Бути потрібним людям

НИКОНОР КРЕТ

народився 10 серпня 1933 року в с.Шепилове, Голованівського р-ну, Одеської області. Закінчив філологічний факультет Одеського університету (1956 р.) У Косові з 1961 р. Працював заступником директора Вербовецької ВШ, Косівської школи-інтернату, директором Смоднянської школи-інтернату, Косівської СШ №2, інспектором шкіл. З грудня 1996 р. – редактор газети “Освітянський вісник”, яка видається районним відділом освіти та Гуцульською освітянською радою, літературний редактор журналу “Гуцульська школа” (з 2000 р.), науковий співробітник науково-дослідницької лабораторії “Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство”.

Останнім часом, до ХІІ Міжнародного Гуцульського фестивалю підготував основні матеріали до короткого довідника “Гуцульщина” і видав навчально-методичний посібник “Гуцульщина літературна”. Готує до видання другу книгу “Хрестоматія з літератури рідного краю”.

“Бути Потрібним Людям” –  так визначає своє життєве кредо Іван Мисюк у вірші, яким відкривається його поетична збірка “Зачарований горами”. І це не просто порожня декларація. Він завжди був і є зараз потрібним людям, які його оточують, з якими він спілкується, для яких живе, трудиться і творить ціле своє життя. Він поет, пісняр, мистецтвознавець, музикант, етнограф журналіст, громадський діяч…

Народився 29 квітня 1946 року в смт. Делятин, звідки підлітком пішов у широкий світ, прижився на Косівщині і згодом усім своїм єством “прикипів” до гірської Соколівки, – чарівного гуцульського села.

Його alma mater – Косівська школа-інтернат, що замінила п. Івану рідних батьків. Там він здобув неповну, або, як тепер кажуть, базову середню освіту, а вищу – в Івано-Франківському педінституті. Свій трудовий шлях розпочав (і закінчив з виходом на пенсію) у Соколівській восьмирічці вчителем трудового навчання та образотворчого мистецтва.

У 1978 році створив у школі клуб юних любителів мистецтва “Самоцвіт” (музей якого налічує понад 1000 експонатів, удостоєний Диплому Міністерства культури та Грамоти Міністерства освіти України), що в даний час продовжує діяти, але вже під керівництвомйого сина Олександра, а також сільський народний університет образотворчого та прикладного мистцетва. Цей унікальний заклад, що діяв на громадських засадах та інтузіазмі свого одержимого організатора. Був тривалий час не лише в Україні, але й в цілому СРСР єдиними народним університетом такого типу і профілю. Досвід його роботи був ретельно вивчений і  узагальненийв окремій брошурі та рекомендований для використання у різних республіках Союзу.

Через цей самодіяльний народний “університет Мисюка”, як його напівжартома тоді називали у пропагандистських колах, перейшли понад півтори тисячі мешканців Соколівки та навколишніх сіл. І, що характерно, невстигаючих тут не було: всі вони одержали певний обсяг знань (хай, навіть мінімум!) про народне мистецтво, його види і жанрові особливості.. Отримали про це “Відповіджний документ”, навіть такі, що не дуже добре уміли читати й писати. Всі вони успішно пройшли “випробування” і їм в урочистій обстановці вручені спеціальні, виготовлені типографським способом, дипломи. “Випускники” приймали їх з особливим пієтетом і дуже тішились ними, хоч усім було зрозуміло, що це була свого роду гра, бо ніяких прав ці “дипломи” їм не давали, але все ж переконливо засвідчували їх вроджений потяг до прекрасного та участь в духовному житті.

Соколівський народний університет як самодіяльний колектив був удостоєний звання лауреатуа обласної мистецької премії імені Мирослава Ірчана за пропаганлду мистецьких досягнень рідного краю. Університет свого часу був нагороджений дипломом, а дванадцять найактивніших  учасників Ради університету –  спеціальними нагрудними знаками,  вісім разів виходив переможцем республіканських змагань, та п`ять разів Союзу, а його “Ректор” цілком заслужено став членом Національної спілки народних майстрів України, як мистецтвознавець.

Багато можна було б говорити про Івана Мисюка, як про журналіста і письменника, автора десятка книг літературно-краєзнавчого змісту (про це дещо сказано в книжці “Літературна Гуцульщина”), автора понад півсотні статей і заміток в “Радянській Гуцульщині”, “Гуцульському краї”, “Освітянському віснику”, обласних виданнях. Першою його серйозною журналістською розвідкою була стаття “Різець творить казку” (вміщену в кинзі-збірнику “Осяйний день”, Ужгород, 1972), під цією назвою вийде окремим виданням його книжка. Тема ця широка і потребує окремого висвітлення. Ось лише перелік та окремів замітки про написані Мисюком книжки з останнє десятиліття:

  •     “Не хилися, червона калино” (пісенник), – Снятин, – Вид-цтво “Прут-Принт”, – 1992;
  •     “Скарби серця”, – видано там же в 1993 р.;
  •     “Казк, народжені у вогні”, – Коломия, – Вид-цтво “Вік”, – 1993;
  •     “Дивосвіт Петра Корпанюка”, – видано там же в 1993 р.;
  •     “Різець творить казку”, – Снятин, – Вид-цтво “Прут-Принт”, – 1994;
  •     “Степан Кулешір – син Карпатських гір”, –  видано там же в 1996р.;
  •     “Гуцульські перлини”, – Косів, – Вид-цтво “Писаний камінь”, – 1996;
  •     “Світлиця душі”, – Снятин, – Вид-цтво “Прут-Принт”, – 1999;
  •     “Весілля на Гуцульщині”, – видано там же в 1999 р.;
  •     “Гірська веселка”, – видано там же в 2000 р.;
  •     “Вінок золочений”, – Косів, – Вид-цтво “Писаний камінь”, – 2000…

Завидний стос книжок, чи не так? Однак,ще на встигли ми намилуватися останньою (до речі, найкращою з усього написаного автором за десять років, і в цьому немала заслуга літературного редактора Аделі Григорук та дизайнера Ольги Яремчук), а вже ось-ось автор порадує нас новою книжкою “Зоре моя”, що знаходиться у виробництві

Може читач зауважити, що Іван Мисюк зациклився на гуцульській тематиці? То не страшно. Прогрес помітний і тут. Якщо у книзі “Весілля на Гуцульщині”, загалом позначеній еклектизмом, де були зібрані різноманітні весільні аксесуари, тексти запрошень на весілля “власного виробництва” та ін., а про сам весільний обряд нічого не було сказано. То вже у “Золоченому вінку” вміщений цінний етнографічний матеріал про весілля у Кобаках та Березовах, цікава добірка Соколівського весільного фольклору, відомості про складові весільного обряду на Косівщині, то будемо сподіватись, що надалі буде ще краще. Авторові ж залишається побважати і далі такого ж натхнення, наполегливості в роботі, міцного здоров`я і не ганятисьза кількістю, бо в цій справі універсальний закон діалектики про перехід кількісних змін у якісні не завжди спрацьовує на користь автора.

Share


Написати коментар