!..
Михайло. (Зняв з голови кашкет, вклонився, вибрав той пучечок бриндуш, розділив на дві частини. Одну дає Калині, другу – Анничці). Це вам, мамо, дарую весняну радість. (Цілує Калину).  А це тобі, Анничко моя, на щастя. (І ніжно поцілував її в щоку. Дівчина засоромилась, притулила квіти до грудей. Михайло зняв з плечей рюкзак, поставив його в куток).
Микола. (Підійшов до сина). Ти змужнів, Михайле. І в усіх випадках зрівнявся зі мною.
Михайло. Догадуюся, що Анничка не витримала і про мій вчинок вам розказала.
Анничка. Якось так вийшло, Михайлику.
Микола. Не гнівайся на дівчину. Я її вину беру на себе.
Знадвору доносяться тужливі звуки трембіти.
Михайло. А за ким то трембіта голосить?..
Микола. То. Певно, за карпатьським січовиком, що, не дійшовши додому, згинув від ран у наших горах.
Калина. А як тобі, Михайле, пощастило обминути ту панську напасть?
Михайло. Ті гімнастичні вправи, той спортивний гарт, той вишкіл, що я пройшов у Косові, стали у великій пригоді, не лише мені, але й тим хлопцям, що разом зі мною переходили границю.
Микола. Той і тепер нам треба продовжувати ту добру справу. Маємо організувати молодь, розвивати її тіло і душу, сміливо йти без зупину далі тим кременистим, а хоч би й тернистим плаєм змагань до волі, бо ніхто нам її не подарує. Самі мусимо вибороти її. Тільки тоді шануватимуть нас інші народи. Тільки тоді ніхто не посміє глумитись нам нами, визискувати нас, чи принижувати нашу гідність.

ЗАВІСА.

Share


Написати коментар