Хвороба росту або втікання від себе

Говорити про “молодих”, особливо коли це стосується, як справ мистецьких так і самих митців, завжди не те, що ризиковано, а й іноді необачно. Буває так, що словом можна понівечити творчу натуру поета чи прозаїка-початківця. Буває й інше, що й через …надцять років дякуєш собі за не відбувшого ще одного графомана в літературі, класифікаційну формулу якого свого часу, ще на початку ХХ століття запропонував датський математик Херемус Юнґварт і досить широко практикована американським журналістом та літературним критиком Лінкольном  Дессом, яка в своїй інваріантивності зводиться до простої формули якості тексту, – W=2n/S, де W – умовна якість тексту, що обраховується у довільних одиницях виміру, n – кількість застосованих у творі модифікацій нарації, S – процентне відношення кількості діалогів (в поезії – тропи та їхні варіації)  до загального обсягу тексту. Проте, як би там не було, якщо в людини є внутрішня сила творчості, чи як серед простолюду часто говорять: “Дано від Бога”, то аби там світ валився, вона однаково проросте назовні і вибухне в багато разів сильніше, аніж би весь час була стимульована суспільством. Так, що іноді дискримінація в творчості має свої переваги і виправдання.

Аналогічно в кожної талановитої особистості своя “хвороба росту” (не плутати з однойменною назвою зібрано-вибраного Р. Скиби), протікає нерівномірно, тим паче приховано, себто підсвідомо, а тому неможливо в даному разі виокремити характерні риси чи встановити діагноз і перехід до процесу одужання. Та й чи потрібно, адже творення якоїсь “штуки” – це ходіння по межі між психлікарнею та буденністю. Крок вправо чи крок вліво і незчуєшся, що належиш не до тої касти, в якій було так комфортно. Так само й підсвідомо виринають певні образи, що потім компілюються в мистецькі твори. Інша річ – сам процес компіляції, де багато чого залежить від вміння автора шукати все нові і нові підходи формального чи змістовного вираження власної світоглядної думки в творі. Значущим в цьому випадку є знання не тільки творів мистецької світової класики, а й почасти своєї рідної мови чи вже такого елементарного вміння, як законів версифікаіціії, які в першу чергу вказують на те, що робити не слід римуючи рядки, а все інше залишають на розсуд самого митця.

Ситуація, яку ми маємо на сьогодні, чи не найбільш, як колись, бажає кращого. І справа ось в чому – міленіум, якого так боялися (будь-то збої в комп‘ютерній мережі чи очікування апокаліпси) відкалатала вже 5 разів по 12 курантових, 90-тики, чи ті, хто залишився, і твороплідно утвердився в сучлітпроцесі поволі переходять в статус класиків,  80-ники – в статус реліктів, принагідно отримуючи  найвищу нагороду, зпродуковану державою, а нових вражаючих силуетів на мистецькому тлі міленіумців (ба, – навіть самого тла) годі й шукати. Щоправда є жменя прізвищ, розпорошених Україною, потуги яких можуть радше утвердити всі ті канони і варі(вар‘)яції старших себе за віком, аніж створити щось нове як щодо форми, так і щодо змісту мистецького тексту, не кажучи вже й про те, що ці потуги, якщо не знаходяться під сильним впливом “червонофірівців” чи “бубабістів”, то є їхніми примітивними варіантами. І проблема тут не тільки в якості тексту, про який йшлося вище, і навіть не про творчу сублімацію, а швидше, як у відсутністі гострозубої конкуренції серед самих початківців, так і гостропилої критики серед критиків, які здебільшого вже починають гонитву не за якісними текстами безвідносно до автури, а за постатями, яким за великим рахунком ця критика, як в одному вірші Анжея Бурси.

То ж і перший десяток літ третього тисячоліття, що невдовзі переміряє свою половину,  призвів до того, що похвалитись нічим.  Приміром років з десять тому більшість літературних гуртів, що ознаменовують сьогоденний важкий арсенал в українській поезії чи прозі групово, світоглядно, напрямково чи мистецько-позиційно, був вже давно сформований.  Та й антологічний бум припадав саме на цей час, якщо не брати до уваги ще значно ранішу спробу Івана Андрусяка репрезентувати на сторінках “Перевалу” твори не одної постаті (Ю. Бедрика, А. Охрімовича, Р. Скиби…). На сьогодні ж ми маємо тільки поки що одну вагому спробу в цьому контексті. Мова, звісно, йде про “Десять українських поетів”, зпродуковану в Харкові та (з передмовою С. Жадана).

Подібна ситуація виглядає і з літературними конкурсами, де молоді митці мають змогу показати всі свої творчі надбання та преміями, лауреатство яких тішить  честолюбство і гріє кишеню (перше, однак, головніше) і, в підсумку, вказує на потужність їхнього талану загалом і збірки зокрема, звісно в порівняльно-критичному зрізі щодо інших учасників на певний відрізок часу. Кількість конкурсів традиційно залишається незмінним за винятками місцевих чи обласних, премій – також. До вже аж занадто традиційних можна віднести Міжнародний конкурс молодих літераторів “Гранослов”. Цей статус невдовзі обійме і конкурс видавництва “Смолоскип” і “Коронація слова”, що в Києві та львівський “Привітання життя”. Що ж до літературно-мистецьких премій, то не буду їх повністю називати, зазначу тільки прізвища відомих українських класиків, чиє ім‘я вони носять на Станіславівщині: Стефаника і Мельничука, Франка і Павлика…

Дещо подібна ситуація є з мистецькими семінарами та фестивалями.  Першими займаються такі вже відомі структури, як НСПУ (семінар творчої молоді, що відбувається в основному Коктебелі) та  її синтез з видавництвами (хоча б зі “Смолоскипом”, що весною відбувається в Ірпені) та ін.  Що ж до фестивалів, то з переїздом Романа Скиби зі Львова до Києва аналогічно і львівський фестиваль “ЛІР” трансформувався спочатку в “ПоІрпіння”, пізніше в “Культреванш” (триває одразу після закінчення “смолоскипівського” семінару).  Інший фестиваль “Молоде вино” свого часу зорганізований детективістом Андрієм Кокотюхою та політологом Максимом Розумним  грає традиційно пізньою осінню в київському “Будинку вчителя”.  Лауреатам одного окрім почестей допомагають видати збірку під загальною серією “Зоря Аркада”, іншого – окрім вже традиційних жаб вміщують їхні добірки до збірника різних літературних штук “Колекція”.

Здавалось би, при такій аж оптимальній родючості в наш час молодими талантами мало би рясніти, як грибами (самі знаєте де і після чого). Однак, не так вже й стається. Молоді творчі сили все більше входять в підпілля, а ті, хто іноді і зринає, то не те що не тішить своїм інтелектуально-графічним творінням, а виявляється значно гіршим за W=2n/S.  Це також стосується і лавреатів молодіжних конкурсів, бо їхня домінанта, мабуть, в першу чергу констатується таким здешевленим сленґовим слівцем як “понт”,  знайомствами серед жюрі та  згрібанням докупи всього свого писабельного надбання під окремою (теж епатажною) назвою, як правило загального штибу,  на окремий шмат часу. Про вагу слова, особливо в поезії, ніхто з молодих й гадки не хоче мати. Можливо так воно й було, можливо так воно й буде,  можливо й відсіється з часом не один добрий десяток так званих лавреатів і залишаться справжні родючі зерна та чи прийме час ту родючість і чи дійсно то буде не лише сублімація на бульбашку?  Свого часу такі схеми неодноразово пропрацьовувалися, – згадати хоча б “Молоде вино”, “Тексти”, до певної міри “Іменник”, але вони дали не одного митця, тексти яких сьогодні (sic!!!)  за своїм лексикообразним наповненням мають вже не одного епігона.  Надіюсь згадування в цьому контексті прізвищ Андрусяка, Солов‘я, Жадана, Кокотюхи, Пантюка та багатьох інших є більше, ніж згадуванням. Цікава однак виплаває з цього закономірність – ареал послідовників обмежується в основному обласними (територіальними) масштабами, а не ідеологічними чи світоглядними,  як, приміром, було на початку минулого століття (хоча б дискурс Франка і Павлика).

Однією із таких підпільних зон,  яка дозволяє реанімувати всю нашу сучасну літературу є без сумніву інтернет, чи, фактично, той невеличкий куток його простору на якому дозволяється мешкати чи не кожному, який здатен працювати хоча б в елементарній програмі з розширенням HTLM.  І суть тут полягає ось в чому. “Мешкаючи” на окремому сайті, не тільки візуально, текстово, а й віртуально, кожен член такої собі мистецької молодої гільдії має можливість з-за відсутності цензури, як такої в прямому лексиконі цього слова,  розмістити на енній кількості web-сторінок силу силенну різної всячини. Безсумніву, прискіпливий читач, причому не “чайник”, зможе одразу заперечити, мовляв: “А як щодо лінок чи елементарних відгуків?”. Їхня присутність є своєрідним методом спілкування, а не аналізу творів між собі подібними і всіма тими (необов‘язково літ. Критиками), хто випадково одного разу натрапив на дану сторінку і зацікавився, хоча б фотосвітлинами, вміщеними на сайті. Позитивна сторона цих лінок полягає в тому, що створює, насамперед, для митця – автора сторінки,  певну ілюзію єдності його з соціумом і є спробою синтезувати зовсім протилежні речі – власну творчість (метод написання, що є справою усамітненою) та  наслідки рекламації свого творчого еґо.  Наслідки першої, так і щойно згадуваної позиції насамперед важливі для самого митця і є стимулятором для подальшого нагромадження і акумулювання творчої енергії, натомість і написання нових текстів.

Не хочу брати на себе таку невдячну і майже невиконану справу –  перелічувати всі молоді літературні гурти чи збіговиська, члени яких свої неординарні таланти втілюють у моніторні зображення з такими форматними фасульками як, txt, word, jpg і т. д., що в результаті утворює НTML. Обмежуся лише деякими, але постійно діючими і тішитиму себе думкою про те, що дехто із їхніх членів в майбутньому може стати тими, якими років з 10-15  тому була не одна постать зі “Псів Святого Юра”. Теза може й спірна, але така вже бажана та леліяна. Тож:

Харківський пляц:

1)  літгурт “Zacharpolis MM”. Учасники: Тетяна Дерюга, Сашко Ушкалов, Ярослава Івченко, Данило Махно, Катерина Борисенко та ін. Має власне “Сьоме око” (не то газета, не то бойовий листок) та антологію чотирьох авторів самвидавського штибу “Студентський квиток”. У жовтні 2001 року зорганізували власний мистецький поетично-музичний фестиваль  “Без цукру”.
2) літконгломерат “Весло Слова”. Учасники: Роман Трифонов, Олег Коцарев, Валерія Осипова, Ганна Яновська та ін. Видає свої поетичні антології “Весло Слова”.
Обидві, літтусівки були утворені традиційно для української літератури кінця XX – початку XXI століття, себто при вищих навчальних закладах. Частина їхніх членів на сьогодні вже мають свої книжки-“метелики”, але це ще остаточно не говорить про їхній вагомий внесок в розвій сучасної української літератури.

Житомирський пляц:

1)    ЖОМТО Мистецька гільдія “Nеабищо”, започаткована восени 2000 року як альтернатива шароварництву й гнітючому традиціоналізму старших колег. Кістяк організації: Олег Левченко, Роман Здорик, Олена Дудченко, Вероніка Кавун, Ірена Радзивілл, Галина Малин, Богдан Горобчук та ін. Сформована   поекзильно,   себто   певні   члени   відповідають   за   міні-представництва чи не в кожних літературних максицентрах України. Серед найбільш помічених: колективні збірки “Першість” (2001), “Неабищо” (2002), “Останній  zошит  постфутуригму”  (2003),   “Nеабищо  the best”  (2004)… Докладніше на httр://www. гаv1ук.іаtр.огg.иа.
2)    ЖММГО “Оксія” зародилась наприкінці літа 2001 року. Учасники: Констянтин   Куліков,    Ірина   Завальнюк,    Юлія    Стахівська,   Катерина Радушинська, Катерина Ускова, Олексій Хабаров, Наталя Лаптик, Ірина Стоцька,   Сергій   Дишльовий,   Віталій   Когут,   Світлана  Тесленко  тощо. Організація спричинилася до виходу 4 персональних книжок, альманаху “Оксія, #1, Меса на двох” (2005). Аналогічно стосовно “Nеабищо” “Оксія” має теж свої екзилі.

Рівнянський пляц:

КРЕЙДА (О.Єфімчук, Н.Демедюк ……. ), сайт – www. krejda.огg.иа.

Запоріжський пляц:

Окрім традиційного спілчанського збіговиська там іще існує так званий “Клуб “99””, який має власний сайт www zsu.zp.ua/99/ і з їхніми потугами у світ з’явилося кілька чисел їхнього альманаху із промовистою назвою “Сходи”.

Кам’янець-Подільський пляц:

УбитиSало (2 особи) ;

Київський пляц:
Літтусовка (А.Захарченко, Г. Ткачук, С.Богдан…. до 30 членів).

Є ще купа організацій у Львові, Тернополі, Ніжині, Станіславові – мало не в кожній області України. Багато з них мають власні інтернет-ресурси, деякі – навіть власні видавництва, себто, – самвидавчі.
“ – Не така вже й погана картина, – сказав би один мій друзяка і по повзі, опісля кільця диму, добавив, – а толку то?…
– Жахіття?!? – відповів би я…”
І, насамкінець, – конкурси, яко і фестивалі, тривають, вечірки, яко і творчі вечори, організовуються, премії „в тому числі і “по блату,” роздаються, класики, яко і початківці, яко і графомани (безвідносно до віку) все творять-творять-творять і як колись казав Дід Панас: “Отака то .., малята!” .

Іван Бойчук

Share


Написати коментар