Спогад «Навколо немає мами»

Поспішаючи з роботи додому я ще здалека побачив Тараса. Він сидів на лавці перед хатою, весь наче витканий з сонця і роси. Дивився на гори, зачарований красою. Його добрі, ясно-зелені , як в Чугайстра, очі з-під ледь кущуватих брів випромінювали щире захоплення. Побачивши мене, Тарас пішов назустріч і ми, як завжди, обнялися.

– Щось забув ти мої Уторопи, – докоряв, жартуючи, – мама все допитується: чому не приходить Микола з Старих Кут?  
Гостював у мене недовго. Вже на другий день піднімалися крутою стежиною на гору. Біля батьківського обійстя нас зустріла поетова мати: гостинна і привітна. В затишній світлиці пригощала кулешею, смачним борщем. ЇЇ вицвілі очі світилися щирою радістю і втіхою. Я називав її мамою. Бачив, не тільки їй, а й Тарасові було приємно. Відтоді я завжди так звертався до неї. Коли ми розмовляли з Тарасом, матуся інколи слухала нас поклавши на коліна свої натружені руки. Я бачив, як переживала вона за сина, певно, віщувала материнським серцем, – не минути йому біди. В Тарасовій хаті я завжди почував себе як вдома. Матуся любила розмовляти зі мною. Здебільшого розказувала про своє нелегке життя звичайної сільської жінки, а я уважно слухав. За пеленою літ багато що забулося, та назавжди мені запали в душу сказані з болем її слова: «Мій Тарасик такий добрий і такий нещасливий». Так могла сказати тільки любляча мати, яка, як ніхто інший, знала свого сина.

Після першого ув’язнення, будучи під наглядом, гнаний і опаплюжений владою Тарас знайшов притулок в моїй батьківській хаті. В задушливій атмосфері застою, в тиші читального залу Кутської селищної бібліотеки шукав порятунку в поезіях Гарсія Лорки, Пабла Неруди, Гійома Аполлінера. Захоплювався ранньою творчістю Павла Тичини, порівнював його з великим французьким поетом Полем Верленом. То був період бурхливого розквіту таланту Князя роси. Багато писав, особливо вночі. Його слово пронизувало волелюбним духом, поїло мене невичерпною красою гуцульських криниць. Я теж писав, і частенько мені діставалося на горіхи. Ніхто так мене  не критикував і водночас ніхто так не  радів моїм творчим знахідкам, як Тарас Мельничук. Одного пам’ятного для мене дня я почув слова, які запам’яталися на все життя:

– Миколо, твої вірші комусь можуть подобатися й не подобатися. Та хто розуміється на поезії, ніколи не скаже, що її немає в твоїх віршах, – на якусь мить задумавшись, додав, – Ти повинен написати широке історичне полотно про Гуцульщину. Я вірю, я знаю – ти зможеш!

Народила сина Верховина,
В радості крилатій
Вечір колисанку тішив…

Десь там глибоко у підсвідомості народилися ці рядки, окрилені вірою у власні сили, яку вселяв Тарас. Поему «Олекса Довбуш» написав одним подихом протягом трьох днів. Не відразу я насмілився прочитати її Тарасові. Той вечір назавжди вкарбується в моїй пам’яті. Тарас слухав уважно. Я бачив: йому сподобався початок поеми. Та чим далі я читав, тим більше він невдоволено хмурився і врешті-решт перервав мене:

– Чоловіче, ти що мені читаєш!..

І пішло, поїхало… То був цілковитий розгром! Зневірений, похитуючись,  як п’яний, я вийшов з хати. Сльози відчаю душили мене. Я відчув на собі співчутливий погляд друга. Йому теж було нелегко. Я ділився з ним дахом над головою, куснем хліба, інколи чаркою, та попри все це Тарас не міг і не вмів кривити душею. Бажаючи мені добра, помагав  мені стати  поетом. А тоді зневіра і розчарування оволоділи мною. Здавалося, не те що поему, а навіть вірша я вже ніколи не зможу написати. Тарасовий голос привів мене до тями:
– Миколо, ти ще згадаєш мої слова, ти не тільки про Олексу Довбуша напишеш поему. – і щоб якось мене розважити нагадав, – Треба поїхати в Уторопи. Мама чекає нас…

Весна високими травами прощалася з літом. Сонце над горами хилилося все нижче і нижче до надвечір’я. Як завжди, я поспішав додому і побачив біля хати Тараса. Він сидів на лавці якийсь пригнічений, таким ще ніколи його не бачив. Дивився на гори. Здавалося смуток і біль з усього світу зібралися в його очах. Важке передчуття стиснуло лещатами серце.
– Миколо, навколо немає мами…

Над горами згасало сонце, і в чорному смутку стежина горнулася до порога ще не спаленої батьківської хати Князя роси.

БЛИЗНЮК МИКОЛА

Share