Босяцька Сага Анатолія Дністрового

Анатолій Дністровий. Пацики. Конкретний роман: Роман. — К.: Факт, 2005. — 392 с.

На конкретний роман Анатолія Дністрового “Пацики” вже маємо конкретну рецензію Соні Мармеладової (якась чергова волонтерка києво-могилянської школи заховалася за ім’ям героїні Достоєвського “Злочин і кара”) під не менш конкретною назвою “Польові дослідження тернопільських пациків” (Кур’єр Кривбасу. – Липень 2005. – № 188. – С. 191-193). Не дивлячись на мою іронію щодо псевдоніма, рецензія добра, і в окремих оцінках, і в загальному висновку я погоджуюся з нею. Тому й дозволю собі деякі моменти зацитувати:

1.    Роман “Пацики” чергова косметичне оброблена автобіографія.
Чергова, адже було вже написано і “Не думай про червоне” Пиркало, і
“Колекцію пристрастей, або пригоди молодої українки” Сняданко, і
“Фройд би плакав” Карпи, і “Депеш Мод” Жадана”. До цього ряду я міг
би ще додати “Клясу” Вольвача.

2.    Наратор же “Пациків”   – 17-річний петеушник Толік, і право голосу в романі має лише він. (…). “Пацики” – то суцільний монолог.

Маємо також вдалі порівняння цього роману з однотипними творами сучасної літератури. Авторитетним тлом для рецензента виступає “Сталінка” Ульяненка, якому “Пацики” звичайно ж поступаються і в задумі, і у втіленні.

На тлі згаданої рецензії коментарі Ростислава Семківа і Василя Герасим’юка про роман видаються надто компліментарними, особливо рекламний пафос останнього: ““Пацики” Дністрового – це найкраща українська проза початку нового століття, роман рівня “Генералів піщаних кар’єрів””. Треба ще уточнити автора згаданого твору – Жоржі Амаду.

Дністрового як автора поетичних і прозових текстів люблю читати. Бо це один з не багатьох сучасних авторів, який свідомо себе зробив. Вперто, настирливо, деколи агресивно. Звичайно, що я говорю у плані позитивному. Не приймаю в ньому прихованої зневаги до тих, які мають інший досвід входження в літературу, аніж його. Дністровий як потенційний автор, та чого там, – письменник, назавжди залишиться в душі тернопільським пациком з його глибокою зневагою до хилих інтелігентиків. Мій дещо категоричний висновок базується тільки на романі. Бо якщо роман автобіографічний, а в цьому сумнівів немає; якщо герой виліплений, скопійований з потенційного автора, тоді легкого і швидкого переродження його душі годі очікувати.

Мій висновок тим більш парадоксальний, що сам роман я прочитав швидко і з певним задоволенням від процесу читання. Роман написаний легко, на одному подиху. Можливо, монологічна форма сприяє цьому. Картини життя міської пацанви початку 90-х (події роману відбуваються весною-восени 1990 року у провінційному обласному західноукраїнському містечку Тернополі) відтворені з фотографічною точністю. Аж заздрісне трохи, яка блискуча пам’ять в Дністрового – тримати в голові десятки імен, до найменших подробиць змалювати ситуації, в які потрапляють його герої, той негативний відсвіт петеушного навчання, все це змальовано у романі (чи можливо, краще вже визначати жанр як “щоденникові проза”) бездоганно. Ці підлітки, повз яких пройшла, не зачепивши, хвиля національного відродження. Глухий відголос – трагічна доля Борі Гебельса, який брав участь у жовтневому студентському голодуванні в Києві й помер від виснаження. Але роман присвячений не йому : “Присвячується пам’яті Круглого (Вови Ягупи)” , – так записує автор, закінчуючи свою розповідь про “щасливу юність”. Виглядає на те, що прототипом Круглого в романі виступає Юрко Пиж, якого вбили за нез’ясованих обставин під час глупої війни між підлітковими бандами Тернополя, справжню характеристику котрим дає Боря Гебельс: “А шо, краще, як ви, нічого не робити, тільки повзати? Ви ж живете, як дауни, які збираються в зграї… І шо ви хочете комусь доказати,що? Почекай! Не перебивай! Ти мені скажи, шо кожен із вас окремо собою являє? Мовчиш? Нуль, – складає він пальці у вигляді кола, – повний нуль. Вам навіть насрати на те, шо зараз відбувається” [199].

Що є в головного героя цієї “героїчної поеми” – глибоко приховане самолюбство. Йому нікого не шкода – ні матері, ні вітчима. Останньому він докоряє за часті випивки, і провокує бійки з ним, одна з таких бійок закінчується тим, що Толік проштрикнув вітчима ножем. Але вся проблема в тому, що Толік нічим не кращий за вітчима. Той бодай любить і трохи боїться його матері. Толік не любить нікого (крім себе, звичайно). Його історія зустрічей з Ляною, попри всі спроби надати їй – історії – деякого романтичного відтінку аlа Ромео і Джульєтта, де останній підводиться роль зрадниці, є звичайною історією набування сексуального досвіду самозакоханим і жорстоким підлітком. І в цьому сенсі поведінка і вчинки проститутки Ірусі є чеснішими за всі псевдоміркування Толіка. Тут би авторові подивитися як тема сексуальних стосунків чоловіка і жінка розкрита у книзі прози Олега Солов’я “Танок, який виконують усі дівчата” (2005) з його домінуванням драматичного у цих взаєминах. У Солов’я маємо яскраві постаті героїнь, повагу до них, не дивлячись на статус, який вони займають в суспільстві. У Дністрового ж дівчата – гумові ляльки, які тільки й годяться для “школи молодого бійця”.
І нарешті про мораль. Кожна байка повинна мати мораль. З якою метою все це описано? Смакування бурхливої юності з її постійними випивками (тут підходить “нажираловки”), траханням (як собачки по під’їздах і підвалах), матюками (ось де матеріал для пані Лесі Ставицької з її вивченням жаргонної лексики) , абсурдними бійками, грабуваннями?.. Важко сказати. А може, автор, захопившись спогадами, забув, для чого все це він нагадав. Чи у самій історії захований Вертерівський висновок (автор боїться видатися романтиком?): “Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом!?” На жаль, тернопільські (та й інші) пацики цього роману не прочитають. Вони і далі існуватимуть на межі реальної жорстокості й нереальної туги за незвіданим, яка і зробила з тернопільського пацика Толіка письменника і філософа Анатолія Дністрового. Що, до речі, треба вважати не закономірністю, а Долею…

Євген БАРАН

Share


Написати коментар