Споминка за нашого тата Івана Ігнатового Павлика

Тато вже двадцять кілька років, як умерли, то треба воскресити їх добрі гадки.

Тато 14 років служили у войську, і там, – як і з  малу, – навикли до остроти, тому  були дуже острі. Попри ту острість мали ті найкращі гадки, що нас дітей вели так, аби нїчо чуже не лакомити ся і неправду не говорити.

Робили се так: коли у котрої дитини уздріли який небудь, хоть найменший предмет, як крайцар, гузик, шпилька і инше подібне, так зараз питали: “відки то маєш?”. А як одержали відповідь, що то хто дав, так зараз брали дитину на перед себе і приводили до того, хто дав. Там спитали ся, чи то правда і, як була правда, то лиш палдьцем намахали, говорячи: “Дивиж ся аби так завше було, – аби анї брехні, анї чужого нїц не брати, а то анї шпильку! Бо від малого навикає ся що раз то до білшого, і як віростеш, то люде зненавидьи, та тобі, а не минї буде зла! Розумієш?!”.

Скорож дитина видумала, – як і всі діти потрафя і видумати – що нїби хтось инший дав, а тато одержали відповідь заперечаючу від того, на кого дитина сказала, – так зараз укарали найостріще.

Так само дитина була карана і за то, як виділи, що хтось дитинї погрозив або ударив. На напоминанє иншими, що не по отцївськи робля, відповідали: “Власне: лиш тот по отцївськи робит, хто до злого не веде, бо дитині добра жичит!”.  На тлумамачінє, що як дїти доростут, то сами прийдуть до розуму, що не мут нїчо злого робити, говорили: “О, неправда! Тогди деревину зігнеш, коли молода, а як уже застаріє ся, то і зломит  ся, а не зігне ся, куда треба! Так і з дїтьми”…

“То , що я караю і за того, як хто дитинї погрозит або ударит, то тому, що я знаю, що дитина мусїла щось поровинити; а скоро нї, то най знає, що напасних треба на-далеки обходити””(Своєв дорогов, укарали і того, хто дитинї що казав, але так, аби джитина не дізналася).

“Я лишив ся – розповідали – від своїх родичів сиротов малим і віростав-єм межи чужими людьми, та тому, що тих людей дїти ріжні прикрости минї робили: як плювали і ще що гірше до миски кидали, з котрої завше осібно їв-єм, та що через збридженє цїлими днями часто терпів-єм голод, а малі й старі тим бавили ся, сьміяли ся с того, і що минї не вільно було анї словом відозвати ся упімнути ся за собов, то я лиш думав: Гай, гай що с того вийде!”… А ци не зле війшло!.. От сес а тот – називали по іменах – і доросли, а все і найпорядніщим газдам лиш збитки робя, а инші крадут, та не тілько що люде ненавидя за лихе,  але за то й по арештах сидя, та проклинают своїх родичів, що зле учинили”.

“Багато, – казали, – людей нарікає, що у воську псуют сї, учьисї усего злого; а я знаю, що котрі добре ведені, то і мижи найлихіщими не зіпсуютсї. От, я – не тілько у воську був, як тепер: озмут парубка на три роки,  та вівдбуде їх  де в однім містї, і тілько провидит як перекупки фляки продают, та що за розказ розпусних офіцирів господарских дївчат баламутя – то для офіцирів, то на свою руч. А як війде з воська, то ще й порядним і старим господарям ув очи бришкає – за напоминанє до доброго: “Я, каже, цісареви служив, а ти що!” Ставйиєсї… Я – хочу доказати – служив, але некажу, що цїсареви. На войні не був-єм і для цїсарьи не бивсї… Був-єм у Буда-Пештї, на Веныграх, і иншими містами, – тай і мене намовйили – людські дїти баламутити, а инші красти, але я сміливо відповідав: “Усе буду робити, а таке – ні!” Думав-єм собі, що хоть най за се і розстрільи, т овсе ми одно!.. Але я, от – смерти сподївавсї, а то війшло на то, що і пустїщі офіцири пізнали, що я не склонний до злого, і так мене полюбили, що навіть завше до мене говорили: “іе (Ви) Павлик”, а не: ти!

“Одного офіцира знав-єм найлїпшого. Бувало, скличе жовньир тай говорит: “Хлопцї! Багато є з вас, що хочете піст держьити, але я вам сего не позвольию. Думайте то, що, – от, як коней добре пофуртуєте (нагодуєте), то і добре потьигнут, а як віголодите, то слабі і каприсні. До церкови, ци до косцьола можете йти, але попа слухайте лиш такого, котрий правду говорит і, як говорит, так і сам робит. Такого шьинуйте! Віддайте кождому такому заслужений гонор, то і буде вам гонор.

“Гонор минї був нра гадцї тому, як війшов-єм із воська, то найбілшов силов старав-ємсї з моєв подружити, бо була з чесної фамілії – цїле поколїнє. Лисанівське дуже чесне.

“От так би я хотїв, аби й мої дїти були чесні” – закінчили перед тими, що їх напоминали до почуттяотцівського.

Як брат Михайло був у бурсї в Коломиї, то тато штири мили ходили піші д братови, але нас дївчат не хотїли давати до школи, і я на тім досить утерпілам. Однакож, як і без їх позволїня наперлам ся і сама до школи пішлам, то в короткім часї переконалися, що і дївчатам школи треба, і вже наймолодшу сестру Параску дали сами. Мою кривду знов надгородили тим, що як за описуванє кривд біднїщих людей і порівнанє до життя панів в 1877 р. арештували мене, то і слова острого минї не сказали. Втявили свою любов до дїтей і кидали ся на всї боки, заробляли понад сили і помагали, що могли.

Мама, знов, то аж натто добрі. Запамяталам се, коли малам 2-3 роки. Бувало, і по троє нас дїтей до одної колиски посадя і колишут, приспівуючи. При мамі булим, з маленьких, так вільні, якби нїкого коло нас старшого не було. Але що мама сами були дуже працьовиті і робота яка вічно їм була в руках, то і ми дїти хапали ся і собі-ж до такої роботи. Особливо я пхаламся до мами найбільше, аби учили шити. Мама з шиття найславнїщі були на цїлім Манастирській. Уміли і инші ручні роботи. Тата навчили ткацтва, тай  чужих учили всякого. Були й найславнїщов писарков писанок великодних.

Скоро ми дїти чіпали ся мами, аби тлумачили, яке значінє мають малюнки на образах, то мама відповідали: “На се не маю що вам казати, бо то не так, як намальовано; нїхто в небі не був і не прийшов сказати, як там”. А що ми все чіпали ся, то виручували їх тато. Однако ми недовірчиво слухали, бо усміхали ся, як розповідали.  Натоміст як тато так мама серіозно учили молитви. Обом найбільше подобало ся десять божих приказань, бо там говорить ся: шануй отця і матір, фалшиво не свідчи, не убий, не кради, і т. д. А що ми дїти найбільше хотіли говорити “Отче наш”, бо то коротке і говорить ся там за хлїб, то обоє казали: “На хлїб треба робити і не сподїватисї, що бог з неба кине”.

Мама за дїтьми дуже стояли, як за маленькими, так за великими і часто сами не доїдали, а дїтем давали.. В разї браку з господарства і заробку, заставляли одїж, а старали, що конечно треба з віктуалів.

“Натоміст, – розповідають мама – вітрвалїща булам в тих прикростях, як вас: мене, сестру Параску і брата арештували. Я собі думалам, що: от, подержьи і віпустьи; а тато, – от, який острий був, а плакав. Перший раз (1887р.) найкраще тата був потїшив аптикар Бурса (Поя\ляк). Закликав тата і сказав: “Ваш син, павлику, арештований, але не журітсї, бо то не за зле”. А тогди, як Місьо був у Швайцарії, і лиш ви з Парасков були арештовані (1880 р.), і ми пішлим до Коломиї обоє, аби вас відвідати, а нас не пустили, – то вже від того чьису не хотїв з нїякими панами сходити сї. Тужив за вами… І ще тот туск (мелянхолїє) був би перебув, але занїс тьижко збіжі у млин, подвигав сї, тай за пару день і умер. У туску зложив таку сьпіванку (нїби за Міся тай за тебе):

    Були голуби
При купі любі,
Тай зпехкотїли
І полетїли…
Голуб полетїв,
Голубку ймили,
У брудну клїтку
Десь помістили…

“А по смерти тата і я, – кажуть мама, – два рази у арештї сидїлам, по пару день: раз, казали, за то, що не хотїлам сказати шандарьим, де ти, як питали, а другий раз убидві разом сидїлим, щом не пустили шандарів у ночи до хати”.

“От усе, минуло сї, а тепер трохи прийшли до розуму, що вже не посилают шандарів так за иншими, як за вами волочили сї”.

Мама все так працьовиті і дбають на чистоту, як були зза молоду. Ми від них переймили працьовитість і чистоту.

Сестри Олена і Катерина також поступові, тай і вони помагали бороти ся за правду в шандарських розрухах.

Анна Павлик

Share


Написати коментар