Із книги “Космацький узір”

Ігореві Римаруку
Х х х
Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер.
Потрафив у скалу – лежить в потоці.
Не міг тікати. Спершу кинув гвер”.
Старий не відповів: “Заходьте хлопці…” –

він  їх не знав, а може, не впізнав.
Алеввійшли у хату, бо намокли
в потоці тому. Сіли і замовкли.
“Ви з Космача чи з Брустур?” –
“Ми з облав”.

“У піч усе, що видів замуруй.
Клятьби отецькі замуруй у грудях.
Прости на, діду, виплачся на людях.
Як худобину, душу не гайтуй”.

Самі стелились, покотом лягли
На лавиці, на ліжку на долівці…
Старий зігнувся при незримій свічці,
покликав сина з темної скали.

Поснули всі. А пізно уночі
прокинувся один, немов злякався, –
старий перевертався на печі,
немовби у землі перевертався…

Ні, не в землі – в повітрі! З темних брил
на скелю падав, що стриміла збоку,
і – вниз, на них,
що сплять на дні потоку.
Під ними – син.
А в них нема могил.

… З потоку підняли, несуть у ліс…
І той, котрий прокинувся, заплаче.
А може, й ні. Бо там не буде сліз,
де ти перевертаєшся, Космаче.

ІЗ КНИГИ “ПОЕТ В ПОВІТРІ” ВЕРХАМИ БІЖИТЬ
Мирославові Лазаруку

Х Х Х
Коли сонце зайшло і Чорногора спохмурніла, тоді
самими верхами біжить,
в е р х а м и  б і ж и т ь.

На голих переблисне в кілька сонць і місяців,
а в  верхів`ях найвищих лісів
то цимбалами перестрибує,
то скрипкою задихається,
а на скелях з-поза хмар і м`ятних сновидінь,
від яких плутаєш запахи і дні посту,
вівкне над вітрами і стежками змії.
В е р х а м и  б і ж и т ь.

Над проваллям у жовтих вихорах верещить
вже  з іншого часу,
коли сімдесятилітня мати мертвого Святослава
впала на замінованого сина,
і разом вони піднялися в небеса.
В е р х а м и  б і ж и т ь,
с а м и м и  в е р х а м и  б і ж и т ь.

Забігає в часи, які настануть, і звідти
засліплює раптом випадкову колибу,
і ми тої миті в тій колибі,
у світлі, якого іще немає,
зненацька підмінюємо собою привидів,
притьмом розтиражованих ущелинами і хащами.
В е р х а м и  б і ж и т ь.

Вже на румунському боці біжить,
а ти  повертаєшся себе знехотя,
влазиш невпопад,
мляво молишся,
молитву згадав, чуфлинку?!
Протри очі!
В е р х а м и  б і ж и т ь.

А потім перестрінеш десь там колись там,
гадатимеш: Волос астральний – пастуший Бог,
а ти перестрів сам себе!
Змалку звик до нечистої сили – оком не змигнув.
Але ж в іншій ущелині – знову ти.
А хто це зненапала через десять років на Костричі
в імлі вечірній?
А чи не ти літ отак через двадцять
в імлі на землі –
молодший сам від себе рівно на двадцять літ?!
Не змигнеш чи склепити повіки не зможеш? –
нині в цьому краю і привиди зістарілись.
В е р х а м и   б і ж и т ь,
с а м и м и  в е р х а м и  б і ж и т ь.

Ох, Марічейко, озеро Марічейко!
Льодовикове око Чорногори,
високе крижане пристанище
летаргійних самогубців –
вічних підсобних на фабриці граду
за блискавками і громами,
диявольська фабрика граду
з ім`ям священним, усіма губами приголубленим,
видихнутим самим пеклом
з нетутешньою ніжністю і печаллю…
О Марічейко, Марічейко,
в е р х а м и  б і ж и т ь.

Доки добіжить до тебе і кинеться в тебе,
скільки повітря спалить!
І ми падаємо
в ті повітряні ями небесні
догори дригом – аж туди,
де всі дими полонинські сходяться в один,
і ми витягуємось і долілиць,
невіддільні від диму, дим,
а ватри палають під нами,
і янгнята палахкотять під нами, і зорі млосні,
і два Черемоші: Чоний та Білий.
В е р х а м и  б і ж и т ь.

Нарешті ти заповзаєш димом
у свою загублену чи нагло покинуту плоть,
і не знаючи, де там примостити Божий Докір,
знову молишся, ще не віджививши
губи й коліна –
тільки б не переплутати ні дня ні ночі,
щоб нікому не наблизити смерть,
змінивши своє минуле,
тільки б не занести зайвого неба,
щоб самому не кинутися у Марічейку,
о Марічейко,
не розтопивши кригу твоїй грудей.

В е р х а м и  б і ж и т ь,
с а м и м и  в е р х а м и  б і ж и т ь.

Василь Герасим`юк

Share


Написати коментар